Генезис концепцій суспільного відтворення та його економічних відносин

     

      людського суспільства й природи здійснюється у процесі суспільного відтворення. Незалежно від суспільної форми процес виробництва має бути безперервним, тому що суспільство, щоб споживати, повинно постійно виробляти. Звідси виробництво не як окремий акт, а як безперервне повторення процесу виступає процесом відтворення. Виробництво – це вихідний пункт створення матеріальних і нематеріальних благ, які завершують свій рух у споживанні. Однак споживання є безпосередньою метою виробництва лише при веденні натурального господарства. У системі ринкових відно-син безпосередньою метою є одержання прибутку. Можна вважати. що виробництво здійснюється заради виробництва, однак кінцева продукція і мета виробництва мо-жуть не збігатись, як це відбувається у ринкових умовах. Якщо виробництво розгля-дати як безперервно відновлюваний процес, який включає у себе розподіл, обмін і споживання вироблених благ, то у даному випадку говоримо про процес відтворення.

      У дисертаційному дослідженні була поставлена подвійна мета: критично роз-глянути постулати теорії відтворення, які використовувалися, надати власне бачення процесу відтворення на основі нових передумов, які сформувались у вітчизняній економічній думці.

      За багато років економічна теорія значно просунулася вперед у дослідженнях проблем суспільного відтворення. Джерела економічних поглядів про теорію від-творення виявлено ще в міркуваннях учених і філософів стародавнього світу.

      Наприклад, Ксенофонт намагався сформулювати передумови теорії обміну на основі поділу праці: «...у великих містах завдяки тому, що в кожному предметі по-требу відчувають багато, кожному майстрові досить для забезпечення себе їжею й одного ремесла. А часто вистачить навіть частини цього ремесла; так, один майстер шиє чоловіче взуття, а інший – жіноче...» [1, c. 187−188]. Тому що, саме поділ пра-ці, як вважав Ксенофонт, є основою обміну й водночас головною передумовою для його розвитку. Давньогрецький філософ і мислитель Аристотель у трактаті «Політика» виді-лив два вміння: господарювати й наживати статок. У цих двох життєвих ситуаціях головним засобом також є обмін, мета якого − задоволення особистих потреб: «...господарювання, тобто натуральний виробничий процес, а саме виробництво для задоволення природних потреб.... і обмін, однак лише в рамках, необхідних для задоволення особистих потреб. Межі цієї діяльності також природні, це розумне особисте споживання» [2, c. 395]. Розмірковуючи про процес обміну, він стверджу-вав, що в його основі обов’язково має бути який-небудь еквівалент (субстанція) або нагромадження грошей (багатства): «усе, що бере участь в обміні, повинно бути якимось чином порівняльним. Усе повинно вимірюватися чимось одним» [2, c. 398]. Отже, Аристотель спробував виділити й охарактеризувати дві складові від-творення: обмін і споживання, метою яких є задоволення поточних потреб,які роз-глядаються як природні обмеження цих явищ.

      Основоположник політичної економії, як науки, Вільям Петті у відомому «Трактаті про податки і збори» оперує набором економічних категорій і термінів, які нині використовують економісти [3]. Величину вартості товару він вимірював землею і працею. На відміну від меркантилістів, які вивчали торгівлю та обіг гро-шового капіталу з позицій торгівлі, він досліджував процеси виробництва, обігу промислового капіталу, розвиток продуктивних сил і виробничих відносин. Одне з основних його положень полягає у тому, що обмін товарів регулюється витратами праці на їх виробництво. Водночас В. Петті у загальних рисах окреслив коло про-блем теорії відтворення.

      Важливим етапом у розвитку теорії відтворення капіталу в сільському господар-стві, як одного з розділів теорії суспільного відтворення, стала «Економічна таблиця» Франсуа Кене, опублікована у 1758 р., яку не зрозуміли сучасники і відкинули, про те, Маркс через сто років повернув її із небуття. Як зазначає М. Блауг, Кене поклав поча-ток розгляду капіталу, який складається із кількох груп «авансів» (advances) (основний капітал у формі «первісних авансів»; основний капітал у формі «землеробських аван-сів»; оборотний капітал), і графічно відобразив залежності в економічній системі че-рез три взаємодіючі сектори, що стало поняттям замкнутого «стаціонарного стану» як кругового потоку, який повторюється у кожний проміжок часу [4].

      Фізіократ Ф. Кене у своїх дослідженнях розглядав насамперед сферу виробни-цтва, яку він розглядав «не як одноразовий акт, а як постійно відновлюваний про-цес» [5]. Дослідник намагався виявити взаємозв’язок між окремими виробничими процесами на макрорівні, які розглядав у безперервній послідовності. У його мір-куваннях йдеться про джерела процесу відтворення, створена ним «Економічна таблиця» відображає грошові й натуральні співвідношення у виробництві, розподі-лі, обміні та споживанні на прикладі результатів землеробства [5, c. 363 364]. Отже, Кене вперше спробував виділити послідовні етапи відтворення й здійснив макро-економічний аналіз сукупного суспільного продукту протягом року: кругового по-току доходів і продуктів.

