Ознаки зобов’язальних правовідносин

     

      Ознаки зобов’язальних правовідносин, як правило, у літературі розглядають у контексті порівняння їх із речовими правовідносинами.

      Або протиставлення проводять на більш загальному рівні: протиставляють абсолютні та відносні права (О. І. Харитонова називає їх загальними та конкретними цивільними правовідносинами [443, с. 102]), але на прикладі саме зобов’язальних та речових прав. Поділ прав на речові й зобов’язальні існує ще з часів Стародавнього Риму. Цей поділ знайшов своє продовження в правових системах романо-германської системи права, які є наступниками римського права. І якщо в кодексах, побудованих на інституційній системі (приклад – ЦК Франції), цей поділ виявляється не настільки очевидно, то в кодексах, де була використана пандектна модель (від НЦК і до сучасних вітчизняних кодексів), він має основоположне значення [44, с. 275]. У країнах англо-американської системи права інша концепція побудови відносин між суб’єктами з приводу речей. Що стосується Російської імперії, Німеччини, то в XIX – на початку XX століття проблема розмежування речових і зобов’язальних прав була предметом теоретичного осмислення в науковій літературі. Але на сьогодні питання полягає в тому, чи потрібно та чи можливо практично провести межу між речовими й зобов’язальними правами. Які ті ознаки, які допоможуть нам безпомилково розпізнати в конкретному праві речове або зобов’язальне [475, с. 106].

      У ЦК України «Зобов’язальне право» (книга п’ята) знаходиться окремо від книг третьої «Право власності та інші речові права» та четвертої «Право інтелектуальної власності». Таким чином, ЦК України розрізняє серед майнових прав речові права, право інтелектуальної власності й зобов’язальні права. За якою ознакою проводиться поділ майнових прав на речові, виключні й зобов’язальні права та чи треба таке порівняння?

      На останнє запитання відповімо одразу позитивно, оскільки узагальнення опублікованої судової практики, як правило, показує, що при порушенні відносних прав (завдання шкоди майну, здоров’ю) вимоги були пред’явлені не до осіб, які зобов’язані своїми діями задовольняти інтереси управоможеного. Суди також не завжди правильно визначають коло осіб, зобов’язаних відшкодувати завдану шкоду [286, с. 31-32].

      Звичайно, коли ЦК України містить цілі глави, присвячені безпосередньо речовим правам та зобов’язальним правам, неможливо перевести проблему розмежування речових і зобов’язальних прав до суто теоретичного спору.

      Варто враховувати, що речові та зобов’язальні права закріплені в законі й закон формулює різні правила для речових і зобов’язальних правовідносин [475, с. 110]. Тому виділення ознак речових та зобов’язальних прав потребують аналізу.

      Розглянемо основні відмінності між зобов’язальними правовідносинами та правовідносинами речовими. Ці відмінності стосуються всіх елементів цих правовідносин – суб’єктного складу, об’єкту й змісту.

      Оскільки дихотомія „речові – зобов`язальні права» завдячує своєю появою римському праву, вперше цей розподіл ми зустрічаємо в Гая, який пропонує розрізняти особисті й речові позови в залежності від того, до кого цей позов може бути пред`явлений [15, с. 11]. На думку І. Б. Новицького, терміни «абсолютні» права й «відносні» права виникли саме у зв’язку із захистом речових і зобов’язальних прав [293, с. 74].

      Низка вчених-цивілістів вважають, що абсолютні й відносні права розрізняються між собою не за їх захистом, а за числом суб’єктів [477, с. 73]. О. С. Іоффе зазначав, що вирішальним критерієм розмежування так званих абсолютних і відносних цивільних прав є суб’єктний склад цивільних правовідносин [190, с. 605].

      Більшість авторів натомість не виділяють якийсь один основний критерій розмежування речових та зобов’язальних прав, а проводять розмежування за декількома критеріями.

      Повернемося до суб’єктного складу речових і зобов’язальних відносин. Зобов’язання є відносними правовідно¬синами, оскільки характеризуються чітким суб’єктним складом. Тому зобов’язання юри¬дично пов’язує лише конкретну зобов’язану особу. На протилежність речовому правовідношенню, в якому праву однієї особи відповідає обов’язок усіх взагалі, без точного позначення учасників, у зобов’язальному правовідношенні встановлюється повна визначеність осіб, що беруть участь у ньому. Відношення існує тільки між відомими особами й не стосується всіх інших.

      У відносних цивільних правовідносинах управоможена особа володіє лише можливістю вимагати від зобов’язаної особи здійснення дій (утриматися від дій) на виконання обов’язку. Суб’єктивне цивільне право, що їй належить, існує лише в рамках правовідносин і не включає в себе можливості вимагати певної поведінки від третіх осіб [167, с. 74].

      Тому відносний характер зобов’язального правовідношення підкреслює правило, що міститься у ст. 511 ЦК України: зобов’язання не створює обов’язку для третьої особи.

      Звернемо увагу, що деякі автори говорили про зобов’язання з невизначеним суб’єктним складом. Так, В. С. Толстой зазначав, що критерій розмежування речових і зобов’язальних відносин за суб’єктним складом придатний не завжди. Досить послатися на приклади відносин, що виникають з публічної обіцянки нагороди за краще виконання роботи: з моменту оголошення конкурсу й до закінчення терміну подання робіт організації протистоїть право невизначеної кількості осіб, кожна з яких може надати результат своєї праці й вимагати взяти до розгляду. І це не єдиний випадок, коли склад учасників зобов’язального правовідношення залишається невизначеним упродовж деякого часу [419, с. 11].

