Методологічні засади дослідження теорії господарства С.М.Булгакова

     

      Господарська діяльність – це основна форма життєдіяльності людини. Тому до проблеми змісту господарської діяльності, її ефективності, способу організації та механізму функціонування була прикута наукова думка всього історичного процесу розвитку людства. Поняття «господарство» традиційно пов’язують з організацією безпосередньої життєдіяльності людини, її боротьбою за виживання. Для платонівського і арістотелівського розуміння суспільних процесів було характерним переважно етичне сприйняття світу, а відповідно й господарства. Все, що відбувається в ньому, виступає або як етично виправдане і тому належне, або як невиправдане і заслуговує осуду. Структуризація суспільства за соціальними групами, домашніми господарствами, видами занять пояснюється вимогами доброї волі, яка пов’язує людей у суспільство. А отже, й поділ праці, виробництво та обмін виправдані в тій мірі, в якій вони сприяють збільшенню доброї волі, і засуджуються, якщо вони суперечать їй [3]. Початок філософського осмислення господарства окрім Платона й Арістотеля також пов’язують з Ксенофонтом, якому належить трактат «Домострой». У ньому мова йде про господарську мудрість як уміння управляти світом речей - це можливо, якщо додержуватися встановленого порядку відповідності речей своїм місцям. Тому вихідним пунктом філософії господарства все-таки є вчення Арістотеля про економіку й хрематистику, що базується на принциповому розмежуванні натурального й товарного господарства.

      У Арістотеля цінність речей проявляє себе як цінність для використання і як цінність для обміну. У першому випадку річ виробляється або набувається через обмін для відновлення самодостатності домашнього господарства і зміцнення доброї волі серед його членів і між іншими домашніми господарствами (економіка). У другому - метою виробництва і обміну є приріст особистої вигоди, яка через відсутність для неї природних обмежень може штовхати людей на порушення вимог доброї волі і сіяти ворожнечу між ними (хрематистика). Ціна, за якою річ купується для відновлення самодостатності особистості, тобто для використання, є справедливою ціною - етично виправданою і добродійною для суспільства. Таким чином, ми бачимо, що спроби застосувати в аналізі господарства духовно-культурні, морально-етичні принципи, підвести під його основу ціннісну орієнтацію за допомогою філософії, беруть початок ще з античних часів.

      Ціна придбання речі для обміну заради вигоди не має етичного виправдання і не може вважатися справедливою. Таким чином, вся економіка світу, якщо про неї взагалі можна говорити, в межах доброї волі зливається з іншими проявами суспільного життя, утворюючи з ними нерозривне ціле. Світ виявляється розумним і виправданим лише як сфера дії етики доброї волі. У цій етиці а, отже, і в підпорядкованому їй господарстві й проявляється результат соціальної дії.

      В епоху Відродження і Реформації, основним змістом яких стало утворення національних держав та утвердження особистої свободи, критерієм суспільного, а в тому числі й господарського, життя стали висуватися морально-філософські та юридичні принципи «природного права», в яких, зокрема, було запропоновано виправдання приватної власності та особистої вигоди. Але, знову-таки, з точки зору відповідності вимогам загального блага, а не, говорячи сучасною мовою, економічної ефективності. Загальне благо виступає як безумовний функціональний критерій, яким слід керуватися в усіх сферах суспільного життя, включаючи господарство. Останнє в цьому світогляді ще не знайшло самостійного значення як раз тому, що не сприймалося як джерело соціальних цінностей.

      У повній відповідності з теорією «природного права» загальне благо в епоху становлення національних держав в Західній Європі набуло переважно політичного трактування і знайшло відображення в меркантилізмі. В цій системі господарству відводилась важлива, хоча й підпорядкована роль. Для визнання самостійного існування господарства і його проблем знадобився не тільки ряд антиабсолютистських і антифеодальних революцій, але, найголовніше, посилення значущості фактору технічного прогресу.

      Таким фактором став промисловий переворот, що почався в середині ХVІІІ ст. В цей час А. Сміт зробив вирішальний крок до розуміння господарства як самостійної і самодостатньої сфери суспільства, виявивши двигун його розвитку в економіці, яка діє за своїми законами і володіє своїми організуючими елементами, головними з яких, за Смітом, є ринки [20].

      Надалі ця (економічна) сфера стала розумітися як домінуюча в суспільстві, а з появою доктрини «економічної людини» і при розширеному тлумаченні фрази Сміта про «невидиму руку», що направляє дії особистості, «система природної свободи» перестала потребувати в апеляції до етики, політики і права. Що згодом хоча й дало поштовх до відокремлення господарства (як в теорії, так і на практиці) від інших сфер суспільства (тобто, стану повної автономності),та звуження його розуміння як лише економічної підсистеми.

      Відбувається предметне розмежування філософії й економічного знання: з’являється політична економія, що займається питаннями продуктивної й непродуктивної діяльності, природою й джерелами багатства. Для засновників політекономії А.Сміта й Д.Рікардо економіка стала синонімом хрематистики, оскільки створювалася як наука про сутність і причини багатства. Економічна сфера стала розглядатися як самодостатня й найбільш важлива із всіх інших сфер господарства. Таким чином, філософія господарства втрачає предметні підстави в сфері економічного знання й стає одним з напрямків у філософії.

      Пізніше на зміну політичній економії приходить економічна теорія, предметом якої є вивчення використання людьми обмежених ресурсів для виробництва благ і розподілу їх за допомогою обміну між членами суспільства з метою подальшого розподілу цих благ. «Економікс» не припускає виділення особливої сфери діяльності людини, що відбивалася б у рамках економічної теорії.

      Вся работа доступна по " http://mydisser.com/ru/catalog/view/18153.html " target="_blank">Ссылке