Загальна характеристика міжнародно-правового регулювання інвестиційної діяльності

     

      Сучасна світова економіка усе більш виразно набуває характеру єдиного, цілісного організму – глобального за своїми масштабами та наслідками. Глобальна трансформація світу, являючи собою унікальний феномен XXI ст., обумовлює формування геоекономіки як найяскравішого відображення процесу глобалізації та нової парадигми світоустрою. Однією з помітних віх сучасної системи міжнародних економічних відносин є зростання ролі міждержавного інвестиційного співробітництва, що викликане об’єктивною необхідністю посилення глобалізації на усіх рівнях [320, с. 10].

      За таких умов дослідження проблем інвестиційно-правового регулювання без урахування міжнародно-правового компоненту інвестиційного права призводититиме не лише до неповного, а й просто неправильного, спотвореного бачення цих проблем. Наразі ми ставимо за мету дати найбільш загальну характеристику системи міжнародних інвестиційних угод як основного виду джерел міжнародного інвестиційного права, сучасних тенденцій його розвитку та найбільш суттєвих впливів на внутрішній господарський правопорядок України, цілком усвідомлюючи, що міжнародно-правовому регулюванню інвестиційних відносин присвячена величезна кількість ґрунтовних спеціальних досліджень [102; 320; 394; 395; 477; 518; 519].

      Наразі загальна кількість МІУ в світі становить близько 6000 [571, с. xiii]. МІУ є надзвичайно різноманітними, що робить нагальною потребу їх класифікації. Вважаємо за необхідне здійснювати класифікацію цих угод за такими основними критеріями: порядок укладання і кількість сторін; предмет регулювання; регулятивна мета.

      Залежно від порядку укладання та кількості сторін:

      • двосторонні інвестиційні угоди;

      • регіональні інвестиційні угоди;

      • багатосторонні інвестиційні угоди.

      Двосторонні інвестиційні угоди або угоди про взаємне сприяння та захист інвестицій є найбільш популярним міжнародно-правовим інструментом регулювання інвестиційних відносин. Перша ДІУ була укладена між Федеративною Республікою Німеччина та Пакистаном 25 листопада 1959 р. Зусилля Німеччини щодо укладання ДІУ (обумовлені втратою колоній в результаті Другої світової війни) невдовзі наслідували інші країни-експортери капіталу: Швейцарія у 1961 р., Нідерланди у 1963 р., Італія та Бельгійсько-Люксембурзький Економічний Союз у 1964 р., Швеція і Данія у 1965 р., Норвегія у 1966 р., Франція у 1972 р., Великобританія у 1975 р., Австрія у 1976 р. та Японія у 1977 р. [477, с. 43]. Втім, лише у 1980-х роках укладання ДІУ набуло значних масштабів, досягши справжнього буму в 1990-х, протягом яких кількість цих угод збільшилася уп’ятеро. Наразі кількість ДІУ досягла 3000 і продовжує зростати, хоч і дещо повільнішими темпами. У ранній період майже усі ДІУ укладалися між багатими країнами ОЕСР та країнами, що розвиваються. Хоч зобов’язання договірних сторін були формально обопільними, фактично ДІУ розроблялися країнами-експортерами капіталу для захисту економічних інтересів власних суб’єктів за кодоном. З падінням Берлінської стіни та здобуттям незалежності колишніми радянськими республіками держави Східної Європи долучилися до укладання ДІУ – як з країнами ОЕСР, так і з країнами, що розвиваються. Так, Україна є стороною ДІУ з Австрією, Азербайджаном, Албанією, Алжиром, Аргентиною, Бельгійсько-Люксембурзьким Економічним Союзом, Білоруссю, Болгарією, Боснією і Герцеговиною, Брунеєм, Великобританією, В’єтнамом, Вірменією, Гамбією, Гвінеєю, Грецією, Грузією, Данією, Екваторіальною Гвінеєю, Естонією, Єгиптом, Єменом, Ізраїлем, Індією, Індонезією, Іраном, Іспанією, Італією, Йорданією, Казахстаном, Канадою, Китаєм, Киргизстаном, Конго, Кореєю, Кубою, Кувейтом, Латвією, Литвою, Ліваном, Лівією, Македонією, Марокко, Молдовою, Монголією, Нігерією, Нідерландами, Німеччиною, Об’єднаними Арабськими Еміратами, Оманом, Панамою, Польщею, Португалією, Російською Федерацією, Сан-Марино, Саудівською Аравією, Сирією, Сінгапуром, Словаччиною, Словенією, Сполученими Штатами Америки, Туреччиною, Туркменістаном, Угорщиною, Узбекистаном, Фінляндією, Францією, Хорватією, Чехією, Чилі, Швейцарією, Швецією. Останнім часом найбільшого поширення набуло укладання ДІУ між самими країнами, що розвиваються.

