Історіографічний огляд наукових праць з проблематики дослідження

     

      Найважливішою характеристикою екологічного права в сучасному світі є його глобальний характер: від того, наскільки адекватно будуть вибудувані відносини між Людиною й Природою в масштабах від регіону до планети в цілому залежатиме не тільки якість навколишнього середовища, а й сама можливість виживання людства. Як зазначає Ю. С. Шемшученко, у цей час унаслідок неконтрольованого характеру науково-технічного прогресу були «порушені об’єктивні закономірності взаємодії суспільства й природи». Негативні наслідки цього процесу вийшли з-під контролю, і природа перетворилася в навколишнє середовище, забруднене й отруєне відходами виробництва [144, c. 5].

      Щодо людства Природа, як природне середовище проживання лю-дини, у всіх її різноманітних зв’язках виконує цілий ряд функцій, «пов’язаних із задоволенням її потреб: екологічну, економічну, естетичну, рекреаційну, наукову, культурну» [64, c. 13–15].

      Біосоціальна природа людини означає, що вона одночасно поєднує в собі біологічну й соціальну сутності. Людина є невід’ємним елементом Природи, фізіологічно пов’язаним з оточуючим її середовищем, тобто життєдіяльність людського організму повністю заснована на фундаментальних біологічних законах. З іншого боку, людина наділена розумом, веде суспільний спосіб життя, має історичну пам’ять. Накопичення знань, удосконалення знарядь праці дали змогу людині перетворювати навколишнє середовище, охоплюючи своєю перетворювальною діяльністю дедалі ширше коло природних об’єктів.

      Розвиток людського суспільства завжди був пов’язаний, з одного бо-ку, з використанням природних багатств як джерела задоволення дедалі зростаючих потреб, з другого – збільшенням масштабів негативного впливу своєї діяльності на природне середовище. Прикладами такого негативного впливу в античні часи були засолення ґрунтів внаслідок широкого використання іригації в сільському господарстві й випалювання лісів для потреб землеробства. Зростання народонаселення, промислова революція багаторазово збільшили обсяги споживаних природних ресурсів і кількість відходів, що викидаються в навколишнє середовище. У результаті такої діяльності виникла вже в наш час проблема задоволення природних біологічних функцій людини.

      Як зазначає Н. Р. Малишева, для того щоб надати організованості відносинам людини із природою, «уникнути нещадної експлуатації приро-дних ресурсів, запобігти їхньому вичерпанню й забезпечити раціональне використання й поновлення», виникла потреба в правовій регламентації цих відносин [144, c. 93].

      На думку О. Л. Дубовик, «екологічна криза, прояви якої фіксуються на всіх без винятку рівнях і в різних масштабах (глобальному, регіональ-ному, національному, локальному) і зачіпають кожен компонент навколи-шнього середовища – води, повітря, клімат, надра, рослинний і тваринний світ, а також здоров’я людей, безпека населення, територій, торговельних, виробничих і економічних відносин, – ставить нові завдання у сфері правового регулювання охорони навколишнього середовища. Ці завдання покликані вирішувати як законодавча, виконавча й судова влада, так і наука, передусім юридична, але яка опирається на дані інших суспільних і природничих наук» [138, c. 7].

      Ідея запобігання глобальній екологічній катастрофі лежить в основі концепції сталого розвитку, що є однією з найпоширеніших і прогресивних концепцій взаємодії суспільства та Природи. У підсумковій Доповіді Міжнародної комісії з навколишнього середовища і розвитку під керівництвом Г. Х. Брундтланд було запропоноване вирішення дилеми «економіка – екологія» в контексті розробки довгострокової стратегії у сфері навколишнього середовища, яке забезпечувало б постійний розвиток цивілізації. Сталий розвиток у концепції визначається, як: задоволення справжніх потреб суспільства й відсутність загрози здатності майбутніх поколінь задовольняти свої потреби. У даній концепції навколишнє природне середовище розглядається як одночасна умова, яка сприяє і перешкоджає економічному розвитку, а екологічні цілі суспільства не є протиборствуючими економічним цілям і навпаки.

