Інвестиційні правовідносини: поняття, особливості, структура

     

      Одним з основних, фундаментальних понять правової науки є правовідношення. Одним з найбільш спірних питань загальної теорії правовідношення є співвідношення правовідношення з фактичним суспільним відношенням, що є предметом правового регулювання. Суть цієї проблеми влучно виразив О.С. Іоффе: «Донедавна ні в кого не викликало сумнівів визначення правовідношення як суспільного відношення, урегульованого нормами права. З цього неминуче випливає висновок, що всіляке суспільне відношення, у тому числі й відношення суспільного виробництва, будучи підданим правовому регулюванню, набирає вигляду правового відношення. Але правове відношення є відношенням ідеологічним, тоді як суспільно-виробничі відносини є економічними, матеріальними відносинами. Тому виникає питання, чи можна стверджувати, що матеріальні (економічні) відносини в результаті їх юридичного врегулювання стають відносинами ідеологічними (правовими)?» [65, с. 650-651]. Не маючи змоги детально висвітлити наукову дискусію з зазначеного питання, вкажемо на існування в її рамках двох основних поглядів:

      а) суспільне відношення, урегульоване нормою права, являє собою правовідношення. Правовідношення розглядається як та форма, якої набувають фактичні відносини, будучи врегульованими нормами права, тобто, воно є єдністю економічного змісту та юридичної форми. Класичне визначення правовідношення в рамках цього підходу належить Р.О. Халфіній: правовідношення – це конкретне, реальне суспільне відношення, що набуло правової форми і є результатом реалізації норми права [323, с. 31];

      б) правовідношення є самостійним відносно фактичного суспільного відношення феноменом. В результаті правового регулювання відбувається не перетворення одних відносин в інші, а виникнення нових, ідеологічних відносин – правових, які не поглинають собою економічні відносини, а лише їх закріплюють, спрямовуючи в потрібному напрямку [121, с. 52].

      В рамках другого підходу Ю.К. Толстой вказує, що традиційне для юридичної науки визначення правовідношення як урегульованого правом суспільного відношення, учасники якого виступають як носії прав та обов’язків, має принаймні два істотних недоліки. Воно, по-перше, не дозволяє розмежувати правовідношення і те суспільне відношення, що лежить в його основі, і, по-друге, не відповідає на питання, для чого взагалі виникає правовідношення, яку службову роль в процесі впливу норм права на поведінку людей воно відіграє [307, с. 17, 20].

      У господарсько-правовій літературі знайшли відображення обидва описані погляди на категорію правовідношення. Так, на позиціях визначення господарських правовідносин як урегульованих нормами права суспільних відносин, які виникають у сфері господарювання щодо організації та безпосереднього здійснення господарської діяльності, перебувають О.М. Вінник, В.В. Лаптєв, В.С. Мартем’янов [23, с. 27-28; 103, с. 101; 113, с. 34].

      Натомість, Г.Л. Знаменський обстоює розуміння правовідносин як особливого виду суспільних відносин, що виникають в результаті впливу норми права на фактичні, реальні відносини в суспільстві і становлять проміжну ланку між нормою права та фактичними суспільними відносинами. На його думку, «традиційне» визначення правовідношення як «конкретного, реального суспільного відношення, що набуло правової форми і є результатом реалізації норми права» призводить до змішування правового чинника та об’єкта його впливу замість чіткого їх розрізнення. За Г.Л. Знаменським, стадії господарсько-правового регулювання можна представити в такій послідовності: господарсько-правові норми – господарські правовідносини – господарська діяльність (господарські відносини). Основне призначення господарських правовідносин в механізмі господарсько-правового регулювання полягає в індивідуалізації вимог правових норм в частині взаєморозташування суб’єктів, наділення їх правами та обов’язками. Реалізуються ці права та обов’язки в конкретній господарській діяльності, в фактичних господарських відносинах [61, с. 57, 61].

      Г.Л. Знаменський вказує також на те, що в господарсько-правових нормах, які і у відповідних правовідносинах, відображаються не тільки економічні інтереси окремих учасників господарської діяльності, але й загальний економічний інтерес суспільства. При цьому в правових нормах вимагає закріплення пріоритет загального інтересу [61, с. 60]. Цілком очевидно, що в основі кожного інвестиційного відношення як фактичного економічного відношення лежить приватний інтерес інвестора щодо отримання ефекту (найчастіше – прибутку) від інвестицій. Коло ж публічних інтересів, які підлягають врахуванню в інвестиційно-правових нормах, а відтак – і в інвестиційних правовідносинах, надзвичайно широке і залежить від виду інвестицій/форми інвестиційної діяльності (це, зокрема, інтереси щодо забезпечення розширеного відтворення в матеріальному виробництві, запобігання непродуктивному відпливу капіталів за кордон, реалізації інвестиційних проектів згідно з вимогами технічного регулювання, дотримання кращих принципів корпоративного управління, недопущення зловживань з коштами індивідуальних інвесторів з боку професійних (інституційних) інвесторів тощо). Чи буде при цьому теоретично достатнім твердження, що «в результаті юридичного врегулювання матеріальні (економічні) відносини повністю зберігаються, але набувають нової форми – форми ідеологічного (правового) відношення» [65, с. 653], якщо ідеологічне «наповнення» інвестиційного правовідношення цілком інше, ніж у відповідного йому фактичного інвестиційного відношення?

      Ще один аргумент проти розуміння правовідношення як урегульованого правом суспільного відношення наводить О.П. Віхров: правовідносини є відносинами правомірними, такими, що відповідають встановленим правовим вимогам. Навряд чи обґрунтовано називати правовими реальні конкретні відносини, що регулюються нормами права, в яких поведінка суб’єктів включає як правомірні, так і неправомірні шляхи реалізації інтересів цих суб’єктів [28, с. 19]. Натомість, правовідношення являє собою модель поведінки суб’єктів, яка розкриває індивідуальну можливість поведінки (суб’єктивне право) або індивідуальну необхідність поведінки [306, с. 107].

      Можливість відхилення реальної поведінки суб’єкта або її результату від закладеної у правовідношенні абстрактної моделі з очевидністю є вразливим місцем погляду на правовідношення як фактичне суспільне відношення, урегульоване правом. Намагаючись вирішити цю проблему, Р.О. Халфіна вказувала: якщо уявляти правовідношення тільки як логічно абстраговану форму реального відношення, то не виникає проблеми співвідношення реальної поведінки з вимогами норми, однак таке дослідження не виявляє усієї глибини і складності реального співвідношення реальної форми і змісту. Це спонукало авторку включити до структури правовідношення, поряд з правами та обов’язками суб’єктів, ще і їх реальну поведінку у співвідношенні з правами та обов’язками як самостійний елемент цієї структури [323, с. 102-103, 211].

      Вся работа доступна по " http://mydisser.com/ru/catalog/view/16753.html " target="_blank">Ссылке