      ДІУ є подібними одна до одної, починаючи з їхніх назв і закінчуючи структурою і змістом. Вони зазвичай включають: а) вступні положення, де визначається сфера дії ДІУ через дефініції понять «інвестиції» та «інвестор»; б) положення, що визначають матеріально-правові гарантії захисту, які надаються цим інвесторам та/або інвестиціям; в) механізми вирішення спорів як між договірними сторонами, так і між інвестором однієї договірної сторони та іншою договірною стороною; г) положення про суброгацію та про збереження більш сприятливих правил для інвесторів; ґ) заключні положення про порядок введення в дію і припинення угоди. До ключових аспектів змісту ДІУ, регулювання яких характеризується значною одноманітністю, належать: національний режим і режим найбільшого сприяння на постінвестиційній стадії, справедливе і рівне ставлення, гарантії компенсації у разі експропріації інвестицій, гарантії вільного переказу капіталів, згода на арбітражне вирішення спорів між іноземним інвестором та приймаючою державою. Інші положення, як-от: недискримінація у питанні допуску іноземних інвесторів, заборона певних видів вимог до виробництва (performance requirements), зустрічаються лише у невеликій кількості ДІУ та можуть суттєво варіюватися (загалом такі положення властиві так званій американській моделі ДІУ на противагу більш традиційній європейській).

      ДІУ пропагуються їхніми прихильниками як важливий спосіб залучення нових іноземних інвестицій, передусім прямих. Разом з тим, недостатня увага приділяється оцінці дійсного впливу цих угод на розподіл капіталу між країнами. З очевидністю, наявність ДІУ не є необхідною умовою для отримання іноземних інвестицій. Існує достатньо пар «домашня – приймаюча країна» з суттєвими потоками інвестицій, які не пов’язані ДІУ. Японія, другий за рахунком експортер капіталу в світі, уклала лише 4 ДІУ. США не мають ДІУ з Китаєм, найбільшим імпортером американського капіталу серед країн, що розвиваються. Бразилія, один з головних отримувачів прямих іноземних інвестицій, не ратифікувала жодної ДІУ. Куба не має ДІУ з Канадою та Мексикою, які є двома її найкрупнішими іноземними інвесторами; і навпаки, 60% тих країн, з якими вона має ДІУ, не мають жодних інвестицій на Кубі. Крім того, існують численні приклади країн, які уклали значну кількість ДІУ, але не спромоглися залучити значні іноземні інвестицій, як-от країни Африки на південь від Сахари [420, с. 9-10]. На жаль, ілюстрацією останнього випадку може слугувати і Україна.

      Міжнародні інвестиційні спори, вирішені або ті, що очікують на вирішення на підставі ДІУ, викликали занепокоєння щодо потенційної вартості цих угод для приймаючих країн – у плані як розмірів присуджуваних компенсацій, так і можливого звуження простору державного регулювання у зв’язку з тим, що останнє може погіршувати становище іноземних інвесторів. Зважаючи на зростаючі побоювання з приводу потенційних та часто непередбачуваних втрат приймаючих країн від ДІУ, усе більш важливим стає з’ясування того, чи приносять вони очікувані вигоди. З очевидністю, окремо узята участь країни навіть у значній кількості ДІУ не може замінити повноцінних внутрішніх реформ. Країни зі слабкими національними інституціями, включаючи ті, що стосуються захисту прав власності, навряд чи отримають суттєві додаткові переваги у зв’язку з укладанням ДІУ, на відміну від тих країн, які здійснили реформи і вже мають міцні внутрішні інституції. Та обставина, що ДІУ слугують не замінником, а додатком до національних інституцій, означає, що виграти від участі у них можуть ті країни, які найменше потребують їх як показника власних високих стандартів захисту прав інвесторів. Місце регіональних інвестиційних угод в системі МІУ обумовлене двома ключовими тенденціями у розвитку сучасного світового господарства, які знаходяться у складній, неоднозначній, суперечливій взаємодії. Одна з них полягає у тому, що відбувається масштабний, форсований процес глобалізації економічної діяльності. Паралельно спостерігається небувале зростання регіональної та субрегіональної інтеграції – друга тенденція. Сучасний етап інтернаціоналізації національних економік визначається також формулою «відкритого регіоналізму», оскільки його мета полягає не у створенні та функціонуванні закритих торговельних союзів, а в розширенні сфери взаємної торгівлі, усуненні бар’єрів, що заважають вільному руху капіталів, ресурсів і людей [320, с. 176 ] Кількісно регіональних інвестиційних угод незрівнянно менше, ніж ДІУ, однак їх значення зростає і, з очевидністю, зростатиме надалі. Прикладами таких угод є: Єдиний інвестиційний кодекс Андської групи Латиноамериканських країн 1970 р., Уніфікована угода про інвестиції арабського капіталу в арабських країнах 1980 р., Угода про співробітництво в сфері інвестиційної діяльності СНД 1993 р., Угода про інвестиційну зону Асоціації держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) 1998 р., Інвестиційна угода про Спільну інвестиційну зону Спільного ринку Східної та Південної Африки (КОМЕСА) 2007 р. та ін.

      Важливою подією в царині міжнародного інвестиційного права стало укладення Північноамериканської угоди про вільну торгівлю (НАФТА) у 1992 р. НАФТА є всеохоплюючою угодою між Канадою, Мексикою та Сполученими Штатами Америки, що регулює, поміж іншого, торгівлю товарами, послугами, державні закупівлі та інвестиції. Глава 11 НАФТА, присвячена інвестиціям, була унікальною на свій час з огляду на широту її покриття та положення про арбітражне вирішення спорів між державою-членом ОЕСР та особами іншою держави-члена ОЕСР. Хоч у свій час положення про інвестиційний арбітраж були включені до НАФТА за наполяганням США з метою захисту американських інвесторів у Мексиці, згодом ряд гучних позовів був заявлений проти самих США та Канади.

      Вся работа доступна по " http://mydisser.com/ru/catalog/view/16753.html " target="_blank">Ссылке