Історія виникнення та розвитку прямого народовладдя у здійсненні судової влади

     

      Питання безпосередньої участі громадянського суспільства в організації та здійсненні публічної влади є одним із ключових у процесі побудови правової держави. На певному історичному етапі та за відповідних соціально-політичних умов громадянське суспільство самореалізується та прямо втілюється в державу через інститут прямого народовладдям, і тоді суспільство й держава зливаються та стають єдиним цілим.

      Однією із ключових проблем у побудові правової держави є питання прямої участі суспільства при здійсненні судової влади. Для розкриття правової природи прямого народовладдя при здійсненні судової влади, виявлення його місця та ролі у безпосередній демократії, а також пошуку причин, що можуть стояти йому на заваді, варто звернутися до історичних витоків цього політико-правового явища.

      3.1.1. «Виникнення суду на ранніх етапах розвитку цивілізації». Вивчення суспільства на етапі його раннього розвитку є одним з найкращих способів зрозуміти надзвичайно складні механізми сучасного суспільства, розібратися в строкатій тканині його матеріальних та духовних інтересів і, таким чином, сформувати відносно чітке уявлення про те, що таке сучасне суспільство, як і чим воно живе, звідки й куди рухається. Дійсно, на етапі свого раннього розвитку суспільство було більш простим за складом, цілями, яких прагнуло досягнути, та засобами, за допомогою яких задовольняло свої потреби. Його легше зрозуміти, а тому з нього найзручніше починати знайомство із суспільними явищами [329, с.3].

      Ще декілька тисячоліть тому народи Середземномор’я, що заклали основи культури яку ми сьогодні називаємо західною, жили в системі правових норм родового суспільства. Уявлення про організацію такого суспільства з його правовими нормами можна сформувати на основі історичних матеріалів, що дійшли до нас із більш пізньої античної культури [6, с.11].

      Історичні дані та відповідні реконструкції свідчать, що рід, як одна із первісних форм організації людей, займав те місце, яке згодом зайняла держава. В середовищі його членів родинні зв’язки були сильним елементом взаємної підтримки. Заподіяти образу кому-небудь означало нанести образу його роду, чи навпаки, надати допомогу будь-кому означало заступитися за нього разом із усім його родом.

      При суперечках та ускладненнях члени роду допомагали один одному. Стародавній звичай кровної помсти, який був широко поширеним серед племен, зародився в умовах родоплемінних відносин. Він передбачав обов’язок помсти за вбивство одного зі своїх співчленів. Тому убивство, як злочин, має таке ж давнє коріння, як і людське суспільство, а його покарання у порядку кровної помсти таке ж давнє, як і сам злочин.

      Суди для переслідування злочинців та закони, що запроваджували їх покарання, виникли у родовому суспільстві досить пізно, проте вони з’явилися ще до встановлення політичного суспільства. Розв’язання міжосібних та міжродових конфліктів мало на меті передусім уникнути кровної помсти. Роди до яких належали вбивця та убитий, перед тим як вдатися до крайніх заходів, намагалися досягнути примирення. Під час зборів роду висувалися пропозиції про спокуту вбивства, зазвичай шляхом висловлення співчуття та принесення цінних подарунків. Якщо були обставини, що виправдовували чи пом’якшували провину, справа могла бути залагоджена шляхом викупу; але якщо родичі убитого залишалися непримиримими, то з членів його роду призначався один чи декілька месників, які повинні були переслідувати злочинця до тих пір поки не здійснять помсту. Після цього ніхто із членів роду убитого не мав підстав для претензій. Життя спокутувалось життям, і тим самим вимога справедливості задовольнялася [285, с.46-47; 236, с. 125-255].

      Конфлікти всередині племені уявляли собою конфлікти між родовими групами, а не між окремими індивідами, оскільки окремий індивід роду ще не представляв собою суб’єкта, а був лише членом свого роду. Рід давав своєму члену захист, і, таким чином, сила роду була його силою. Саме тому в судових процесах у якості юридичних сторін виступали не окремі індивіди, а роди.

      Водночас, прагнення до миру між різними родовими групами було обумовлене ризиком розв’язання ворожнечі та кровної помсти. При виникненні міжродової ворожнечі не можна було наперед передбачити чим вона завершиться, оскільки ворожі між собою родові групи могли знищити одна одну до останнього члена.

      За таких обставин все плем’я починало проявляти зацікавленість в запровадженні миру між родовими групами, оскільки не хотіло бути ослабленим міжусобною війною та стати легкою здобиччю для зовнішніх ворогів. Для припинення боротьби між родовими групами плем’я мало відповідну владну інстанцію — народне зібрання, яке могло укласти мир між ворогуючими всередині племені родовими групами. Народне зібрання уявляло собою первинний представницький орган племінного суспільства та складалося, зазвичай, із чоловіків, які були здатні носити зброю та являли собою військову силу племені. Будучи зацікавленим у збереженні своїх боєздатних членів, плем’я робило все, щоб своїм впливом сприяти переговорам про примирення ворогуючих сторін. Саме з таких переговорів про примирення, що відбувалися у родовому суспільстві, в результаті й виникло право примирення [6, с.14].

      Таким чином, у період, коли сучасна цивілізація знаходилась ще у стані свого зародження, люди вершили свій суд на народних зібраннях. До народного зібрання зверталися зі скаргами, на ньому розв’язувалися конфлікти та підлягали покаранню винні. На народному зібранні ухвалювалися вироки про страту [190, с.16]. Народ сам творив «суд і розправу у відкритому суді». Тут «товариш судив товариша» [250, с.357]. Звісно, суд на народному зібранні, і переговори між кланами відбувалися в обстановці гострої ворожнечі. Як зазначає Г. Дж. Берман, полярні відносини між помстою та примиренням у звичаєвому праві народів були прикладом гострої діалектики недовіри та довіри. Так, у германському племінному суспільстві синдром довіри-недовіри був тісно пов’язаний із вірою в мінливу долю, і ця віра передусім виражалася в застосуванні божого суду як головного методу доказування [15, с.67-68].

      В середині родів обов’язки миротворчої та судової влади здійснювали найбільш поважні представники роду чи рада старійшин, що користувалися значним авторитетом серед членів роду [6, с.13]. Крім того роль третейського судді здійснював політичний глава суспільства — цар, який передусім був ватажком племені на війні та представником перед богами у якості верховного жерця [329, с.6].

      Родові старійшини, природно, користувалися великим впливом. До їх думки прислухалися, їх просили висловитися першими. Вони зазвичай сиділи біля глави племені. Їх так і називали, — «ті, що сидять». Старійшини давали поради, щоб гарантувати мир в племені, шукали способи припинити розбрат, регулювали здійснення кровної помсти. Вони також зберігали звичаї (правди) і знали, як чинити згідно з ними, а у процесі виникнення нових, формулювали їх, і тоді про них говорили, — «Вони судять». Але їх думка не була остаточним рішенням. Народ, що збирався на народне зібрання, не мовчав. Своїм криком він схвалював або відкидав рішення старійшин. І лише схвалене народним зібранням судження старійшин ставало вироком [190, с.16; 329, с.22-26].

      Вся работа доступна по " http://mydisser.com/ru/catalog/view/16747.html " target="_blank">Ссылке