Метод кримінально-правового регулювання
Під методом правового регулювання традиційно розуміється сукупність прийомів та способів впливу на суспільні відносини з метою їх упорядкування, зміни чи збереження із використанням правових засобів. Саме в такому аспекті методи правового регулювання досліджуються як у загальній теорії права, так і в багатьох галузевих юридичних науках. При цьому широко поширилася думка про те, що кожній галузі права або притаманний свій специфічний метод правового регулювання, або ж у кожній галузі загальні методи правового регулювання мають свої специфічні особливості. У зв’язку із цим метод правового регулювання використовується як один із критеріїв поділу всієї системи права на галузі. І якщо раніше вважалося, що головним критерієм цього поділу є предмет правового регулювання, а метод виконує лише допоміжну функцію, то в сучасний період окремі правознавці стверджують про провідну роль саме методу правового регулювання і допоміжне значення предмета .
За всієї її важливості слід зазначити, що проблема методу кримінально-правового регулювання довгий час не отримувала належної уваги в науці кримінального права. Для даної галузі правознавства традиційним стало твердження про те, що методом кримінального права є або заборона певних видів поведінки (вчинення злочинів), або загроза застосування покарання за злочин, або ж реальне його застосування.
Зокрема, М. П. Журавльов, наприклад, вважає, що методом кримінального права є заборона вчиняти діяння певного роду . Натомість М. І. Ковальов писав, що єдиним методом регулювання кримінальних суспільних відносин є загроза застосування покарання, що міститься в кримінально-правових санкціях, а також застосування його у випадках вчинення кримінально караного діяння . На думку В. Я. Тація, «застосування покарання — це метод правового регулювання відносин, що виникають у зв’язку із вчиненням злочину» .
Останнім часом під впливом тенденції до виділення у кримінальному праві так званих заохочувальних норм у літературі з’явилися твердження про те, що кримінальному праву властивий не лише каральний метод. Зокрема, ще на початку 90-х років уже минулого століття М. І. Загородніков та А. Б. Сахаров висловили думку про те, що «в умовах історичного повороту в бік послідовної гуманізації суспільства більшої уваги та подальшого розвитку потребує некаральний метод кримінально-правового регулювання, що реалізується через заохочувальні норми кримінального закону» . Така позиція набула достатньо широкого поширення у літературі, і більшість науковців метод кримінально-правового регулювання почали розглядати комплексно: у складі, так би мовити, його «каральної» і «некаральної» частин. Н. А. Гущина писала, що «визначаючи метод правового регулювання заохочувальних норм, можна сказати, що це притаманна заохочувальним нормам сукупність регулятивних способів, прийомів і форм впливу на поведінку суб’єктів права. Його характеризують не тільки стимули, що спонукають до досягнення бажаного результату, а й характер юридичних засобів впливу, завдяки яким він підтримується. Ідеться про різноманітні засоби правового заохочення як важливі юридичні важелі соціального контролю, які виключають державний примус. Спосіб впливу на вольову поведінку людей позитивними стимулами характерний виключно для заохочувальних норм» .
Одним із перших таку позицію підтримав, вочевидь, А. В. Наумов. Відповідно до його власного розуміння об’єкта кримінально-правового регулювання (позиція даного автора з цього питання викладена нами вище) А. В. Наумов виділив такі методи кримінально-правового регулювання: 1) застосування санкцій кримінально-правових норм; 2) звільнення від кримінальної відповідальності і покарання; 3) застосування примусових заходів медичного характеру та примусового лікування . В українській кримінально-правовій літературі найбільш розгорнуте комплексне розуміння методу кримінального права запропонував В. К. Грищук. За його твердженням, кримінально-правове регулювання здійснюється за допомогою чотирьох методів: 1) дозволу; 2) заохочення до суспільно корисної правомірної поведінки; 3) покладення обов’язку вчинити певні дії; 4) заборони вчиняти певні діяння під загрозою покарання. При цьому метод дозволу він убачає у наданні законодавцем суб’єктові кримінальних суспільних відносин права вчинити певні дії. Для приватних осіб — це право на правомірну поведінку за обставин, що виключають злочинність діяння; для держави ж — це, наприклад, право звільнити особу від кримінальної відповідальності або пом’якшити останню. Заохочення до суспільно корисної правомірної поведінки, на думку автора, полягає у встановленні переліку підстав для звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з такою поведінкою. Покладення обов’язку вчинити певні дії як метод кримінально-правового регулювання В. К. Грищук убачає в тому, що держава в окремих випадках зобов’язана звільнити особу від кримінальної відповідальності або подальшого відбування покарання. Сама ж особа може бути зобов’язана законом чи судом до певної поведінки, як, наприклад, при звільненні від відбування покарання з випробуванням. Нарешті, заборону певного діяння автор також розглядає стосовно особи (заборона вчинення злочину тощо) та держави (заборона притягувати невинуватого до кримінальної відповідальності, призначати окремі види покарання певним категоріям осіб тощо) .
Згодом криміналісти стали піднімати розуміння методів кримінально-правового регулювання на більш високий рівень узагальнення і називати ті з них, що полягають у застосуванні до особи, яка вчинила злочин, обмежень її прав і свобод, — примусом, ті ж, що полягають у виключенні таких обмежень або звільненні від них, — заохоченням. Зокрема, Ю. В. Голік пише, що «примус та заохочення — два основних методи правового регулювання у сфері дії кримінального права. Примус застосовується до осіб, які переступили грань дозволеного… Заохочення застосовується до осіб, які відчувають розкаяння, прагнуть повернутися до чесного законослухняного життя…» .
Вся работа доступна по " http://mydisser.com/ru/catalog/view/16746.html " target="_blank">Ссылке
