Сутність та класифікація арбітражного управління підприємствами

     

      В результаті неефективної діяльності підприємств, що спричиняється дією широкого спектру факторів зовнішнього та внутрішнього середовища, вони стикаються з проблемою банкрутства в економічній та юридичній площинах. Розв'язання економічних проблем неспроможності підприємства розраховуватися за своїми зобов’язаннями забезпечується в процесі реалізації функцій інституту банкрутства. Невід'ємною складовою інституту банкрутства є суб’єкт, який здійснює неупереджене управління такими підприємствами без лобіювання інтересів будь-яких зацікавлених сторін процесу банкрутства. В сучасному правовому полі регулювання процесу банкрутства таким суб’єктом є арбітражний керуючий.

      В діючому Законі України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» №784-ХІV від 30.06.1999р. (зі змі¬нами та доповненнями) [1] відсутнє визначення терміну «арбітражне управління». Регламентується тіль¬ки суб’єкт його здійснення – «арбітражний керуючий», вимоги до нього, його пра¬ва, обов’язки, відповідальність. Для визначення напрямів діяльності арбіт¬¬ражного керуючого в ст. 1 зазначеного вище Закону [1] представлено нас¬тупне формулювання: «Арбітражний керуючий – фізична особа, призначена господарським судом у встановленому порядку в справі про банкрутство як розпорядник майна, керуючий санацією або ліквідатор з числа осіб, які отримали відповідне свідоцтво і внесені до Єдиного реєстру арбіт¬ражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) України».

      Як видно з наведеної конструкції визначення законодавець намагається дати виз¬на¬чення суб'єкту діяльності – арбітражному керуючому. При цьому в Законі акцент робиться на правовому статусі арбітражного керуючого. Доцільно зазначити, що такий спо¬сіб використання законодавчої техніки в повному обсязі не дає змоги зрозуміти зміст терміну «арбітражне управління» та не підтверджує існування взагалі такого виду управління. Але рівень вагомості діяльності арбітражного керуючого в процесі банк¬рутс¬тва підтверджує необхідність поглибленої характеристики особливостей такої діяль¬ності в управлінському процесі підприємства, відносно якого відбувається провадження справи про банкрутство. Доцільним є також зміщення акцентів щодо складових такого управлінського процесу: визначальною категорією повинна бути діяльність, а не суб'єкт.

      В історичному ракурсі визначається, що зародження та подальший розвиток інституту арбітражного управління відбулися в результаті виникнення потреби суспільства в регулюванні відносин з приводу неплатоспроможності як підприємців (лихварів, купців, торговців, банкірів, промисловців, фермерів), так і громадян.

      Найбільш ґрунтовні дослідження історії розвитку інституту банк¬рутс¬т¬ва (конкурсного права) сформовані наприкінці ХІХ ст. російськими вченими, зокрема Малишевим К.І. («Исторический очерк конкурсного процесса», 1871р.), Гольмстеном А.Х. («Исторический очерк конкурсного процесса», 1888р.), Шершеневичем Г.Ф. («Конкурсное право», 1898р.), Нефед’євим Є.О. («Судопроизводство торговое. Конкурсный процесс.» 1910р.), Трайніним О.М. («Несостоятельность и банкротство», 1913р.) [2, 3, 4, 5].

      Перші документальні свідчення, що стосуються зародження інституту арбіт¬раж¬ного управління зустрічаються в римському праві, в якому розвиток конкурсних правовідносин (відносин між суб’єктами процесу банкрутства) від¬бувався від особистих форм стягнення до майнових. Значний вплив на розвиток римського конкурсного права мав Закон Петелія, що датується 326 р., який забороняв наклада¬ти особисті стягнення, якщо боржник давав клятву передачі всього свого майна кредитору [4, с.32]. Обов'язки щодо утримання та збе¬ре¬жен¬ня майна до його розпродажу покладалися на самих кредиторів. У ви¬падку, якщо обсяг отриманих коштів від реалізації майна був недостатнім для погашення всіх вимог, боржник в подальшому повинен був задовольняти існуючі зобов’язання за рахунок нового майна. Саме в той час, отримує роз¬ви¬ток спосіб реалізації майна, який контро¬лю¬ється особливим суб’єктом – «curator bonorum», в перелік завдань якого включалися: розпродаж складових час¬тин майна боржника (конкурсної маси) та розподіл всіх виручених коштів між кредиторами, обґрунтування відсутності будь-яких неправомірних угод з покупцями (набуває розвитку механізм перевірки сумлінності керуючого) [4, с.32]. Російський дослідник Малишев К.І. в [3, с.47] відзначає, що кожний ку¬рବтор, яких могло бути декілька (мали солідарну відповідальність), «мав пра¬во пред'являти позови на користь маси, зобов'язаний відповідати по претензі¬ях інших осіб до маси або ж уповноважувати на це особливих повірених».

      Основна відмінність розвитку конкурсних відносин «від особистих форм стягнення до майнових» в італійському середньовіковому праві від римського, полягала в створенні з сукупності кредиторів особливого комітету «capi di creditori» («sindaci»), який приймав активну участь в конкурсному процесі, оскільки йому передавалось в управління майно боржника [6, с.16]. Основними функціями даного комітету визначались: розшук майна боржника, подальше володіння та управління ним; перевірка зобов’язань, що пред’явлені до боржника; представництво боржника в суді; укладення мирової угоди з боржником. Російським вченими-цивілістами відмічається що, в подальшому узаконення конкурсних правовідносин отримують розвиток у Франції в торговому кодексі (1673р.), в Англії в банкрутному кодексі (перший варіант в 1825р.), в Німеччині [4,6,7,8].

      В Російській імперії, до теренів якої належала частина сучасної України, роз¬виток конкурсних відносин відбувся набагато пізніше, та спричинений, як від¬мі¬чає Архіпов І.А. в [9, с.116], бурхливим розвитком капіталістичних відносин внас¬лідок реформ Петра І. При цьому виникнення деяких елементів конкурсного від¬носин можна спостерігати в Російській Правді (правовий кодекс Русі, XI століття), Соборному Укладі 1649 року (збірник законів Російської Держави).

      Вся работа доступна по " http://mydisser.com/ru/catalog/view/16878.html " target="_blank">Ссылке