Теоретико-економічні засади аналізу діяльності суб’єктів природних монополій на суміжних ринках

     

      Зловживання монопольною владою є об’єктом антимонопольної політики та в значній мірі досліджено у науковій економічній та юридичній літературі. Більшість цієї літератури стосується діяльності, яка безпосередньо має місце на ринку, на якому монопольна влада фактично або потенційно існує. Водночас, поведінка фірми на суміжних ринках (на яких вона на даний момент може не мати монополії, або навіть значної ринкової влади), яка відрізняється від прямого використанні монопольної влади, досліджена не так глибоко і викликає в нас значний науковий інтерес.

      Діяльність монопольної фірми на суміжних ринках розглядається в рамках теорії організації галузевих ринків, представники якої дискутують стосовно того, коли і чому таке непряме використання монопольної влади може бути здійснено. Чи є задіяність фірми на кількох ринках нормальною і безпечною формою галузевої діяльності як наслідок комплексного характеру сучасної організації галузевих ринків, чи така задіяність має викликати стурбованість, – з якої причини фірма покидає зручне місце монопольної влади і входить у метушливий конкурентний ринок?

      Не відхиляючись від традицій теорії організації галузевих ринків, досліджуючи методологічні основи аналізу діяльності суб’єктів природних монополій на суміжних ринках ми будемо дотримуватись сформульованої у 50-і роки Едвардом Мейсоном парадигми структура – поведінка – результат, яка надовго визначила методологію теорії організації галузевих ринків. Тому дослідження поведінки суб’єктів природних монополій на суміжних ринках ми починаємо з базової умови – вертикальної структури галузі, три можливі варіанти якої були досліджені нами в попередньому параграфі: 1) вертикально інтегрована монополія (рис.1.8); 2) вертикальне відокремлення (рис.1.9); 3) вертикальна інтеграція та лібералізація (рис.1.10). Саме вертикальна структура в цілому визначає ряд змінних: оптова ціна, плата за франшизу, кількість товару, яку купує роздрібний постачальник, ціна споживача, стимулювання збуту, розміщення роздрібних постачальників тощо. Цілі вертикальної структури формують іншу підмножину змінних рішень, які безпосередньо впливають на сукупний прибуток . На практиці ці змінні називаються інструментами. Вони можуть слугувати основою для грошових трансфертів по контрактах, які заключні між виробником та роздрібним постачальником чи постачальниками [280, с. 278]. Основою діяльності суб’єкта природної монополії на суміжних ринках є використання зазначених інструментів для досягнення чи наближення до бажаних цільових параметрів, тобто до параметрів, які максимізують сукупний (вертикально інтегрований ) прибуток вертикальної структури. Оскільки, стратегія поведінки суб’єкта природної монополії на суміжному ринку обумовлюється вертикальною структурою галузі, тому необхідним є дослідження чинників, які впливають на вибір монополістом однієї із вищезазначених структур. В межах даної дисертаційної роботи під терміном вертикальна інтеграція ми будемо розуміти організацію фірмою транзакцій, які раніше розподілялися серед підприємців через механізм ринку . Вона досягається шляхом злиття вверх чи вниз по технологічному ланцюгу чи інвестування, являється найбільш повною формою вертикального зв’язку і може грати важливу роль у зростанні (розмірі) фірми [289, с. 101].

      Для спрощення нашого аналізу, уявімо дві гіпотетичні компанії які функціонують в електроенергетичній галузі. Фірма – є виробником електроенергії, і конкурує на суміжному ринку з іншими виробниками; фірма – суб’єкт природної монополії, який здійснює передачу та розподіл електроенергії . Питання полягає в тому чи мають фірми та об’єднуватися в одну компанію чи діяти самостійно. Який з цих варіантів буде більш прибутковим, а який є кращим в умовах соціального добробуту, оскільки вертикальна структура може мати вплив як на виробничу ефективність так і на анти конкурентну поведінку (адже інтерналізація трансакцій всередині однієї фірми інколи слугує способом приховання дій, які вважаються незаконними з точки зору антимонопольного законодавства).

