Держава та органи державної влади як основний елемент механізму гарантування прав місцевого самоврядування

     

      Демократизація політичного життя в Україні потребує створення та дієвого функціонування механізму, що забезпечуватиме участь громадянського суспільства у прийнятті та контролі виконання державних рішень. Активізація інститутів громадянського суспільства сприятиме оптимізації ефективності взаємодії суспільства та держави та реалізації синергетичного потенціалу системи державного управління в цілому. В цьому контексті обов’язковою умовою функціонування і розвитку будь-якої демократичної держави є існування та належний рівень гарантування місцевого самоврядування. Органи місцевого самоврядування від імені територіальної громади вступають у публічно-владні відносини для забезпечення та реалізації інтересів населення і саме тому їх діяльність повинна будуватись на засадах взаємодії з органами державної влади. Саме тому вкрай необхідно на конституційному рівні визначити основні засади взаємовідносин органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

      Проблема взаємодії органів державної влади та місцевого самоврядування на сьогоднішній день набула першочергового значення. Адже від її вирішення залежить доля не тільки місцевого самоврядування як інституту громадянського суспільства, але й ефективність української держави в цілому. Територіальне та етнічне багатоманіття України передбачає пошук ефективних моделей місцевого самоврядування і необхідне, з одного боку, для задоволення інтересів місцевих спільнот, а з іншого для укріплення державності та створення єдиного політичного та соціально-економічного простору.

      Необхідно акцентувати увагу на тому, що не дивлячись на намагання протягом досить тривалого часу створити дієву систему місцевого самоврядування вона до сьогоднішнього часу не створена. На разі досить дискусійними залишаються питання про природу місцевого самоврядування як різновиду публічної влади, статус територіальних громад, компетенцію органів місцевого самоврядування та їх взаємовідносини з органами державної влади. Місцеве самоврядування являє один з найважливіших інститутів демократичної форми політико-правового режиму, одну з форм народовладдя, різновид публічної влади тощо, що дозволяє територіальним громадам самостійно і під свою відповідальність вирішувати питання місцевого значення. Слід зазначити, що місцеве самоврядування, насамперед, пов’язано зі здійсненням завдань, що мають забезпечувати цивілізовані умови життя громадян на місцевому рівні – від прибирання сміття, водопостачання, до забезпечення громадського порядку тощо. Разом з тим органи місцевого самоврядування займають досить суперечливе місце серед структур державної влади та населення. До сьогоднішнього часу не припиняються дискусії про те, чи є система місцевого самоврядування самостійним, незалежним від держави інститутом громадського управління чи це органічна частина державної влади на низовому рівні.

      В конституційно-правовій науці існує кілька підходів до дослідження принципу поділу влади. У відповідності до доктрини запропонованої Ш. Л. Монтеск’є [223] та Ж. Ж. Руссо [313], цей принцип розуміється як розмежування функцій між органами законодавчої, виконавчої та судової владою, їх самостійність, а також створення системи стримувань та противаг з метою недопущення узурпації влади однією з гілок. Саме цей принцип закріплено у ст.6 Конституції України де зазначається, що «державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову».

      Останнім часом в зарубіжній літературі все більшого поширення набуває характеристика принципу розподілу влади як розмежування предметів відання і повноважень між органами публічної влади не тільки по «горизонталі», але й по «вертикалі», в тому числі між державною і муніципальною владою [19, c.351]. Тобто влада місцевого самоврядування визнається аналогічною державній владі. Прибічники цієї точки зору вважають, що реалізація влади через органи місцевого самоврядування є самостійним напрямком відмінним від реалізації влади народу через органи державної влади. Так М. І. Ліборакіна виводить сутність місцевого самоврядування за межі вузькопрагматичного розуміння як системи місцевої влади, що забезпечує управління містами та селами. Інститут місцевого самоврядування, вказує вчена, відіграє у ній не менш важливу роль ніж свобода думки, совісті та інші основи демократичної системи. Свідченням чого є конституційні гарантії, що надають місцевому самоврядуванню, насамперед, гарантії незалежності місцевого самоврядування від системи державної влади. Це основа на якій формується громадянська ініціатива і досягається суспільний договір [193, c.20, 24]. Подібної думки дотримується і відомий вітчизняний вчений О. В. Батанов, який вважає місцеве самоврядування самостійним та незалежним, організаційно та функціонально відокремленим від держави видом публічної влади. Тобто, на думку вченого «..це публічна влада територіальної громади або муніципальна влада, яка забезпечує вирішення місцевими жителями безпосередньо або через органи та посадових осіб місцевого самоврядування питань місцевого значення» [46, c.220].

      Деякі вчені вважають такий підхід не виправданим адже він викривлює сутність взаємовідносин між державою та місцевим самоврядуванням і надає підстави для висновку про рівноправність місцевого самоврядування та держави [143; 377]. Прибічники цієї позиції обґрунтовують її тим, що, якщо публічну владу від імені народу може представляти виключно держава, а місцеве самоврядування є також елементом державного ладу, то відповідно у публічному волевиявленні органи місцевого самоврядування не відрізняються від органів державної влади, саме тому органи місцевого самоврядування можна характеризувати як органи державної влади та місцевого самоврядування. Ще у ІХ ст. В. П. Безобразов зазначав, що «…самоврядування не може бути та інакше розглядатись, як у сукупності з загальним організмом усього державного управління, до складу якого воно входить як частина єдиного цілого» [50, c.7]. Досить радикально характеризує концепцію недержавної природи місцевого самоврядування Г. В. Барабашев і визначає її як, «… як міф, що створений на основі застарілих західних теорій місцевого самоврядування». На його думку місцеве самоврядування не можна відносити виключно до інститутів громадянського суспільства адже це «державна влада особливого роду» [40, c.142].

      В юридичній науці існує компромісна позиція про дуалістичну природу місцевого самоврядування. Так, Н. Королькова, зазначає, що «… сучасне самоврядування як специфічна форма влади має змішану суспільно-державну природу. Досягнути синергетичного ефекту за допомогою підвищення ініціативи громадян і формування реального самоврядування можливо за умови партнерської взаємодії структур місцевого самоврядування, громадських інститутів, до яких входять низові організації громад з державними структурами, насамперед з органами державної виконавчої влади»[173, c.32].

      Подібної точки зору дотримується і О. А. Воробйова, яка також виділяє два аспекти місцевого самоврядування в державі: з одного боку, місцеве самоврядування являє форму адміністративної організації системи життєзабезпечення на місцевому рівні і в цьому, зазначає вчений, воно є подібним до державної влади, з іншого, метод децентралізації системи управління в країні, покликаний підвищити ефективність реалізації інтересів населення – жителів муніципальних утворень, тобто подібний до розподілу повноважень між органами державної влади, але не є таким з огляду на самостійність місцевого самоврядування [77, c.82].

      Вся работа доступна по " http://mydisser.com/ru/catalog/view/15273.html " target="_blank">Ссылке