Соціальна зумовленість кримінально-правової охорони громадського порядку та моральності

     

      Сучасна вітчизняна кримінально-правова політика тісно пов’язана з різними обставинами суспільного життя. Тенденції щодо вдосконалення чинного кримінального законодавства є не тільки важливими та необхідними, а й революційними [476, c. 6–7]. Проте іноді простежується порушення нормотворчої процедури (дод. Ж) [337, с. 191–196; 359, с. 46–49], безсистемність [855, с. 35–40] і навіть не завжди адекватність реальних змін у цьому законодавстві [358, с. 22–24; 707, с. 6–14; 792, с. 61]. Тому виникла актуалізована необхідність у визначенні наукових підходів до вдосконалення чинного закону про кримінальну відповідальність [481, с. 6–7]. Цей процес формування оновленого законодавства безпосередньо залежить від загальних засад правотворчості.

      Як відомо, правотворчість як процес виникнення і становлення права складається з трьох етапів: “1) формування нових суспільних відносин та їх саморегулювання на основі існуючих соціальних норм і правосвідомості учасників цих відносин; 2) узагальнення державою існуючої практики саморегулювання вказаних відносин, їх корегування та доповнення або формування нових правил поведінки та їх відображення у нормативно правових актах; 3) втілення закріплених у нормативно-правових актах правил поведінки в конкретні суспільні відносини” [710, с. 188–189]. У свою чергу, утворення кримінально-правових норм складається з таких етапів: “1) виявлення негативних явищ, які потребують боротьби з ними кримінально-правовими заходами; 2) оцінка природи цих явищ, їх економічної, соціальної, психологічної і кримінологічної зумовленості; 3) прогнозування результатів дії закону; 4) ухвалення рішення про необхідність певного закону; 5) формулювання тексту кримінального закону; 6) прийняття кримінального закону” [243, с. 53]. Такий процес у кримінально-правовій науці називається криміналізацією. З довідкової літератури можна дізнатися, що криміналізація – це “процес віднесення тих чи інших дій (бездіяльності) до злочинних, якщо раніше вони такими не вважалися, з визначенням у відповідній нормі Особливої частини кримінального закону конструктивних ознак складу злочину та можливого покарання за скоєння його” [873, c. 392]. Тому, розглядаючи криміналізацію, не слід забувати про другий метод реалізації кримінально-правової політики, який є протилежним до першого – декриміналізацію [866, c. 65].

      Дії законодавця з криміналізації (декриміналізації) певних суспільно небезпечних діянь традиційно реалізуються в Україні в межах кримінально-правової політики держави [640, c. 33]. Слід зазначити, що нині ще не сформувався єдиний концептуальний підхід навіть щодо визначення поняття кримінально-правової політики [822, c. 4; 201, с. 19–20; 408, c. 47; 430, с. 266–267]. У цьому контексті є слушною думка А.Ф. Зелінського, що проблеми криміналізації, а саме посилення санкцій за деякі види злочинів, повинні розв’язуватися не в руслі політики, що постійно змінюється, а відповідно до визнаних у цивілізованому суспільстві загальнолюдських моральних цінностей, принципів гуманізму, справедливості, законності та милосердя [202, с. 15–16]. Тобто виникає висновок, що діяння повинно визнаватись злочинним не тоді, коли це вигідно певним державним органам або політичним силам, а винятково у випадках, коли воно об’єктивно відповідає розробленим наукою підставам криміналізації.

      Вся работа доступна по " http://mydisser.com/ru/catalog/view/16749.html " target="_blank">Ссылке