      Деякі автори також зазначають те, що оголошення конкурсу (публічна обіцянка винагороди) є підставою виникнення відповідного зобов’язання, однак не обґрунтовують своєї точки зору [85, с. 9; 420, с. 136; 59, с. 116; 285, с. 511; 298, с. 77; 202, с. 6].

      Однак теза про те, що оголошення конкурсу саме по собі породжує зобов’язання й, відповідно, має невизначений склад учасників, викликає сумнів.

      Публічну обіцянку винагороди варто розглядати як односторонній правочин, особливість якого полягає в тому, що він відбувається стосовно невизначеного кола осіб, а учасником правовідношення, яке виникає на його основі, може бути кожний, хто досягне зазначеного в правочині результату.

      Односторонній правочин сам по собі зобов’язального правовідношення не породжує, одного тільки цього правочину для виникнення зобов’язання недостатньо. Щоб зобов’язання виникло, необхідне приєднання до нього іншого одностороннього правочину – надання результату, зазначеного в обіцянці. Але хоч другий правочин повинен відповідати першому (подання результату повинно відповідати умовам публічної обіцянки винагороди), тут немає цивільно-правового договору. Таким чином, цивільно-правовий обов’язок в особи, яка публічно обіцяла винагороду, виникає не перед потенційними особами, що можуть досягти обумовленого в публічній обіцянці винагороди результату, а лише перед особами, які вже виконали завдання, тобто указаний обов’язок виникає в момент передання результатів, обумовлених публічною обіцянкою винагороди.

      Таким чином, не може йтися про невизначений склад учасників зобов’язання з публічної обіцянки винагороди – на момент оголошення його просто ще не існує.

      В. М. Смирнов пропонує точку зору, згідно з якою оголошення конкурсу саме по собі є підставою для виникнення цивільного правовідношення, але не відносного, а абсолютного, за якого засновникові конкурсу, як конкретній зобов’язаній особі, протистоїть невизначена кількість управоможених [394, с. 24]. Тобто автор бачить у розглянутих відносинах своєрідне абсолютне правовідношення „навпаки”, тоді як у звичайному абсолютному правовідношенні (наприклад, у праві власності) на одному боці виступає управоможений, а на іншому, як зобов’язані, – усі протилежні йому особи. У цьому разі засновник конкурсу – зобов’язаний, а всі інші особи, як фізичні, так і юридичні, якщо останнє не виключене самим характером оголошеного конкурсу (наприклад, конкурс на краще індивідуальне виконання), – управоможені на участь у конкурсі. Оскільки автор цієї точки зору розуміє спірність своєї позиції, він зауважує: розподіл правовідносин на абсолютні й відносні не охоплює всіх існуючих правовідносин. Як видно, правовідносини, що мають місце при оголошенні конкурсу, будучи абсолютними, все-таки не відповідають сформованій уяві в літературі про абсолютне правовідношення” [394, с. 6].

      Заперечення викликає можливість визнання розглянутих відносин абсолютними та можливість виникнення зобов’язання тільки з факту оголошення конкурсу чи публічної обіцянки винагороди, що було вже проаналізовано.

      Крім того, якщо вважати, що публічна обіцянка винагороди породжує правовідношення з будь-ким і кожним, то особі, що дала обіцянку як зобов’язаній особі, протистояли б усі інші як правоможні. Але існування невизначеної кількості правоможних перед одним зобов’язаним виключається самою природою правовідношення [189, с. 782]. Не можна забувати й про те, що публічна обіцянка винагороди як така ні до чого не управоможує тих, до кого вона звернена. Особа, що дала її, пов’язана в тому розумінні, що якщо хто-небудь досягне обумовленого результату, йому повинна бути видана обіцяна винагорода. Але подібний обов’язок і відповідне йому право конкретної особи виникають лише при досягненні результату.

      Так само, вважаємо, що не є вірним твердження про те, що підставами виникнення зобов’язань з надання медичних послуг є й одностороння обіцянка. У літературі зазначають, що одностороння обіцянка є «дією на основі дружніх відносин», головна ознака яких полягає у відсутності правових зв’язків. Наприклад, обіцянка виміряти тиск є односторонньою обіцянкою, вона не передбачає надання екстреної медичної допомоги, отримання лікарем винагороди; останній вважається юридично пов’язаним домовленістю, що не тягне для нього негативних наслідків у разі ненадання обіцяної послуги [261, с. 52-66]. Що це за юридична пов’язаність, яка не тягне застосування санкцій? Навряд чи в цьому разі можемо говорити про виникнення натурального зобов’язання, оскільки одностороння обіцянка не здатна сама по собі породити зобов’язання. Тому здається невірною пропозиція Ю. Л. Єршова доповнити існуючу в науці класифікацію правовідносин на абсолютні й відносні у світлі нових видів правовідносин, що появилися, зокрема, у зв’язку з обмеженнями свободи договору, градацією їх на активні й пасивні – залежно від того, яка саме із сторін правовідношення чітко в ньому визначена – управоможена або зобов’язана [171, с. 7]. У зобов’язаннях інша сторона завжди відома та чітко визначена, а якщо не відома, то, значить, зобов’язання ще не виникло.

      Вся работа доступна по " http://mydisser.com/ru/catalog/view/18084.html " target="_blank">Ссылке