      Н. Р. Малишева наголошує, що «концепція базується на двох ключо-вих поняттях: вимогах розвитку й обмеженнях розвитку, які в ідеалі по-винні бути взаємоурівноваженими» [144, c. 124]. І далі: «Екологічні цілі суспільства розглядаються (у Концепції. – Н. Б.) не як протилежні його економічним цілям, а як погоджені, однопорядкові. Розвиток не може здійснюватися на довгостроковій основі, коли природоресурсна база виснажується й погіршується. У той же час не можна забезпечити екологічні інтереси суспільства, якщо не враховуються фінансові й інші витрати, пов’язані з відновленням природних ресурсів, охороною навколишнього середовища». Оскільки концепція сталого розвитку була вироблена як реакція на екологічну ситуацію у світі, яка погіршується, то, на думку М. М. Бринчука [64, c. 26], більш правильно буде говорити «про концепцію екологічно обґрунтованого сталого економічного й соціального розвитку» (виділено мною. – Н. Б.), маючи на увазі той факт, що економічний і соціальний розвиток суспільства є домінуючим чинником негативного впливу на природу.

      Концепція сталого розвитку передбачає такий розвиток суспільства, за якого вплив на навколишнє середовище залишається в межах господар-ської ємності біосфери, при цьому не порушуються природні засади для відтворення життя людини. Таким чином, основним завданням даної кон-цепції є зняття антагонізму в системі «економіка – екологія», що реалізу-ється шляхом переорієнтації економіки на інноваційний шлях розвитку, який передбачає врахування екологічної складової. Найважливішою тезою концепції є турбота про навколишнє середовище і його охорона при вирішенні завдань міжнародного, національного й регіонального розвитку, тобто регіональний рівень набув рівні права в природоохоронній діяльності не тільки з національним, а й міжнародним рівнями [535].

      У цих умовах важливим завданням науки і практики є дослідження передумов і закономірностей переходу суспільства до сталого розвитку. Помітне місце в цих дослідженнях займають роботи в сфері розробки правових механізмів практичної реалізації концепції сталого розвитку на різних рівнях державного управління.

      Як зазначає М. Д. Вершило [79], здійснення державного управління в сучасних умовах має бути спрямоване на реалізацію концепції сталого розвитку як нову комплексну функцію держави. Її реалізація багато в чому залежить від екологічного управління й процесу екологізації управління іншими галузями розвитку суспільства. Екологічне управління покликане забезпечити погоджений рух антропогенних і власне природних процесів в інтересах збереження й удосконалення умов існування та розвитку люди-ни.

      На його думку, правове регулювання у сфері сталого розвитку потрібно здійснювати на системній основі. Як першочергові кроки він пропонує включити концептуальні положення сталого розвитку в конституційні норми і прийняти спеціальний базовий федеральний закон «Про державну політику по забезпеченню переходу Російської Федерації до сталого розвитку». Е. В. Шкарупа [458] доповнює цей висновок твердженням, що концепція сталого розвитку, прийнята на міжнародному рівні, може бути реалізована тільки завдяки екологічно збалансованому розвитку кожного з регіонів країни, які мають притаманні тільки їм природні, історичні й соціально-економічні умови.

      Порівнюючи динаміку регулівного впливу міжнародної і національ-ної складових у праві навколишнього середовища, Н. Р. Малишева зазна-чила, що «якщо в епоху зародження права навколишнього середовища спостерігалося явне переважання національно-правового регулювання над міжнародно-правовим, то у 70–80-х роках ХХ століття намітився певний паритет, а сьогодні, на початку ХХІ століття, пріоритет правового регулю-вання дедалі більше зміщується убік міжнародно-правового вектора, і відповідна тенденція послідовно зберігатиметься» [254, с. 14]. Зазначена тенденція пов’язується із процесами глобалізації й посиленням антропогенного впливу на природу.

      Активізація правотворчої діяльності на міжнародному рівні в природоохоронній сфері,

     незважаючи на цілий ряд позитивних прикладів, не привела в цілому до зміни негативної тенденції – зростання техногенного забруднення біосфери. Це може бути, зокрема, пов’язано:

      по-перше, з переважно рамковим, декларативним характером біль-шості документів;

      по-друге, значна частина документів передбачає «внутрішню екологічну облаштованість» (наприклад, документи Євросоюзу, який уже має ознаки федеративної держави);

      по-третє, суттєво різним рівнем економічного розвитку держав і, як наслідок, явний пріоритет у слаборозвинених країнах економічного розви-тку на шкоду екологічній складовій;

      по-четверте, небажання ряду розвинутих країн обмежувати масштаби свого негативного впливу на навколишнє середовище шляхом регулювання діяльності суб’єктів господарювання (наприклад, відмова США підписувати Кіотський протокол) та ін.

      Вся работа доступна по " http://mydisser.com/ru/catalog/view/16750.html " target="_blank">Ссылке