Історичний розвиток кримінально-правової охорони громадського порядку та моральності в Україні

     

      Дослідження генезису розвитку кримінально-правової охорони громадського порядку та моральності в Україні передбачає насамперед проведення аналізу окремих концептуальних положень історії вітчизняної кримінально-правової науки. Про це свідчать результати проведеного анкетування пересічних громадян (лише близько 22,0 % з усіх респондентів указали на те, що їм відома хоч би у загальних рисах така історія). Вивчення історичного досвіду, визначення етапів становлення, розвитку об’єкта дослідження значно збагачує наукове дослідження, свідчить про достовірність його результатів і висновків, підтверджує наукову об’єктивність та компетентність дослідника [859, с. 55]. Як справедливо зазначає Н.Ф. Кузнецова, історико-порівняльний метод пізнання кримінального права є одним із найважливіших методологічних законів [575, с. 140]. Очевидно те, що хто не знає минулого країни, той погано орієнтується в сьогоденні та сліпий перед майбутнім [575, с. 140]. У цьому контексті є слушною думка В. К. Грищука, який зазначає, що історія української кримінально-правової науки залишається зовсім невивченою [131, с. 136]. М.Й. Коржанський висловив більш радикальну думку, що “історія кримінального законодавства України дуже бідна, її майже немає” [291, с. 8]. Однак це не завадило шановному вченому визначити періоди розвитку вітчизняного кримінального права, пов’язані з дією окремих історичних правових пам’яток минулого: Руської Правди, Статуту князівства Литовського, Зерцала Саксонського, Магдебурзького права, акту “Порядок”, Прав та установ Малоросії, КК УРСР 1922, 1927 і КК УРСР 1960 рр. тощо [291, с. 8]. Ця проблема ускладнюється й тим, що, як справедливо зазначив П.Л. Фріс, у юридичній літературі відсутні спеціальні дослідження історії вітчизняної (української) кримінально-правової політики, а отже, й історії вітчизняного кримінального законодавства, тому значною мірою науковцям слід звертатися до джерел російського походження [820, с. 65].

      Тому передусім необхідно розглянути загальні умовні етапи (стадії) розвитку руського права, про які йдеться в історико-правових дослідженнях. Про умовний характер таких етапів зазначає Г.С. Фільдштейн [799, с. 4–5]. Так, на думку вченого, процес розвитку науки не може бути розбитий на періоди, відокремлені один від одного конкретними хронологічними датами [799, с. 10]. Однак, на нашу думку, без такої періодизації вивчення історії кримінального права перетворюється на безсистемний опис історичних нормативних актів. Тому спробуємо розглянути, які основні позиції існують щодо класифікації певних вітчизняних періодів розвитку кримінального законодавства та права.

      Так, на межі ХІХ  ХХ ст. в юридичній літературі було визначено такі три періоди історії руського права: земський (або княжий); період московський (а саме двох держав: Московської та Литовської ХІV  XVII ст.); період імперії ХVIII  XIХ ст. [96, с. 4].

      У свою чергу, відомий криміналіст А.Ф. Бернер поділяє історію розвитку руського кримінального права на такі основні періоди: 1) з найдавніших часів до Уложення 1649 року; 2) від Уложення до видання Зводу законів 1832 р.; 3) сучасний період [62, с. 6–8].

      Г.С. Фільдштейн виділяв такі п’ять періодів розвитку кримінально-правової науки Росії: 1) кримінальна юриспруденція дореформенної Росії (“криміналістика не тільки не виокремлюється ще в окрему дисципліну, а й не диференціюється, з одного боку, зі сфери повчальної моралі, не виходить, з другого боку, ще за межі простого опису кримінально-правової практики й часто відбиває окремі природно-правові навчання західної науки”); 2) етап зовнішньої рецепції західноєвропейської науки кримінального права як складової частини єдиної системи юриспруденції (епоха реформ Петра І, яка розтягується на ціле сторіччя до початку XIX ст., коли з’являються перші праці, присвячені кримінальному праву, як відособленому предмету дослідження); 3) період підготовки матеріалу для догматичного розроблення російського законодавства; 4) епоха формального завершення кодифікації кримінального законодавства (створення Зводу законів 1832 р.); 5) епоха злиття філософських і догматичних течій узагальнення й розвитку кримінального права (збігається з початком судової реформи та введенням Університетського Статуту 1863 р.) [799, с. 10].

      В.П. Коняхін обирає критерієм періодизації рівень кодифікованості кримінального права, розглядаючи такі його етапи: 1) становлення в межах некодифікованого кримінального законодавства (X–XVIIІ ст.); 2) структурне відособлення як підсистема кримінального законодавства (1813–1845 рр.); 3) розвиток його структури в системі кодифікованого кримінального законодавства (1845–1996 рр.) [257, с. 18].

      І.Я. Козаченко поділяє всю історію кримінального права Росії на три етапи: 1) період неписаного права (Київська Русь); 2) період неписаних (звичаї кримінального права) і писаних норм; 3) період винятково писаного кримінального права [575, с. 142–143]. Критерієм такої періодизації є поділ кримінального права на писане або неписане.

      А.В. Наумов поділяє історію кримінального права на три частини: дорадянський період (охоплює десять століть), радянський (75 років) і пострадянський (7 років) [575, с. 142]. Подібну періодизацію пропонує Б.В. Волженкін [866, с. 576]. Критерії періодизації науковцями не визначені. Заради справедливості слід зазначити, що А.В. Наумов в іншій роботі спробував визначити відповідний критерій – суспільно-економічну формацію, під час якої існувало певне законодавство [498, с. 61].

      Вся работа доступна по " http://mydisser.com/ru/catalog/view/16749.html " target="_blank">Ссылке