      Сучасна теорія галузевих ринків аналізує вертикальну інтеграцію з точки зору двох аспектів: мотиву ефективності та економічного мотиву, який пов’язано із застосування монопольної влади. Спершу, ми розглянемо причини інтеграції чи дезінтеграції, які базуються на ефективності (чи «не монопольності»). Мотивація ефективності асоціюється з організацією економічної діяльності, спрямованої на мінімізацію витрат, і не залежить від існування монопольної влади на продуктовому ринку [280, с. 24]. Ми не вбачаємо за потрібне аналізувати усі чинники які обумовлюють вибір фірмою інтерналізації [283, с. 34] на противагу ринковим трансакціям, оскільки це виходить за межі даної дисертаційної роботи, а зосередимо увагу лише на тих, які є визначальними в умовах природно монопольної галузі. Питання вибору фірмою тієї чи іншої організаційної форми, насправді, є значно ширшим ніж простий вибір між інтеграцією та відокремленням, ієрархією та ринком. Існує велика кількість можливостей здійснення ринкових транзакцій та переговорів з однієї сторони та повна інтеграція з іншої, різниця між якими полягає у різній тривалості контрактних домовленостей: фірми та можуть мати контракт на постачання на певну кількість років, або можуть формувати єдину компанію.

      Зв'язок між організаційною формою та виробничою ефективністю є, можливо, найбільш фундаментальним питанням у теорії фірми. Дати лише «технологічну» відповідь, що інтеграція є більш ефективною ніж відокремлення лише в тому разі, коли існує економія на масштабі виробництва між двома видами діяльності, або існують послідовні процеси, які природно співпадають в часі та просторі, обумовлюючи певні схеми ефективного виробництва, що потребує спільної власності, було б занадто просто [283, с. 33]. Ми маємо знайти основні причини, чому така економія існує або відсутня. У свій час Р. Коуз (1937 р.) запропонував зосередити увагу не на технології, а на ринкових трансакціях, і доводив, що величина трансакційних витрат визначає, де будуть здійснюватися трансакції: всередині фірми чи за допомогою ринку [171, с. 14]. Адже, фірма є щось більше ніж просто інструмент забезпечення ефективності у звичайному сенсі – досягнення економії від збільшення масштабу виробництва та найбільшого залучення найдешевших факторів, – а й також має координуючий потенціал, який іноді перевищує відповідний потенціал ринку [283, с. 34]. Значно частіше, ніж прийнято вважати, заміна ринкового механізму внутрішньою організацією приваблива не стільки можливостями технологічної, виробничої економії, скільки перспективою скорочення трансакційних витрат на ринках напівфабрикатів [283, с. 33]. З того часу, багато економістів присвятили увагу дослідженню різних видів трансакційних витрат [73, 301].

      На думку дослідників М. Армстронга, С. Коуана, Дж. Вікерса [7, с. 138] суттєвий вплив на рішення фірми на користь інтеграції справляє «ризик опортунізму» [hold up problem], яка виникає за наявності інвестицій у специфічні активи , (які є характерними для усіх природно монопольних галузей). Повертаючись до нашого прикладу, уявімо, що фірма є єдиним потенційним покупцем електроенергії, яка виробляється фірмою . Уявімо ситуацію до того, як К вирішила побудувати електростанцію: необхідні величезні безповоротні витрати у виробництво електроенергії – електростанція має низьку вартість, якщо її використовувати не за призначенням. Якщо вирішить побудувати завод без контрактних домовленостей з , то потрапить в залежність від , оскільки фірма може відмовитись сплачувати фірмі більше ніж операційні витрати (за паливо, робочу силу тощо) виробництва електроенергії, залишаючи генератора неспроможнім покрити свої безповоротні капітальні витрати. Передбачаючи таку можливість, може утримуватись від інвестицій на побудову електростанції, що принесе збиток усім. Навіть якщо цього не трапиться, може обрати менш капіталомісткий спосіб виробництва (електростанція яка працює на іншому виді палива). І навпаки, якщо являється єдиним потенційним продавцем для , тоді має бути обачнішою, інвестуючи у трансмісійне обладнання через опасіння, що зможе «опортуністично» використовувати ситуацію ex post, як тільки інвестицій будуть здійснені.

