Принципи зобов’язального права України

     

      Сучасні процеси, що відбуваються в українському суспільстві й державі, зумовлюють необхідність виділення й осмислення принципів цивільного права, зокрема зобов’язального права. Питання поняття принципів цивільного права, їх співвідношення із засадами цивільного законодавства, система принципів цивільного права були предметом окремих статей автора, тому тут не розкриваються [87; 88; 91 ті ін.].

      Серед принципів/засад цивільного права, перелічених у ст. 3 ЦК України, деякі також поширюються на зобов’язальні правовідносини в межах особливостей, що характерні для зобов’язального права. Зокрема, такими є свобода договору (п. 3); свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом (п. 4); судовий захист цивільного права та інтересу (п. 5); справедливість, добросовісність та розумність (п. 6). Тобто принципи, передбачені п.п. 3-6 ч. 1 ст. 3 ЦК, є як цивільно-правовими загалом, так і зобов’язальними зокрема.

      Маємо також враховувати, що перелік засад, наданих у ст. 3 ЦК України, не є вичерпним. Частина 1 ст. 1 ЦК України містить таку норму: цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їхніх учасників.

      «Рівність учасників» практично всі цивілісти визнають принципом цивільного права (такий принцип називають всі підручники з цивільного права, починаючи з 50-х років ХХ століття до найсучасніших досліджень). На сьогодні вже практично не зустрічаються думки, які принижують значення принципу рівності в цивільному праві, не проводячи межі між рівністю як принципом і рівністю як рисою методу.

      Утілення принципу рівності суб’єктів цивільних правовідносин, зокрема зобов’язальних, отримує нормативне закріплення: 1) у вигляді основної засади цивільного законодавства, закріпленої в п. 1 ст. 1 ЦК України; 2) у вигляді норми про рівну правоздатність (ч 1 ст. 26 ЦК України); 3) у вигляді положення про рівні начала участі держави в цивільних правовідносинах (ч. 1 ст. 167 ЦК України); 4) в інших правових інститутах, де існує підвищена небезпека порушення цього принципу (наприклад, у публічному договорі, договорі приєднання).

      Іноді дослідження принципу рівності на прикладі зобов’язального права приводять дослідників до некоректних висновків. Так, російський автор Г. Град вважає, що у зобов’язанні принцип рівності не реалізується з моменту виникнення конкретного цивільно-правового договору, у зобов’язанні кредитор має владу над боржником [99]. Такі висновки, звичайно, не можуть бути прийнятними. Суб’єкти мають рівні права незалежно від їх правового статусу в зобов’язанні, закон передбачає різні способи збалансування інтересів обох сторін. Зобов’язання, як і інші цивільні відносини, формуються між рівноправними суб’єктами (сторонами), в яких обов’язок боржника кореспондує правоможності як праву вимоги, але не повелінню.

      Незважаючи на полярність суб’єктивних прав та обов’язків у цивільних відносинах, зобов’язаний суб’єкт у всіх випадках перебуває в рівному становищі з управоможеним суб’єктом, суб’єкти цивільних відносин перебувають у відносинах координації, а не субординації [167, с. 74]. Будь-яке цивільне правовідношення, у тому числі й зобов’язальне, – це основане на нормах цивільного закону правовідношення, що складається з приводу благ, учасники якого, маючи правову автономію й майнову відособленість, виступають як юридично рівні носії прав і обов’язків [404, с. 65].

      Принцип свободи договору найбільш досліджений у правовій літературі з усіх принципів цивільного права. Цей принцип досліджувався достатньо багато як у рамках підручників з цивільного та господарського права, так і у спеціальних дослідженнях (наприклад, дослідження А. П. Бєляєвої [30], В. О. Горєва [98], А. В. Луць [256], В. Мілаш [274], А. Н. Танаги [410], Ю. Л. Єршова [171], К. І. Забоєва [174], М. А. Григор’єва [143] та багато інших).

