Організаційно-правові гарантії прав місцевого самоврядування та їх зміст

     

      Питання про зміст спеціальних (юридичних) гарантій в науці конституційного права вирішується неоднозначно. Термін «юридичні гарантії», як вже зазначалося раніше, вказує на їх нормативно-правову основу, і підвищення гарантованості полягає, насамперед, у використанні тих можливостей, які закладені у чинних правових нормах. Якщо одні автори зводять гарантування до нормативної основи, інші переносять центр ваги на організаційні моменти, підкреслюючи, що без організаційної діяльності щодо здійснення норм-гарантій неможливе і власне гарантування. Одні автори відводять організаційним гарантіям “проміжне” місце між фактичними і юридичними гарантіями [251, c.238; 315, c.37], інші вважають співвідношення між нормативними і організаційними гарантіями полягає в переході із статичного стану в динамічний [157, c.64], треті розглядають організаційні гарантії в якості різновиду спеціальних [235].

      Жодна з позиці не суперечить іншій: це різні підходи до одного й того ж явища, і усі вони однаково заслуговують на увагу. Насправді ж, ніхто не збирається заперечувати важливість нормативних гарантій, адже юридичне гарантування інакше ніж у своїй нормативно-правовій формі не існує. Не можна відкидати і важливе значення організаційних гарантій, адже поява нормативних гарантій, спрямованих на зміну усталеної практики, не тягне за собою бажаних результатів автоматично. Для того щоб нормативно заданий рівень гарантування став “загальним явищем, повсякденною системою роботи, яка укорінилась в якості непорушної традиції”, необхідні великі організаційні зусилля. Нормативно закріплені гарантії досягають своєї мети лише у випадку створення стабільного організаційного режиму гарантування. З нашого погляду, нормативні і організаційні гарантії утворюють єдність, що і є спеціальним організаційно-правовим гарантуванням. Акцентування ж уваги лише на одній зі сторін єдиного механізму гарантування пов’язано, з одного боку, з декілька нормативістською трактовкою спеціальних гарантій, з іншої – із розглядом організаційних гарантій поза їх нормативним опосередкуванням, перебільшенням їх самостійності.

      По-різному розглядається в юридичній літературі поняття організаційних гарантій. Переважна більшість авторів розуміє під ними спеціальну діяльність (держави, державних органів, посадових осіб та громадських організацій), яка триває у відповідності до правових норм, у певних організаційних формах; діяльність щодо встановлення і приведення їх у дію; “активно-вольові дії організаційного характеру щодо забезпечення правильного застосування норм та реалізації їх у інших формах” тощо.

      Висловлена також думка, що під юридичними гарантіями слід розуміти систему нормативних та індивідуальних правових приписів та відповідну правову діяльність. П. Рабінович [304, c.49] пропонує називати ці гарантії державно-правовими, враховуючи, що «на встановлення цих нормативних та індивідуальних правових актів, ні їхня реалізація не роздільні із відповідною державною діяльністю». Більше того прийнятним уявляється термін «організаційно-правові гарантії», оскільки, по-перше, термін «державно-правові» може бути зрозумілим у сенсі галузевої приналежності, по-друге, з поля зору виключаються так звані суспільні гарантії, які мають організаційно-правовий характер.

      Деякі вчені [208, c.20] вважають, що в суто юридичному значенні не може розглядатись як гарантія діяльність. Оскільки цей термін є досить узагальненим і неточним для характеристики змісту організаційних гарантій. Про діяльність як про гарантію можна говорити лише в загальному сенсі, безвідносно щодо конкретних правових норм, як про гарантії законності в цілому. Особливості побудови в Україні державного ладу заснованого на засадах демократичності потребує диференційованого підходу до його гарантій. Діяльність, подібно до загальних гарантій, утворює соціальний фон, передумову, умову, яка входить до фактичної обстановки.

      Якщо розглядати діяльність в цілому в якості гарантії, то майже зникає межа між загальними та спеціальними гарантіями. Проте, ця межа є досить умовною, подібно до того, як деякою мірою умовно зустрічається в літературі поділ гарантій на об’єктивні і суб’єктивні. Фактичні гарантії можна назвати об’єктивними, оскільки вони не залежать від теперішньої (сучасної) діяльності, їхнє існування обумовлено минулою діяльністю. «Теперішню» діяльність слід розглядати в якості гарантії суб’єктивної. Проте вона знову ж таки обумовлена об’єктивно, адже людина в своїй практичній діяльності має перед собою об’єктивний світ, залежить від нього, ним визначає свою діяльність.

      Діяльність державних органів і громадських організацій ніколи не сприймалась як «діяльність щодо гарантування прав місцевого самоврядування», а безумовно виступає як господарська, управлінська та інша діяльність. В даному аспекті діяльність є родовим поняттям щодо місцевого самоврядування. Говорити ж про родове явище як про гарантію щодо видового можна лише в загальносоціальному, але не в конкретно юридичному значенні.

      Діяльність розвивається за своїми соціальними законами, внутрішні течії яких не залежать від права. Однак право регулює організаційні форми протікання будь-якої діяльності. Оптимальні організаційні форми в які втілюються дії суб’єктів місцевого самоврядування, і є організаційні гарантії прав місцевого самоврядування. Тобто діяльність сама повинна бути гарантована «спеціально», забезпечення законності в діях посадових осіб та органів місцевого самоврядування, які наділені владними повноваженнями потребує наявності особливих гарантій проти зловживання владою і порушень демократичних засад розвитку державного ладу України. Відомо, що не будь-яка діяльність є ефективною, цілеспрямованою і навіть законною, не будь-які результати діяльності є оптимальними, очікуваними і навіть бажаними, тобто будь-яка діяльність повинна забезпечувати гарантування прав місцевого самоврядування, а отже бути власне організаційно-правовою гарантією.

      Вважаємо, що термін «організаційні гарантії» утворився з потреби відобразити, окрім статичної і динамічну сторону спеціальних гарантій, не обмежуватись їх нормативною стороною. Норми-гарантії є лише нормативною основою механізму гарантування прав місцевого самоврядування. Проте щоб цей механізм працював, необхідні відповідні організаційні форми, в яких реалізуються норми-гарантії.

      Під організаційними гарантіями слід розуміти організаційні засади місцевого самоврядування, принципи визначення компетенції органів місцевого самоврядування, принципи забезпечення його організаційної самостійності. Так, Н. В. Постовой зазначає: «Організаційні гарантії створюють умови для здійснення громадянами права на місцеве самоврядування у вигляді безпосередньої і представницької форм демократії» [266, c.176]. Підтвердженням цієї тези може слугувати те, що громадяни в Конституції України та чинному законодавстві, отримали право на місцевий референдум, на інститут муніципальних виборів та відкликання депутата, правотворчу ініціативу тощо.

      Інший вчений Р. Ф. Васильєв вказує, що організаційні гарантії спрямовані на створення і підтримку демократичного порядку формування і діяльності структур місцевого самоврядування, на використання форм прямого волевиявлення населення, підготовку кадрів для органів місцевого самоврядування тощо [68]. А . І. Коваленко, насамперед, звертає увагу на право муніципального утворення на об’єднання і вважає це право організаційною гарантією місцевого самоврядування [227б с. 130].

      Вся работа доступна по " http://mydisser.com/ru/catalog/view/15273.html " target="_blank">Ссылке