Правове забезпечення державної підтримки інвестиційної діяльності

     

      Необхідність державної підтримки інвестиційної діяльності широко визнається як дослідниками інвестиційно-правової проблематики, так розробниками інвестиційної політики. Так, у Концепції Державної цільової програми розвитку інвестиційної діяльності на 2011-2015 роки, схваленій розпорядженням Кабінету Міністрів України від 29 вересня 2010 р. №1900-р. [82], однією з основних причин низької інвестиційної активності названі «недостатній рівень державної підтримки інвестиційної діяльності, неналежним чином розвинута система підготовки інвестиційних програм і проектів для надання державних інвестицій». У Програмі розвитку інвестиційної та інноваційної діяльності в Україні, затвердженій постановою Кабінету Міністрів України від 2 лютого 2011 р. №389 [221] зазначається, що її виконання здійснюється, у тому числі, шляхом «надання державної підтримки реалізації інвестиційних та інноваційних проектів, зокрема з метою забезпечення розвитку високотехнологічного виробництва». Ст. 10 ГК України серед основних напрямів державної економічної політики називає політику інституційних перетворень, складовою якої, у свою чергу, є державна підтримка і захист усіх ефективних форм господарювання. Державна підтримка інвестиційної діяльності передбачає застосування комплексу засобів державного регулювання – інвестиційних стимулів, об’єднаних спільною метою – заохочення акумуляції капіталу в певних галузях та/або сферах економіки. Ці стимули переслідують мету схилити інвестора віддати перевагу одному напряму чи об’єкту інвестування порівняно з іншим, визначаючи таким чином локалізацію інвестицій. Цим вони відрізняються від операційних стимулів, які не пов’язані з інвестуванням, а натомість стосуються звичайної господарської діяльності.

      Виділяють дві основні причини, з яких держави конкурують між собою щодо залучення інвестицій шляхом використання інвестиційних стимулів: їхня потреба в інвестиціях та мобільність капіталу [551, с. 3-4]. Зміни в орієнтації економічної політики країн, що розвиваються, та країн з перехідною економікою, а також рух країн ОЕСР у напрямку дерегулювання ринків та економічної лібералізації – разом із масштабною приватизацією державних підприємств в обох групах країн – привернули увагу національних та субнаціональних державних органів до принципової ролі приватних інвестицій як двигуна економічного зростання та джерела робочих місць і конкурентних переваг [488, с. 15-16]. За таких умов держави змушені домовлятися з капіталовласниками з приводу умов їхнього інвестування, тимчасом як мобільність капіталу створює конкурентний аспект цього відношення, оскільки певна інвестиція може бути розміщена в тій або іншій юрисдикції. Конкуренція між державами щодо залучення інвестицій є частиною більш широкого явища, яке має назву «регуляторна конкуренція» (regulatory competition). Регуляторна конкуренція є феноменом у праві, економіці та політиці, пов’язаним з бажанням законодавців конкурувати один з одним правовими засобами з метою заохочення учасників господарського життя здійснювати діяльність під їх юрисдикцією. В історичному аспекті регуляторна конкуренція мала місце в межах окремих держав з федеральним устроєм – передусім Сполучених Штатів Америки, однак з середини ХХ століття, коли інтенсифікувався процес економічної глобалізації, вона набула значення важливого питання міжнародних відносин [505]. Термін «регуляторна конкуренція» означає процес, в рамках якого правові норми обираються їх користувачами в умовах конкуренції між децентралізованими суб’єктами нормотворчості. До позитивних ефектів регуляторної конкуренції відносять три основні чинники: по-перше, вона забезпечує більшу відповідність змісту правил преференціям або побажанням користувачів цих правил; по-друге, вона сприяє різноманітності та експериментуванню у пошуку ефективних правових рішень; по-третє, забезпечуючи механізми для вираження преференцій користувачів і порівняння альтернативних рішень, вона сприяє поширенню інформації про ефективну правотворчість [355, с. 4].