      Ж. Тіроль пояснює це тим, що та сторона яка інвестує, не отримує усієї економії затрат (приросту цінності), яка з’являється за рахунок інвестицій даної сторони. Інша сторона може застосувати загрозу припинити торгівлю для отримання частини цієї економії [280, с. 40]. О. Вільямсон [73, с. 138] називає це оппортунізмом. Він підкреслює, що ex post двостороння монополія плюс переговорний процес приводять до недостатнього інвестування у специфічні активи. Розміщена поблизу вугільної шахти компанія – виробник електроенергії не буде здійснювати масштабні інвестиції, якщо знає, що не зможе скористатися вигодами від інвестицій безпосередньо після їх здійснення тощо. Інтеграція, або на кінець довготерміновий контракт між та може подолати ризик опортунізму. Якщо ціна, яку буде сплачувати за електроенергію, буде зафіксована перед тим як інвестиції здійсненні, а змінюватись лише під впливом екзогенних факторів, таких, як рівень інфляції та рівень світових цін на нафту, можливість здійснення опортуністичної поведінки усувається (за умови, що контракт є можливим) [7, с. 138]. Довготерміновий контракт повинен ex post гарантувати сторонам справедливий дохід, щоб стимулювати ex ante специфічне інвестування. Окрім того, він повинен ex post гарантувати ефективний обсяг торгівлі через заборону монопольного ціноутворення [280, с. 25]. Таким же чином, і інтеграція усуває мотив до такої поведінки (якщо довготерміновий контракт неможливо підписати).

      Зауважимо, що конкуренція може покращити ситуацію. Якщо має певну кількість незалежних потенційних споживачів, які конкурують за купівлю електроенергії, жоден з них особисто не зможе використовувати опортуністично. В такому разі інвестиції вкладені фірмою не будуть залежати від , тобто, інвестиції фірми для постачання електроенергії фірмі будь тягнути за собою меншу ступінь безповоротних витрат, оскільки генеруюча станція може бути використана для постачання електроенергії іншим покупцям [7, с. 139]. Ця теза також підтверджується дослідженнями зробленими Дж. Фарреллом та Н. Галліні [31], А. Шепардом [64].

      Існування «ризику опортунізму» підтверджується емпіричними даними в працях П. Джоскоу [40], Дж. Керквлієта [43], Д. Касермана та Дж. Майо [42], в яких досліджуються вугільні електростанції, які зазвичай будуються біля вугільних родовищ по очевидним причинам ефективності . П. Джоскоу зазначає, що довготермінові контракти частіше зустрічаються там, де виробники електроенергії мають менше альтернативних джерел постачання вугілля [40].

      На цій основі В.П. Гольдберг [33], Е. Королькова [167, с. 243], М. Армстронг, С. Коуан та Дж. Вікерс [7, с. 139] проводять аналогію, зазначаючи, що подібний «ризик опортунізму» існує не лише у випадку постачальник-покупець, а й у випадку підприємство-регулятор. Вони стверджують, що проблема недоінвестування у взаємодії з регуляторним ризиком по суті є прикладом «ризику опортунізму». Ризик полягає в тому, що регулятор не здатний здійснювати повністю успішну політику, може змінити умови функціонування ринку: ціновий контроль підприємств, умови входження, вимого до якості тощо ex post, тобто після того як регульована фірма здійснить інвестицій в специфічні активи. Іншими словами, регулятор може «шантажувати» виробників. До того, як такий ризик буде подоланий надійними зобов’язаннями, виробник може утримуватись від вкладення інвестицій. В такому разі державна власність є аналогією вертикальній інтеграції між виробником та регулятором, в той час, як при приватизації ці функції розмежовані. Д. Н’юбері та Дж. Стігліц визначають ще один мотив, який є перевагою на користь довготермінового контракту чи інтеграції у порівнянні з відокремленням (дезінтеграцією) – це розподіл ризиків [50]. Наприклад, велика частина витрат на виробництво електроенергії фірмою , включаючи капітальні витрати, фіксовані заздалегідь; доходи від споживачів також відносно стабільні, можливо тому, що визначені регуляторним органом. Якщо та продають в та купують з оптового електроенергетичного ринку вони обидві незахищені від непостійності ринкової ціни. Довготерміновий контракт між та може запропонувати взаємне страхування, оскільки результат, який поганий для (низька ціна на ринку) – добрий для , і навпаки щодо високої ціни ринку.

      Вся работа доступна по " http://mydisser.com/ru/catalog/view/16876.html " target="_blank">Ссылке