      У даний час принцип свободи договору як на законодавчому, так і на доктринальному рівні визнається основоположним для розвитку майнового обігу. Конституція, ЦК України, ГК України проголошують свободу підприємницької діяльності, зокрема в договірній формі [90, с. 25-30]. Незважаючи на велике значення принципу договору, думаємо, не можна перебільшувати, визначаючи його сутність. Так, у літературі зазначається, що принцип договору як найважливіший принцип цивільного права становить собою системостворюючу основу цивільного законодавства, із смислу якої випливають інші принципи цивільного права, такі як рівність учасників цивільного обороту, недоторканість приватної власності, недопустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини, необхідність безперешкодного здійснення цивільних прав, без яких свобода договору фактично неможлива [174, с. 21]. Думаємо, що принципи, які згадав автор, мають самостійне значення, свою історію та тенденції розвитку й не можна говорити, що із смислу принципу свободи договору випливають інші принципи цивільного права. Більш того, автор сам закінчив фразу вказівкою на те, що принцип договору не може бути реалізований без інших принципів, тобто їх значення не може зводитися до якоїсь прикладної ролі, тим паче що такий принцип, як недоторканість приватної власності, – має не менш важливу роль у цивільному праві для розвитку практично всіх його норм. Ю. Л. Єршов цікаво розглядає як обмеження договірної свободи практику судового зменшення неустойки, передбаченої договором. Автор запропонував скоректувати законодавчий підхід до можливості судового зменшення передбаченої сторонами в договорі неустойки уточненням, що правила ст. 333 ЦК РФ можуть застосовуватися у виняткових випадках, за умови доведеності факту неспівмірності неустойки наслідкам порушення зобов’язання, лише на прохання боржника й не більше ніж на 50% [171].

      Дуже слушні пропозиції, адже в обмеженні свободи договору мають бути свої розумні межі. Наведемо приклад із судової практики. У рішенні Господарського суду Запорізької області від 21.01.2009 р. у справі №18/243/08 [366] за позовом товариства з обмеженою відповідальністю “А” до державного підприємства “В” про стягнення грошових коштів установлено факт порушення відповідачем умов, визначених змістом зобов’язання. Факт несплати відповідачем у визначений зобов’язанням термін наданих послуг на суму 399 625,50 грн господарський суд вважає доведеним. Також позивач просить суд стягнути з відповідача втрати від інфляції та 3% річних. Крім того, позивач просить стягнути з відповідача пеню за порушення строків розрахунку за виконані роботи в розмірі 46 906,86 грн. При цьому в рішенні зазначено, що суд вважає наданий позивачем розрахунок пені обґрунтованим; з відповідача підлягає стягненню пеня в розмірі 46 906,86 грн. Але тут же зазначає, що, згідно з п. 3 ст. 83 ГПК України, господарський суд, приймаючи рішення, має право зменшити у виняткових випадках розмір неустойки (штрафу, пені), що підлягає стягненню з боку сторони, яка порушила зобов’язання. Відповідно до ст. 233 ГК України, якщо підлягаюча сплаті неустойка (штраф, пеня) надмірно велика в порівнянні зі збитками кредитора, суд має право зменшити неустойку (штраф, пеню). При цьому суд повинний взяти до уваги: ступінь виконання зобов’язання боржником; майнове становище сторін, що беруть участь у зобов’язанні; не тільки майнові, але й інші інтереси сторін... Беручи до уваги вищезазначене, у тому числі те, що розмір пені надмірно великий у порівнянні із збитками позивача, суд визнав за необхідне зменшити розмір пені до 6 906,86 грн.

      Важко зрозуміти логіку суду, який визначив замість 46 906,86 грн 6 906,86 грн (просто прибравши 40 тис. грн, тобто не в кратному розмірі від нарахованої пені, а просто «на око»). Треба також ураховувати, що сума основного боргу майже 400 тис. грн. Який виховний чи забезпечувальний характер має пеня, що в 58 разів менше основного боргу? Ми втрачаємо взагалі сенс в існуванні такого забезпечувального заходу, а тим паче заходу відповідальності за прострочене виконання зобов’язання.

      Вся работа доступна по " http://mydisser.com/ru/catalog/view/18084.html " target="_blank">Ссылке