Етапи еволюції та характерні риси збутової політики
Історичний досвід організації системи збуту продовольчої продукції переконує, що незважаючи на різні політичні умови, в яких перебувала Україна, місцева влада (чи то українські гетьмани, чи то генерал-губернатори, призначені в Україну з імперської столиці) завжди опікувалася цією сферою. Гетьман Іван Мазепа, наприклад, активно вів переговори із представниками влади у Речі Посполитій, щоб ті забезпечували віль-не переміщення українських купців та їхніх товарів на своїй території, водночас, са-мим купцям через уповноважених осіб рекомендував найбільш безпечні шляхи для пересування. Крім того, повноваженнями гетьманської влади контролював порядок ведення внутрішньої торгівлі на ярмарках Гетьманщини, а також опікувався забезпе-ченням неупередженого судочинства у вирішенні суперечок між купцями і рішуче за-бороняв адміністративне втручання урядовців у такі судові рішення [136].
У свою чергу гетьман Данило Апостол, який через політику імперії зі згортанням Української автономії втратив можливість вести самостійні зовнішньоекономічні зносини, активно апелював до російського уряду, аби той через своїх представників закордоном сприяв руху українських купців на території Польщі та Литви.
Вже на зламі XVIII-XIX ст., коли українські землі увійшли до складу Російської імперії (за результатами російсько-турецької війни 1768–1775 рр. до імперії були приєднані землі Півдня України; а після ІІ поділу Речі Посполитої у 1792–1793 рр. було приєднано і Українське Правобережжя), всі рішення стосовно української тор-гівлі приймалися за межами України. Отож, організацією системи збуту української продукції займалися впродовж ХІХ – початку ХХ ст. представники царату (губерна-тори та генерал-губернатори), керовані зі столиці імперії. Як наслідок, усі потенційні можливості українського господарювання були підпорядковані інтересам всеросій-ського ринку, а відтак найбільше було розширено виробництво і збут українського зерна, що стало головним товаром у підтриманні прийнятного для імперії експортно-імпортного балансу. Зокрема, якщо наприкінці XVIII ст. хліб серед експортних това-рів із Російської імперії займав лише шосте місце, то вже на початок ХІХ ст. він ви-йшов на перше місце, а на середину ХІХ ст. став відігравати вирішальну роль [137].
Потреба збуту українського зерна спонукала до розширення торгівлі через чор-номорсько-азовські порти. Слід зауважити, що ці порти (Одеса, Миколаїв, Херсон, Бердянськ, Маріуполь) на той час не були достатньо розвинуті, а отже для заохочен-ня їх інтенсивної роботи царський уряд з 1782 р. видав розпорядження про зменшен-ня там митних зборів на 25 %. Ряд важливих торгових привілеїв з початку ХІХ ст. було надано Одесі, а особливим царським маніфестом від 10 травня 1817 р., відпові-дно до якого місту було подаровано на 30 років особливий статус – “порто-франко”, тобто право безмитного вивезення і ввезення товарів [138].
Наслідки цього урядового заохочення були надзвичайно важливими: Одеса стала складовим місцем для іноземних товарів, що продавалися не лише на величезних просторах Російської імперії, але і в Австрійській імперії, на Балканах, Кавказі і на-віть у Персії. Ці заходи почали суттєво відтягувати частину морської торгівлі із бал-тійських портів, які протягом XVIII ст. (починаючи з особливого протегування імпе-ратором Петром І) користувалися абсолютними привілеями. На перетині XVIII–XIX ст. на балтійські порти припадало 91 % вивезених і 85 % ввезених товарів, тоді як усі чорноморські порти обслуговували лише 2 % зовнішнього торгового обороту імперії. Станом на середину ХІХ ст. частка південних портів у зовнішній торгівлі зросла до третини [139].
Серед експортних товарів Україна одноосібно зайняла першість із продажу пше-ниці. Цьому, зокрема, сприяв постійний ріст попиту на зерно у країнах Європи, а во-днораз і зростання цін на цей стратегічний товар. До того ж із американським зерном, що з’явилося на ринку Європи успішно могла конкурувати лише пшениця з України. В той час, як у балтійських портах ціна її була (наприкінці 40-х рр. ХІХ ст.) – 8 крб. 48 коп., а з послугами фрахту і оплатою мита – у 10 крб. 15 коп., у чорноморських портах – відповідно 5 крб. 32 коп., а після всіх оплат – 8 крб. 31 коп. Ціна американ-ського зерна була 9 крб. 80 коп. (рис. 2.1). Як наслідок, протягом 1824–1835 рр. з України було вивезено 10, 1 млн. четвертей пшениці, що у 5 разів перевищувало ро-сійський експорт, а протягом 1835–1845 рр. – 20,6 млн четвертей, і це склало 60 разо-ву перевагу кількості пшениці з Росії (рис.2.2.).
Нижча ціна на українське зерно забезпечувалася невисокими витратами на вироб-ництво, а точніше – нещадною експлуатацією українських селян. Товарну пшеницю вирощували найбільше у степовій частині України, землі якої після російсько-турецької війни 1768–1775 рр. були роздані російським вельможам, генералам, фаво-ритам царського двору. Відтак, у Південній Україні виникли величезні латифундії, на яких найбільш прибутковим було вирощування збіжжя (і в першу чергу пшениці) та розведення тонкорунних овець. Власникам цих земель було надзвичайно вигідно бути не лише поміщиками-кріпосниками, й водночас підприємцями і навіть купцями. Адже законодавство імперії дозволяло експлуатувати дармову робочу силу – кріпосне се-лянство, а багатотисячні десятини угідь спонукали до виробництва саме товарної про-дукції, яку було б зручно (через близькість південних портів) вивезти на продаж.
Вся работа доступна по " http://mydisser.com/ru/catalog/view/15057.html " target="_blank">Ссылке
