Структура предмета кримінально-правового регулювання

     

      Якщо об’єктом кримінально-правового регулювання є сукупність урегульованих нормами кримінального права суспільних відносин, що складаються між державою та особами, які вчиняють злочини, у зв’язку з покладенням на останніх кримінальної відповідальності чи звільненням їх від такої, то предметом кримінально-правового регулювання виступає врегульований нормами кримінального права суспільний зв’язок між державою та конкретною особою, яка вчинила злочин, щодо покладення на таку особу кримінальної відповідальності чи звільнення від неї. У такому розумінні предмет кримінально-правового регулювання знаходиться в рамках його об’єкта.

      Розуміння кримінально-правових відносин (або, точніше, кримінальних правовідносин) як предмета кримінального права у цілому характерне для сучасної науки кримінального права, з тим лише застереженням, що переважна більшість дослідників називає їх не правовідносинами, а суспільними відносинами. Сказане, зокрема, стосується досліджень М. М. Кропачева, Н. О. Лопашенко, Г. П. Новосьолова, Г. О. Петрової, С. С. Пірвагідова, Ю. Є. Пудовочкіна, І. І. Чугунікова, С. Д. Шапченка та ін. Разом із тим згаданими та іншими авторами по-різному описуються елементи таких правовідносин, що, у свою чергу, спричиняє різне визначення змісту та обсягу їх поняття. Саме тому вказівка на кримінальні правовідносини як на предмет кримінально-правового регулювання не є достатньою і потребує його уточнення через описання його структури, що і є метою дослідження у цьому підрозділі дисертації.

      Наразі в літературі загальноприйнятим є триелементне структурування правовідносин. Зокрема, до його елементів відносять: суб’єктів, об’єкт та суб’єктивні права і юридичні обов’язки суб’єктів стосовно об’єкта (зміст правовідносин) . Такі ж елементи називають у структурі кримінальних правовідносин і криміналісти. Проте в їх описанні, як уже відзначалося, існують розбіжності. Суб’єкти кримінальних правовідносин. Кримінальні правовідносини, як і інші правовідносини, завжди є відносинами між певними суб’єктами. Саме вони (суб’єкти) мають певні права, обов’язки чи повноваження стосовно об’єкта таких правовідносин. Саме з поведінкою суб’єктів кримінальних правовідносин (у переважній більшості випадків) закон пов’язує їх виникнення, зміну чи припинення.

      Слід відзначити, що в літературі кримінального права одним із суб’єктів кримінальних правовідносин одностайно визнається особа, яка вчинила злочин. Розбіжності в цьому питанні мають, за великим рахунком, виключно термінологічний характер. Так, наприклад, Н. О. Лопашенко називає цього суб’єкта «особою, яка порушила кримінально-правову заборону» , П. Л. Фріс — «особою, яка порушила кримінально-правовий припис» , Б. В. Здравомислов — «особою, яка вчинила злочинне діяння», О. І. Чучаєв у рамках одного абзацу тексту послідовно називає цього суб’єкта спочатку «особою, яка вчинила діяння, що містить всі ознаки складу злочину», далі «злочинцем» і нарешті «особою, яка вчинила злочин» .

      Разом із тим окремі автори розширюють коло суб’єктів кримінальних правовідносин за рахунок включення до нього, окрім осіб, які вчинили злочини, також і деяких інших категорій осіб, зокрема: осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння у стані неосудності або до досягнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність; осіб, які вчинили діяння у стані необхідної оборони або за інших подібних обставин, що виключають їх злочинність, потерпілих від злочину. Так, уже згадана Н. О. Лопашенко пише, що особа, яка порушила кримінально-правову заборону, «урешті-решт може виявитися і не суб’єктом кримінального права, а, наприклад, неосудною особою» . Такої ж думки дотримуються і деякі інші криміналісти, наприклад С. Д. Шапченко . На думку П. С. Дагеля, розуміння кримінальних правовідносин виключно як відносин між державою і злочинцем є занадто вузьким і не відповідає суспільним потребам. Він відносив до суб’єктів таких правовідносин також осіб, що використовують право на необхідну оборону, затримання злочинця, заподіюють шкоду в стані крайньої необхідності тощо . Приєднується до цієї позиції і А. В. Наумов . Думку про те, що одним із суб’єктів кримінальних правовідносин є потерпілий від злочину, першим, очевидно, висловив і намагався обґрунтувати Б. А. Протченко . Пізніше її підтримали Д. Б. Булгаков , Ю. Є. Пудовочкін, С. С. Пірвагідов , М. Т. Тащилін та деякі інші вчені.

      На наш погляд, судження авторів, які пропонують розширити коло учасників кримінальних правовідносин за рахунок віднесення до них не лише осіб, які вчинили злочини, а й названих вище категорій інших осіб, не є обґрунтованими з таких причин. Перш за все слід мати на увазі, що кримінальне право за своєю суттю є правом каральним, штрафним. Єдине його призначення — це регулювання покладення на особу кримінальної відповідальності чи звільнення її від такої. Сам законодавець частково відтворює цю ідею, закріплюючи у статті 1 КК України правове забезпечення охорони найважливіших соціальних цінностей від злочинних посягань як його мету і визначення злочинності діянь та кримінального покарання (відповідальності) за них як засобу досягнення цієї мети. Тому кримінальне право (а в переважній більшості своїх положень також і закон про кримінальну відповідальність) регулюють лише такі правовідносини, які складаються в результаті вчинення злочину і пов’язані з покладенням на особу, яка його вчинила, кримінальної відповідальності або зі звільненням її від такої. У тих же випадках, коли закон про кримінальну відповідальність визначає правові наслідки діянь, які не є злочинними (зокрема, це діяння неосудних, осіб, які не досягли віку, з якого настає кримінальна відповідальність, діяння, вчинені за обставин, що виключають їх злочинність), відповідні його положення не є нормами кримінального права. У зв’язку з цим правовідносини, які ними регулюються, є не кримінальними, а, як зазначалося вище, мають іншу природу. Саме тому й особи, які є їх учасниками, не є суб’єктами кримінальних правовідносин. Крім того, не можуть бути визнані суб’єктами кримінальних правовідносин і потерпілі від злочину, оскільки норми кримінального права жодним чином не поширюються і не можуть поширюватися на них. Їх правовий статус визначається нормами іншої галузевої належності, зокрема кримінальним процесуальним правом (у частині участі в кримінальному процесі) та цивільним правом (у частині відшкодування заподіяної злочином шкоди). У зв’язку з цим потерпілі від злочину виступають суб’єктами відповідно кримінальних процесуальних та цивільних правовідносин, проте не кримінальних. Разом з тим, певні властивості чи поведінка потерпілого можуть бути елементом юридичного факту, що породжує кримінальні правовідносини (злочину) або змінює їх (наприклад, примирення особи, яка вчинила злочин, з потерпілим). Докладніше про це йтиметься нижче у підрозділі 3.1. дисертації.

      Вся работа доступна по " http://mydisser.com/ru/catalog/view/16746.html " target="_blank">Ссылке