Зобов’язання як різновид цивільних відносин

     

      Учасники товарообігу – фізичні, юридичні особи – обмінюються різного роду матеріальними цінностями, відшкодовують завдану шкоду (моральну та матеріальну), відступають права вимоги тощо. І все це різноманіття відносин можна охарактеризувати як такі, що мають при зовнішній відмінності певну юридичну спільність, яка дозволяє систематизувати ці відносини, виявляючи властиві їм ознаки. В юриспруденції цей конгломерат позначають єдиним терміном «зобов’язальні правовідносини» [369, с. 69].

      Категорія «зобов’язання» є однією з центральних у цивільному праві. На ній, без перебільшення, тримається цивільний оборот. Ось чому динаміка майнових відносин, поступальний їх розвиток безпосередньо залежать від успішного застосування і якості цивільно-правового визначення цієї категорії [483, с. 8].

      Д. Д. Гримм відмічав, що «в сучасній (курсив наш. – Н. Г.) доктрині існує жвава суперечка з питання про те, як визначити зобов'язання» [145, с. 188]. Ця теза є вірною не тільки для доктрини часів життя автора, але актуальна й тепер.

      Визнання суті будь-якого правового явища припускає передусім дослідження його природи. Згідно із сучасним трактуванням поняття та сутності зобов’язань в українській цивілістиці, вони є одним із видів цивільних правовідносин. Хоч треба відмітити, що термін «зобов’язання» вживається в різних значеннях. Зобов’язанням іноді йменують обов’язок особи зробити певну дію (наприклад, обов’язок покупця сплатити ціну майна) чи документ, у якому фіксуються обов’язки боржника (боргова розписка), або договір.

      Так, Г. Ф. Шершеневич зазначав, що в чинному законодавстві (чинному на час написання відповідних праць) термін «зобов’язання» згадувався в чотирьох значеннях: як обов’язок боржника, як право кредитора, як юридичне відношення і як акт, що засвідчує такі відносини [479, с. 265].

      У тлумачному словнику зобов’язання трактується як обіцянка, що неодмінно повинна бути виконана, обіцянка як добровільно дане зобов’язання зробити будь-що [176, с. 323].

      Очевидно, що тут термін «зобов’язання» ототожнюється з терміном «обов’язок».

      В Енциклопедичному словнику Ф. А. Брокгауза та І. А. Єфрона зазначено: «У широкому смислі поняття зобов'язання збігається з поняттям обов'язку, як складової частини кожного юридичного відношення. … У більш стислому смислі під зобов'язаннями розуміються обов'язки, які приймають на себе члени громадянського суспільства чи представники різних громадських спілок за добровільною згодою з іншими членами чи спілками, причому цією добровільною угодою визначається не тільки самий вступ у юридичні відносини …, але й склад прав і обов'язків, які приймають на себе особи, які вступають у зобов'язання» [486, с. 915].

      У рішеннях Касаційного Сенату Російської імперії часто вживалися терміни «зобов’язання» та «обов’язок» як тотожні, також зазначалося, що за договором можуть, за взаємною згодою, бути прийняті на себе зобов’язання чи набуватися права [156, с. 2].

      Змішання понять «обов’язок» і «зобов’язання» має свою історію та зумовлено тим, що середньовічні юристи (коментатори), яким не був знайомий термін «обов’язок», використовували тільки термін obligatio, позначаючи ним усякий юридичний обов’язок [279, с. 91].

      Потім таке змішування допускали й інші дослідники. Особливо таке змішування допускається в літературі, що перекладалася з інших мов. Так, багато з тих, хто цитував, наприклад, французького вченого Р. Саватьє, не вдаючись у те, в якому значенні автор використовує термін «obligatio», перекладали його саме як зобов’язання, хоч сам автор завжди підкреслював: «Вимога й зобов'язання — два боки правовідношення, яке пов’язує кредитора з боржником» [375]. Очевидно, що автор у цьому разі термін «зобов’язання» вживає в сенсі «обов’язок» чи «борг».

      Розмиванню меж між поняттями «обов’язок» і «зобов’язання» сприяла і «нерівномірність» розвитку права. Л. І. Петражицький, зокрема, відмічав, що вчення про право в суб’єктивному сенсі страждає на той недолік, що тут односторонньо виступає атрибутивна сторона, сторона. На протилежний недолік, як вважає Л. І. Петражицький, страждає вчення про право в об’єктивному сенсі – тут ігнорується атрибутивна функція права; норми права зводяться до велінь і заборон [369, с. 73].

      В. Кукольник використовує терміни «обов’язок» та «зобов’язання» дещо в іншому смислі. Так, він пише: різниця між обов’язком та зобов’язанням в тому, що перше є моральною необхідністю, яка змушує людину робити що-небудь чи стримуватися від дій, останні є чи способом «произведения» (рос.) обов’язків, чи знаком, який служить доказом, чи дійсно й законно вчинено дію, з якої випливає обов’язок [240, с. 170-171].

