Основні напрями реформування законодавства України про Збройні Сили з урахуванням міжнародного досвіду

     

      Реформування кожної галузі права та законодавства є надзвичайно важливим для будь-якої держави. Адже процес змін, нововведень є важливим кроком у будівництві правової держави, є прагненням законодавця встигати за швидкоплинним процесом зміни суспільних відносин. Реформування законодавства про збройні сили можна пояснити прагненням до створення сучасної та потужної армії, що є нагальною проблемою сьогодення. Адже не безпідставно, наприклад, останнім часом деякі військові фахівці та посадові особи замість поняття «Воєнна організація держави» чи «Воєнна організація України», як це визначено Законами України «Про основи національної безпеки України» (статті 1, 9) і «Про оборону України» (стаття 2), частіше використовують термін «Сектор безпеки» або «Сектор безпеки і оборони» (СБО). Звісно, Збройні Сили України в цих моделях були і залишаються базовим компонентом, про що йдеться в ряді сучасних публікацій [50].

      В умовах підвищення рівня законності та правопорядку Збройних Сил важливе місце займає реформування законодавства про них. Ураховуючи те, що реформування взагалі це процес довгий (можна навіть сказати тривалий, безкінечний), нестабільний, інколи динамічний, не завжди планомірний, то визначення його основних напрямів необхідно аналізувати з самого його початку. Тобто фактично з моменту проголошення Україною свого суверенітету, оскільки зі створенням нової держави починається створення власних Збройних Сил, як найважливіших та невід’ємних атрибутів державності.

      Перш за все про прагнення до законодавчого забезпечення належного рівня законності та правопорядку у Збройних Силах свідчить прийняття Закону України «Про Збройні Сили Украйни» від 6 грудня 1991 року. Це пов’язано з тим, що не врегулювавши статус такого потужного (особливо на той час) військового формування як Збройні Сили, говорити про забезпечення рівня законності та правопорядку в їх чисельних та розгалужених підрозділах просто неможна. Через два роки після його ухвалення, а саме 21 жовтня 1993 року законодавець вирішив за необхідне внести до вказаного Закону деякі уточнення, зазначивши, що «питання використання Збройних Сил України, для виконання завдань, не пов’язаних із обороною держави, вирішується виключно Верховною Радою України, а у випадках, передбачених Законом України «Про надзвичайний стан» – Президентом України» [239, Ст. 421].

      Крім цього, законодавець змінив статтю 4 вказаного Закону, чим зазначив, що «Загальна структура Збройних Сил України, види Збройних Сил України, роди військ (сил); їх чисельний склад, озброєння, фінансове та матеріально-технічне забезпечення затверджуються Верховною Радою України за поданням Президента України. До складу Збройних Сил України входять такі види: сухопутні війська (війська наземної оборони), війська повітряної оборони (військово-повітряні сили і сили протиповітряної оборони), військово-морські сили». Одночасно законодавець використовує термін «Верховний Головнокомандувач» замість «Головнокомандувач» і наділяє його повноваженням про затвердження планів дислокації та розташування Збройних Сил України.

      Указані зміни та доповнення були першими, які торкнулися самого базового закону, що регулює організацію та функціонування Збройних Сил України, а також установлює їх статус. Це свідчить про те, що законодавець, ураховуючи сучасні реалії, намагається як можна максимально адаптувати законодавство до сучасного стану державних перетворень, у тому числі й військових. Тим самим реформування законодавства в галузі Збройних Сил вже само по собі свідчить про начало, зародження, впровадження законності та правопорядку у них.

      Слід звернути увагу на те, що до ухвалення Закону України «Про Збройні Сили України» був прийнятий Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» [103, Ст. 190]. Різниця у часі та черзі прийняття цих актів свідчить про те, що соціальний та правовий захист людей (у нашому випадку військовослужбовців) є пріоритетом, головним орієнтиром Української держави.

      Не випадково Конституцією України (стаття 3) встановлено, що «людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави». Враховуючи ці імперативи, Україна не могла повністю змінити концепт та перестати бути соціальною державою (хоча певні намагання відійти від цієї конституційної характеристики Україна неодноразово робила, про що свідчать, у тому числі й деякі Рішення Конституційного Суду України).

      Зазначеним Законом установлюються правові та соціальні гарантії захисту осіб, що згідно до положень чинного законодавства віднесені до військовослужбовців, а також членів їх сімей. Указано, що військовослужбовцям надаються деякі основні конституційні права та свободи. Зокрема, гарантується право обирати або бути обраним до представницьких органів влади, право на свободу совісті, тобто сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, свобода вільно об'єднуватись у громадські організації для сумісного задоволення та захисту своїх спільних інтересів, свобода наукової, технічної та художньої творчості, а також право на оскарження в суді незаконних дій посадових осіб військового управління та ін.

      У рамках визначення основних та магістральних напрямів реформування Збройних Сил України з метою покращення в них рівня законності та правопорядку, неможна обійти своєю увагою і Закон України «Про оборону України» [93, Ст. 106], який визначає засади оборони України, повноваження органів державної влади, органів місцевого самоврядування, обов’язки підприємств, установ, організацій, права та обов’язки громадян у сфері оборони,

     відповідальність за порушення законодавства про оборону. Прийняття цього Закону свідчить про чергову спробу на законодавчому рівні створити належні умови для забезпечення законності та правопорядку у Збройних Силах України.

      Майже одночасно приймаються Закони України «Про військовий обов’язок та військову службу» [85, Ст. 385] та «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених від військової служби, та деяких інших осіб» [96, Ст. 399]. Нормами першого Закону здійснюється правове регулювання суспільних відносин стосовно загального військового обов'язку і військової служби з метою реалізації громадянами України конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни.

      У ньому вперше передбачається, що громадяни мають право на заміну загального військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою. Загальний військовий обов'язок не поширюється на іноземців та осіб без громадянства, що перебувають на території України. Тобто чітко окреслюється коло осіб, які з одного боку мають право, а з іншого – зобов’язані проходити військову службу. Крім того, Законом урегульовані особливості проходження військової служби за контрактом та встановлено граничний вік перебування осіб на військовій службі.

      У свою чергу, Закон України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених від військової служби, та деяких інших осіб» визначає умови, норми і порядок пенсійного забезпечення громадян України – військовослужбовців Збройних Сил України, Державної прикордонної служби України, Служби безпеки України, Управління державної охорони України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ України, осіб начальницького складу податкової міліції, осіб начальницького і рядового складу кримінально-виконавчої системи України, осіб начальницького і рядового складу державної пожежної охорони та членів їх сімей, військовослужбовців колишніх Збройних Сил СРСР, органів державної безпеки і внутрішніх справ СРСР, Національної гвардії України, військовослужбовців, які в період Великої Вітчизняної війни проходили службу у складі 1-го Чехословацького армійського корпусу під командуванням Л. Слободи, та членів їх сімей, а також громадян інших держав з числа військовослужбовців збройних сил й інших військових формувань, утворених відповідно до чинного законодавства цих держав, та членів їх сімей, які постійно проживають в Україні, і відповідно до міжнародних договорів, укладених Україною з іншими країнами про пенсійне забезпечення таких громадян, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, передбачено їх пенсійне забезпечення згідно із законодавством держави, на території якої вони проживають.

      Вся работа доступна по " http://mydisser.com/ru/catalog/view/16744.html " target="_blank">Ссылке