Закон про кримінальну відповідальність — юридична форма норм кримінального права

     

      На правотворчому рівні кримінально-правове регулювання полягає у формулюванні, зміні чи скасуванні норм кримінального права, що розраховані на регулювання типізованих, деперсоніфікованих кримінально-правових суспільних відносин, і здійснюється, за загальним правилом, виключно законодавцем — Верховною Радою України. На іншому — другому рівні — кримінально-правове регулювання полягає в упорядкуванні конкретних кримінальних правовідносин. Воно здійснюється шляхом застосування в межах таких правовідносин норм кримінального права, на підставі яких визначаються та здійснюються владні повноваження та юридичні обов’язки суб’єктів кримінальних правовідносин. Подібне розуміння дворівневості кримінально-правового регулювання цілком логічно зумовлює постановку питання про зв’язки між ними, тобто про ті юридичні засоби, через які правовий потенціал, закладений на першому рівні, передається на другий рівень та реалізується на ньому. Цілком очевидно, що таким правовим засобом, в якому формалізується зміст норм кримінального права, що надалі через механізм правового регулювання передається від правотворчого до правозастосовчого рівня кримінально-правового регулювання, є закон про кримінальну відповідальність (або, що те ж саме, – кримінальний закон). У зв’язку з цим дослідження місця і ролі закону про кримінальну відповідальність у системі кримінально-правового регулювання суспільних відносин, його співвідношення з іншими категоріями даної системи уявляється актуальним і необхідним. Слід відзначити, що дослідження проблем закону про кримінальну відповідальність має давню традицію у вітчизняній кримінально-правовій науці. Її закладено ще в роботах криміналістів ХІХ — початку ХХ століть, зокрема Л. С. Білогриць-Котляревського, Л. Є. Владимирова, П. Д. Калмикова, О. Ф. Кістяківського, С. П. Мокринського, В. С. Спасовича, М. С. Таганцева, М. П. Чубинського та ін. У радянський період дослідницький інтерес до проблем вчення про закон про кримінальну відповідальність то спадав, то зростав. Перший його спад спостерігається в період між двома світовими війнами. У ці часи в радянській кримінально-правовій літературі не з’явилося жодного монографічного дослідження, присвяченого кримінальному законові. Лише загальним чином питання про нього викладалися в навчальній літературі, а окремі з них — піднімалися в наукових статтях (О. А. Герцензон, М. М. Гродзинський, В. Ковалевський та ін.). З кінця 50-х до кінця 70-х років ХХ століття в радянській кримінально-правовій літературі спостерігається різке підвищення інтересу до проблем вчення про закон про кримінальну відповідальність. Саме в ці роки з’являються ґрунтовні дослідження М. І. Блум, Я. М. Брайніна, М. Д. Дурманова, М. І. Ковальова, Ю. Г. Ляпунова, А. Б. Сахарова, А. О. Тілле, Г. В. Швекова, А. С. Шляпочникова та багатьох інших авторів. У 80-ті — на початку 90-х років минулого століття в науці знову спостерігався певний спад інтересів до досліджень проблем закону про кримінальну відповідальність, який змінився піднесенням, що триває на всьому пострадянському просторі з середини 1990-х років і дотепер. У цей період безпосередньо проблемам вчення про закон про кримінальну відповідальність присвятили свої дослідження російські криміналісти О. І. Бойцов, Б. В. Волженкін, О. М. Медвєдєв, С. Ф. Мілюков, О. М. Попов, С. Я. Улицький, А. Я. Якубов та ін.; українські криміналісти: П. П. Андрушко, В. І. Борисов, В. М. Василаш, В. К. Грищук, М. І. Мельник, О. І. Моісеєв, В. О. Навроцький, Ю. А. Пономаренко, А. М. Ришелюк, М. І. Хавронюк та ін.; білоруські вчені О. І. Лукашов та В. Марчук; казахський криміналіст М. К. Жолумбаєв та багато інших.

      Звісно, така пильна увага до проблем вчення про закон про кримінальну відповідальність не могла не дати своїх результатів. Разом із тим у проведених дослідженнях розроблялися в основному окремі прикладні питання, що пов’язані із загальним поняттям та структурою закону про кримінальну відповідальність, межами його чинності у часі, просторі та за колом осіб, тлумаченням закону про кримінальну відповідальність та деякі інші. Питання ж, що пов’язані з роллю закону про кримінальну відповідальність у кримінально-правовому регулюванні суспільних відносин, а саме: співвідношення закону про кримінальну відповідальність та кримінального права, значення закону про кримінальну відповідальність у системі засобів кримінально-правового регулювання тощо, почали підійматися лише в окремих останніх публікаціях (В. К. Дуюнов, М. Й. Коржанський, М. М. Кропачев, Г. О. Петрова та ін.). У цілому ж дані питання ще потребують своїх подальших досліджень.

      Поняття закону про кримінальну відповідальність у науці кримінального права визначається досить по-різному, часто навіть одні й ті ж його ознаки наповнюються різним змістом, проте, в цілому, науковці знаходяться в рамках однієї концепції так званого формально-матеріального визначення даного поняття. Таке визначення відповідає логічним правилам дефініції через рід та видову відмінність. У рамках цієї концепції закон про кримінальну відповідальність визначається через вказівку на його формальні ознаки, які є родовими для всіх законів, та матеріальну ознаку, яка є у кожного закону відмінною і за якою один закон відрізняється від іншого (видова відмінність). Формальними (родовими) ознаками, якими володіють всі закони в Україні, є такі. По-перше, будь-який закон є письмовим нормативно-правовим актом, тобто таким джерелом права, яке має технічно фіксуватися за допомогою певної знакової системи.

      По-друге, всі закони мають одного суб’єкта прийняття, зміни чи скасування. Таким суб’єктом відповідно до пункту 3 частини 1 статті 85 Конституції України є Верховна Рада України. Саме даний орган державної влади, за загальним правилом, і здійснює законодавствування в країні. Сказане, однак, не означає, що повноваження Верховної Ради щодо прийняття чи скасування законів є виключними. Зокрема, відповідно до статті 69 Конституції України, народне волевиявлення в Україні здійснюється у тому числі й через референдум. На референдумі може бути прийнятий будь-який закон, окрім законів з питань податків, бюджету та амністії (стаття 74 Конституції України). Крім того, закони можуть бути визнані Конституційним Судом України такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними). Відповідно до частини 2 статті 152 Конституції України «закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність». На цей час в Україні жоден закон (не тільки кримінальний) ще не приймався на референдумі. Окремі ж положення кримінальних законів уже двічі втрачали чинність у зв’язку з визнанням їх неконституційними. Маються на увазі рішення Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 року у справі про смертну кару, яким були визнані неконституційними «положення статті 24 Загальної частини та положення санкцій статей Особливої частини Кримінального кодексу України (1960 року. — О. Н.), які передбачають смертну кару як вид покарання» ; та від 2 листопада 2004 року у справі про призначення судом більш м’якого покарання, яким була встановлена неконституційність «положення частини першої статті 69 Кримінального кодексу України в частині, яка унеможливлює призначення особам, які вчинили злочини невеликої тяжкості, більш м’якого покарання, ніж передбачено законом» . З урахуванням викладеного, говорячи про те, що єдиним суб’єктом прийняття законів є Верховна Рада України, ми допускаємо певну умовність, оскільки маємо на увазі, що в окремих випадках кримінальні закони можуть прийматися всенародним референдумом, а скасовуватися — Конституційним Судом України.

      Вся работа доступна по " http://mydisser.com/ru/catalog/view/16746.html " target="_blank">Ссылке