      Розрізняють дві форми регуляторної конкуренції: конкуренцію, засновану на стимулах («incentives-based») та конкуренцію, засновану на правилах («rules-based»). Перша форма конкуренції стосується надання фінансових та фіскальних стимулів. Друга форма конкуренції охоплює ширшу і більш гетерогенну групу дій держави, починаючи від змін у трудовому або екологічному законодавстві і закінчуючи підписанням міжнародних інвестиційних угод. Інші важливі засоби заснованої на правилах конкуренції включають посилення захисту прав інтелектуальної власності, зміцнення верховенства права та удосконалення судочинства, заснування спеціальних економічних зон, приватизацію державних підприємств, дерегулювання ринків та, безумовно, лібералізацію торговельної та інвестиційної політики [488, с. 20-21].

      Якими є імплікації регуляторної конкуренції в царині державної підтримки інвестиційної діяльності? Мета інвестиційних стимулів є очевидною: впливати на рішення інвесторів про локалізацію інвестицій. Однак чи справді вони впливають на інвестиційні рішення, залишається дискусійним. Зокрема, багато американських аналітиків стверджує, що стимули (і навіть розбіжності в оподаткуванні) є надто малозначущими для цього. Так, статистика Служби внутрішніх доходів (Internal Revenue Service) США вказує, що усі податки штатів і місцеві податки складають лише 1,2 відсотки витрат типової компанії на ведення господарської діяльності, набагато менше, ніж витрати на оплату праці, матеріалів, маркетингові, накладні, транспортні витрати тощо – основні господарські витрати. Після вирахування внесків до федерального бюджету частка податків штатів і місцевих податків становить лише 0,8 відсотка витрат середньої компанії [551, с. 12].

      Донедавна у літературі існував консенсус щодо того, чому компанії (передусім транснаціональні) інвестують у певних країнах [396; 413], згідно з яким ТНК приваблюють передусім міцні «основи» («fundamentals») приймаючих економік. До таких «основ» належать, зокрема, розмір ринку і рівень реальних доходів, кваліфікація робочої сили, доступність інфраструктури та інших ресурсів, які сприяють ефективній спеціалізації виробництва, а також політична та макроекономічна стабільність. У повній відповідності з цією точкою зору, в дослідженні Світового банку «Інвестуючи через кордони 2010», де аналізується привабливість 87 країн світу для іноземних інвесторів, доводиться, що значно більшою мірою, аніж надання державної підтримки, на прийняття інвестиційних рішень впливають показники регуляторного середовища у приймаючій країні загалом (доступ у конкретні сектори економіки, започаткування бізнесу, придбання земельних ділянок для господарських потреб, вирішення комерційних спорів) [434, с. 8-12].

      Насправді постановка питання про те, що має вирішальне значення для прийняття рішення про розміщення інвестицій – «основи» приймаючих економік чи інвестиційні стимули – не є цілком коректною. Прийняття інвестиційного рішення зазвичай є двостадійним (або багатостадійним процесом), під час якого інвестори спершу складають «короткий список» місць для інвестування, прийнятних з точки зору економічних та політичних «основ», не приділяючи значної уваги наявності фінансових та фіскальних стимулів з боку держави, і лише потім розглядають – або й цілеспрямовано шукають – доступні інвестиційні стимули. Стимули та інші селективні засоби державного регулювання, таким чином, можуть бути вирішальними для прийняття остаточного інвестиційного рішення, хоч це й не спростовує тезу про загалом більшу значущість «основ».