      Тобто В. Кукольник під обов’язком розуміє всілякий обов’язок у його не тільки юридичному значенні, а під зобов’язанням розуміє те, що ми сьогодні (та й у часи досліджень В. Кукольника – початок ХХ століття) називаємо терміном «обов’язок». Навіть главу, що присвячена загальним положенням про зобов’язання, автор називає: «О деяниях и о правах и обязанностях, от оных проистекающих». У пізнішому підручнику (сама назва якого дивна: «Российское частное гражданское право», начебто цивільне право може бути не приватним) автор взагалі не використовує термін «зобов’язання», а тільки «обов’язки».

      Але поняття «зобов’язання» не можна ототожнювати з поняттям «обов’язок», їх можна розглядати як частину та ціле. Адже сутність зобов’язання як цивільного правовідношення складають права вимоги й обов’язки, що кореспондують першим. Тому обов’язок є тільки частиною зобов’язального правовідношення й не вичерпує повною мірою його змісту. Обов’язок – це те, що слід, безумовно, неодмінно виконувати [262; 176, с. 322]. На думку М. М. Агаркова: «Визначенність у цьому питанні необхідна для усунення спроб застосовувати правила про зобов'язання до випадків, коли зобов'язання немає» [2, с. 50]. Детальне дослідження цивільно-правового обов’язку здійснив В. С. Єм. Він визначав правовий обов’язок як необхідність певної поведінки, що обумовлена вимогами, які містяться в праві, та забезпечена державним примусом [167, с. 13]. О. С. Іоффе розглядав цивільно-правовий обов’язок як засіб регулювання поведінки громадян, здійснюваний нормами цивільного права шляхом забезпечення певної поведінки її носія в цілях задоволення інтересів управоможеного [188, с. 565]. В. П. Грибанов розрізняв три види цивільно-правових обов’язків. По-перше, обов’язки, що випливають із заборонних норм цивільного права. По-друге, обов’язки, що пов’язані із здійсненням фізичними та юридичними особами прав, що належать їм, і покладені на них обов’язки, що також носять загальний характер. Ці дві групи обов’язків об’єднує те, що вони носять публічний характер, – це обов’язки кожного учасника правовідношення безпосередньо перед державою, безпосередньо санкціоновані останньою. Третя група цивільно-правових обов’язків – це обов’язки, що випливають із певних цивільно-правових відносин, у які вступають конкретні особи. Дані обов’язки - це завжди обов’язки одного учасника цивільного правовідношення перед іншим його учасником; заходи цивільно-правової відповідальності пов’язані із стягненням [139, с. 295].

      Обов’язок боржника є основою будь-яко¬го зобов’язання, оскільки обов’язок кредито¬ра в усіх зобов’язаннях однаковий. Зобов’я¬зання відрізняються одне від одного предме¬тами обов’язків боржника, підставами їх ви¬никнення [435, с. 87].

      Наприклад, у зобов’язанні, що виникає з договору прокату, орендодавець – сторона за договором, – переймаючи на себе загальний обов’язок з надання орендареві рухомого майна, «обтяжується» також низкою додаткових обов’язків, обумовлених публічним характером договору. До них, зокрема, належать обов’язки орендодавця в присутності орендаря перевірити справність майна, що здається в оренду, а також ознайомити орендаря з правилами експлуатації майна або видати йому письмові інструкції про користування цим майном. При виявленні орендарем недоліків переданого в оренду майна, що повністю або частково перешкоджають користуванню ним, обов’язком орендаря є усунення цих недоліків майна на місці або заміна цього майна іншим аналогічним майном, що перебуває в належному стані. Але цим зобов’язання не вичерпане: разом з названими обов’язками орендодавцеві належать певні суб’єктивні права (наприклад, право вимагати орендної плати, право вимагати оплати вартості ремонту й транспортування орендованого майна в разі приведення його в непридатність орендарем) [369. с. 73].

      Актуальність питання про співвідношен¬ня й відмежування зобов’язання від обов’язку зумовлена існуючою в сучасній правозастосовчій практиці плутаниною та нечіткістю в питаннях відмежування зобов’язання від публічно-правової повинності, які виникають в одному разі між юридично рівни¬ми особами, а в іншому - притаманні відноси¬нам, що ґрунтуються не на загальному приватноправовому дозволі, а на засобах прямого адміністративного примусу у вигляді управлінського припису дер-жавного органу, адресованого адміністратив¬но залежній особі. Незважаючи на те що осо¬ба здійснює суб’єктивне право та дотри¬мується суб’єктивного обов’язку на виконан¬ня публічно-правового обов’язку (повин¬ності), встановленого щодо неї законом, відносини між учасниками визначаються цивільно-правовим зобов’язанням, якщо правовідносини не виникають лише внаслідок обов’язкового для них владного припису держави [262, с. 5-6].

      Таким чином, зобов’язання є цивільним правовідношенням, структурним елементом змісту якого є обов’язок боржника, але поняття «обов’язок» є універсальним і не завжди це складова зобов’язання.

      Не можна ототожнювати з терміном «зобов’язання» і «право вимоги», хоч такі спроби зустрічаються, на що звертав увагу Д. І. Мейєр. Він вважав, що термін «зобов’язання» здався законодавцеві вдалим, хоч у цивільно-правовій літературі й висловлювалися пропозиції про заміну його еквівалентами типу «право вимоги» або «права на чужі дії» [271, с. 106].

      Вся работа доступна по " http://mydisser.com/ru/catalog/view/18084.html " target="_blank">Ссылке