      Учасниками кругообігу всього річного продукту за допомогою суспільного від-творення виступають три класи суспільства: продуктивний клас – це фермери й селяни, безплідний клас – ремісники, власники землі в особі правителя й церква. Очевидно, що селяни й фермери є головними виробниками суспільного продукту, який вони самі не споживають, а передають його у вигляді земельної ренти власникам землі: правителю й церкві. Правитель і церква, які самі нічого не виробляють, а є лише допоміжним класом, … виконують у суспільстві обслуговуючу роль. Вони не беруть участі у створенні річного суспільного продукту, але в ході реалізації продукту як продуктивного, так і безплідного класу, правитель і церква виконують роль основних координаторів. Ремісники, тобто безплідний клас, займаються виробництвом промислових товарів у пропорціях, що дорівнюють власному споживанню. Отже, дохід у промисловості відповідає витратам. Створений у сільському господарстві річний суспільний продукт створений циркулює між трьома класами. Цей обіг річного продукту забезпечує відшкодування використаних засобів у сільському госпо-дарстві та промисловості, а також реалізує економічні зв’язки між згаданими класами.

      Відтворення, описане Ф. Кене, можна охарактеризувати, як просте, тому що весь отриманий дохід направляється лише на споживання без нагромадження і уча-сті зовнішнього ринку, передбачає незмінність цін протягом року, а також гарантії землевласників власності (короля й церкви).

      Фізіократ Ф. Кене одним із перших розглянув економіку країни як взаємоза-лежний організм, в якому суспільне відтворення має жорсткі пропорції.

      Методологічно значимими для дисертаційного дослідження є погляди пред-ставника класичної школи буржуазної політичної економії Адама Сміта. У праці «Дослідження про природу й причини багатства народів» він спробував розглянути суспільне відтворення не лише в простому, а й у розширеному вигляді на основі базових позицій процесів обміну та поділу праці. А. Сміт стверджував: «Праця бу-ла першою ціною, первісним платіжним засобом, яким було заплачено за всі речі» [6, c. 145]. Ці два процеси, на його думку, обмін і поділ праці, безумовно, взаємоза-лежні. «Упевненість у можливості обміняти весь той надлишок продукту своєї праці, який перевищує його власне споживання, на ту частину продукту інших лю-дей, у якій існує у нього потреба, спонукує людину до присвячення себе певному спеціальному заняттю й розвитку своїх природних здібностей до досконалості....» [6, c. 465]. Отже, обмін і поділ праці не лише взаємозалежні, але і взаємовигідні процеси, оскільки людину не цікавить, яка кількість праці була витрачена на товар, що купується ним, його цікавить, яку кількість праці він може заощадити через процес обміну. На думку Сміта, саме через поділ праці відбувається взаємодія лю-дей у створенні національного продукту.

      Суб’єктами, що беруть участь у створенні річного національного продукту, є клас власників – це власники капіталу й землі, непродуктивний клас, тобто «прави-тель зі своїми судовими чиновниками й офіцерами... священики, юристи, лікарі, письменники, актори, паяци, музиканти, оперні співаки, танцівники та ін.» [6, c. 469]. Їхня праця обмінюється на дохід і не приносить прибутки, тобто є непродук-тивною працею. Клас робітників (продуктивний клас) має продуктивну працю, то-му що вона обмінюється на обіговий капітал і приносить прибутку капіталісту: «продуктивна праця, яка збільшує вартість матеріалів, які він переробляє, а також закріплюється й реалізується у якому-небудь окремому предметі або товарі, який можна продати...» [6, c. 466 467].

      Як обіговий капітал А. Сміт розглядав капітал, що змінює свою форму, та по-вертається до свого власника в новому вигляді. Отже, взаємодія капіталу та проду-ктивної праці буде формувати на рівні економіки країни річний продукт праці й землі, або чистий дохід суспільства. Цей чистий дохід суспільства можна предста-вити у грошовій формі доходів трьох класів суспільства: прибутку, ренти й заробі-тної плати, які, на думку Сміта,

     становлять фонд споживання власників (прибуток і рента) та фонд споживання робітників (заробітна плата). Фонди споживання влас-ників і робітників за допомогою сплати податків формують фонд споживання не-продуктивного класу. Якщо ж прибуток і рента використовуються власниками як заощадження і утворюють фонд заощадження, спрямовуючись до фонду нагрома-дження, то вищевикладена послідовність руху доходів А. Сміта являє собою роз-ширене відтворення, а процес без заощадження доходу й нагромадження капіталу є простим відтворенням.

      Вся работа доступна по Ссылке