Гіпотеза норми кримінального права
Досліджуючи проблему гіпотез норм кримінального права, слід перш за все підтримати В. С. Прохорова, М. М. Кропочева та А. М. Тарбагаєва у тому, що «гіпотеза кримінально-правової норми — це категорія, яка найбільш складно визначається в теорії кримінального права» . Дійсно, ще починаючи зі «старої» літератури ХІХ століття ту частину норми кримінального права, в якій вказується на злочин, що тягне за собою кримінальну відповідальність, вчені традиційно іменують диспозицією норми кримінального права. Таке розуміння зумовлене тим, що його авторами основне призначення кримінального права вбачається у встановленні для громадян (фізичних осіб) заборон на вчинення злочинів. «Кримінальні закони у власному сенсі містять у собі дві частини: описання того посягання, яке забороняється під страхом покарання, — частина визначальна, або диспозитивна, і вказівка на саму відповідальність — частина каральна, або санкція» , — писав ще М. С. Таганцев на зламі ХІХ і ХХ століть. «Під диспозицією норми (кримінального права. — О. Н.) має розумітися вимога, яка міститься в цій правовій нормі, щодо громадян не вчиняти вказаний у ній злочин» — пише В. Д. Філімонов уже в наш час .
Назва «диспозиція» для даної структурної одиниці кримінально-правової норми настільки увійшла в «кров і плоть» вітчизняного правознавства, що її вже навіть використовує в своїх рішеннях Конституційний Суд України. У рішенні у справі про зворотну дію закону про кримінальну відповідальність у часі він відзначає: «кримінально-правова норма має зворотну дію в часі в тій її частині, в якій вона пом’якшує або скасовує відповідальність особи. Це стосується випадків, коли в диспозиції норми зменшено коло предметів посягання; виключено із складу злочину якісь альтернативні суспільно небезпечні наслідки; обмежено відповідальність особи шляхом конкретизації в бік звуження способу вчинення злочину; звужено зміст кваліфікуючих ознак тощо» . Термін диспозиція неодноразово використовується і в Постановах Пленуму Верховного Суду України за окремими категоріями кримінальних справ для позначення тих структурних елементів кримінально-правових приписів, які визначають злочинність діянь. Про широке використання цього поняття в навчальному курсі кримінального права й говорити зайве.
Разом із тим окремі правознавці вже звертають увагу на цю термінологічну неточність у науці кримінального права. Так, А. В. Міцкевич спочатку відзначає, що назва «диспозиція» використовується в кримінальному і адміністративному праві не в тому значенні, що в загальній теорії права та інших галузях права. Щоправда, далі він робить досить парадоксальний, як на наш погляд, висновок про те, що «в правоохоронній нормі є не тільки “диспозиція” (а точніше — гіпотеза, тобто описання виду злочину) і санкція, а й заборона під загрозою покарання. А заборона є не що інше, як зміст правила: забороняється! (тобто диспозиція)» . Проте сама постановка питання про взаємоузгодження результатів наукових досліджень у науці кримінального права і в загальній теорії права, а також про уточнення змісту тих понять, якими оперує не лише наука, а й практика, вже заслуговує на увагу.
Не можна, однак, сказати, що криміналісти не робили спроб відшукати в нормі кримінального права її гіпотезу. Проте результати їхніх пошуків зазнають на собі впливу того, що та частина кримінально-правової норми, яка безпосередньо описує сам злочин, називається ними диспозицією. Відповідно вони шукають у кримінально-правовій нормі щось інше, відмінне, на їх погляд, від описання злочину, визначають у цій «частині кримінально-правової норми» «умови для застосування диспозиції» і зрештою іменують її гіпотезою. Так, наприклад, В. Д. Філімонов під гіпотезою тих норм кримінального права, які встановлюють кримінальну відповідальність, має на увазі вказівки закону про визначення місця і часу вчинення злочину, про осудність і вік, з якого настає кримінальна відповідальність, а також про відсутність обставин, які виключають злочинність діяння . Цивіліст С. Н. Братусь, визначаючи зміст гіпотези норми кримінального права, намагався наблизити її до цивілістичної концепції розуміння відповідальності. Він писав, що гіпотеза розміщена в Загальній частині Кримінального кодексу і її становить вік, з яким пов’язується деліктоздатність . На думку А. В. Наумова, «гіпотезою кримінально-правової норми є передусім положення про підставу кримінальної відповідальності, сформульоване в статті 8 КК (частина 1 статті 2 КК України. — О. Н.)» .
Натомість М. Д. Дурманов писав, що «з метою суворого і неухильного дотримання соціалістичної законності та послідовного здійснення охорони прав громадян, з метою чіткого відмежування дій, що тягнуть кримінальне покарання, від інших дій, радянський кримінальний закон надзвичайно розширив диспозицію кримінально-правової норми за рахунок різкого скорочення елементів гіпотези» . Це, на його думку, викликано тим, що всі умови, в яких вчиняється кримінально каране діяння, належать не до гіпотези, а до диспозиції кримінально-правової норми, оскільки в кримінальному праві ці умови є однією з передумов призначення покарання, а значить, частиною складу злочину. Тому, на його думку, такі умови кримінальної відповідальності, як тяжкі наслідки, обстановка, спосіб вчинення діяння, спеціальні ознаки суб’єкта, повторність та неодноразовість вчинення діяння, належать до диспозиції, а не гіпотези кримінально-правової норми. До гіпотези ж належить «лише одна, але важлива умова — вчинення діяння, яке містить всі ознаки складу даного злочину. Гіпотеза говорить про наявність юридичного факту у виді вчинення злочину, але описання його міститься в диспозиції» . В іншій роботі М. Д. Дурманов писав, що «гіпотеза розуміється в кримінально-правовій нормі як умова: якщо особа, визначена в диспозиції кримінально-правової норми, порушить заборону, що міститься в ній, і вчинить те, що описано в диспозиції цієї норми, тобто вчинить дії, які містять склад злочину, то до неї буде судом застосована санкція цієї кримінально-правової норми» .
Вся работа доступна по " http://mydisser.com/ru/catalog/view/16746.html " target="_blank">Ссылке