      Ця позиція підтверджується і емпіричними дослідженнями, у тому числі достатньо широко відомими і цитованими. До таких належить, зокрема, дослідження під керівництвом С. Гізінгера (1985 р.), де конкуренція щодо країнами щодо залучення інвестицій розглядається як така, що має характеристики «дилеми ув’язнених», в рамках якого респондентам ставилося питання: «чи був би інвестиційний проект започаткований у певній державі, якби ця держава припинила дію своїх позитивних і негативних стимулів, тимчасом як інші держави підтримували б стимулювання на існуючому рівні?» За результатами опитування посадових осіб компаній, причетних до 74 інвестиційних проектів більш як 30 ТНК у чотирьох галузях (автомобільна, нафтохімічна, харчопереробна та комп’ютерна промисловість) було виявлено, що у двох третинах випадків стимули «буди вирішальним чинником – тобто, за відсутності стимулів інвестиція на була б здійснена, або була б розміщена з іншій країні [417, с. 39, 48]. Інші, новіші дослідження також вказують на те, що останнім часом інвестори усе більшою мірою визнають суттєву роль стимулів у прийнятті їхніх інвестиційних рішень. Зокрема, виявляється, що заінтересованості і усвідомленню важливості інвестиційних стимулів національними урядами сприяють глобалізація і регіоналізація світової економіки.

     Лібералізація торгівлі – як у глобальному вимірі в рамках ГАТТ та СОТ, так у регіональному в рамках ЄС, НАФТА, Зони вільної торгівлі Асоціації держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) та інших регіональних угод – приводить до зростаючої ринкової інтеграції і зменшує важливість розміру ринку як детермінанти локалізації інвестицій. Відтак навіть маленька країна здатна успішно конкурувати щодо залучення інвестицій, якщо може забезпечити достатньо привабливий пакет інвестиційних стимулів. Водночас, національні уряди втратили можливість застосовувати значну кількість інструментів протекціоністського характеру, які традиційно використовувалися для сприяння місцевій конкуренції. У свою чергу, інтернаціоналізація ринків капіталів обмежила можливості використання політики обмінних курсів як чинника забезпечення відносної конкурентоспроможності [362, с. 2-3].

      Таким чином, зниження бар’єрів для здійснення інвестицій зумовлює зростання ролі інвестиційних стимулів у регуляторній конкуренції. Разом з тим, вплив цієї тенденції на добробут країн – учасниць конкуренції піддається протилежним оцінкам. Використовуючи термінологію теорії ігор, позитивні сценарії можуть бути охарактеризовані як «гра з позитивною сумою», оскільки вони описують міждержавну конкуренцію щодо залучення інвестицій як таку, що приносить чисті вигоди як інвесторам, так і приймаючим економікам. Згідно з ключовим припущенням цієї лінії інтерпретації, по мірі того, як конкуренція між державами посилюється і змушує ці держави покращувати інвестиційний клімат, загальний обсяг інвестицій у світі зростає. Більше того, інвестиції самі по собі розглядаються як важливе «публічне благо», оскільки продукують вигоди для приймаючої економіки, що не споживаються інвестором, – позитивні екстерналії. Спектр цих вигод сягає від набуття нових знань і навичок (внаслідок імітації місцевими фірмами господарської практики іноземних інвесторів, мобільності трудових і управлінських кадрів та відносин з постачальниками) до посиленої конкуренції на місцевому ринку, яка змушує місцеві фірми модернізуватися, підвищувати якість продукції, знижувати ціни тощо [488, с. 18].

      Тимчасом як припущення «гри з позитивною сумою» вказує на потенціал міждержавної конкуренції, так само можливо, що на практиці цей потенціал буде витіснений ситуацією «дилеми ув’язнених». Згідно з цією точкою зору, по мірі посилення конкуренції держави опиняються під зростаючим тиском вступу у витратні «війни пропозицій», що змушує їх постійно підвищувати рівень державних субсидій інвесторам – аж поки цей рівень не перевищить той, що є виправданим з точки зору інтересів суспільства. «Дилема ув’язнених» виникає в силу того, що хоч усі держави і мають колективний інтерес в утриманні від «війн пропозицій», окремі держави вступатимуть у ці війни через побоювання, що в іншому разі інвестиції надходитимуть в інші юрисдикції, де пропонується більше стимулів.

      Вся работа доступна по " http://mydisser.com/ru/catalog/view/16753.html " target="_blank">Ссылке