Вирішення інвестиційних спорів між іноземними інвесторами та державою

     

      Невід’ємною частиною системи гарантій захисту інвестицій є процесуальні гарантії справедливого та неупередженого вирішення спорів, пов’язаних зі здійсненням інвестиційної діяльності, або інвестиційних спорів.

      Проблематика інвестиційних спорів розглядається передусім в літературі з міжнародного права, де склалося специфічне, «вузьке» розуміння інвестиційного спору як правового спору між іноземним інвестором та державою, у якій здійснені інвестиції. Так, М.М. Богуславський зазначає, що до цієї категорії входять спори, які стосуються розміру та порядку компенсації як відшкодування шкоди, спричиненої інвестиціям в результаті будь-якого збройного конфлікту, запровадження надзвичайного стану або громадських заворушень. Це спори, які стосуються розміру і порядку виплати компенсації у випадку націоналізації, експропріації або заходів, подібних за наслідками, а також ті, що стосуються наслідків невиконання або неналежного виконання зобов’язань щодо переказу капіталовкладень і доходів від них у країну інвестора, інші спори. Автор вказує також, що поняття інвестиційного спору застосовується і в широкому розумінні, охоплюючи не лише спори з державою, що приймає приватні інвестиції, а й спори між учасниками підприємства з іноземними інвестиціями або ж такого підприємства з одним з учасників [14, с. 491].

      Якщо обмежуватися розумінням інвестиційних спорів у вузькому значенні, то вичерпною і репрезентативною уявляється їх класифікація, запропонована С.І. Крупком. За характером вимоги автор поділяє інвестиційні спори на: приватноправові (спори про відшкодування збитків, стягнення неустойки, про внесення змін до інвестиційного договору), публічно-правові (про дотримання принципів експропріації, про дотримання принципів компенсації, встановлених у міжнародних угодах про взаємне сприяння та захист інвестицій, про надання режиму найбільшого сприяння) та змішані. Зазвичай інвестиційні спори мають змішаний характер, коли інвестор одночасно висуває вимоги публічно-правового і приватноправового характеру. За підставами виникнення інвестиційні спори можна поділити на дві групи: до першої належать спори, пов’язані з односторонніми суверенними діями держави щодо втручання в інвестиційну діяльність; до другої – пов’язані з інвестиційним договором. За предметом спору інвестиційні спори можна поділити на три категорії: спори, пов’язані з допуском інвестора до здійснення інвестиційної діяльності; спори, пов’язані з реалізацією інвестиційного проекту, тобто ті, що виникають безпосередньо при здійсненні інвестиційної діяльності; спори, пов’язані з припиненням інвестиційної діяльності [92, с. 19-20].

      Представник господарсько-правової науки І.М. Злакоман не погоджується з «традиційним» підходом до розуміння інвестиційного спору лише з погляду суб’єктивного складу його учасників, якими є держава та іноземний інвестор, і визначає інвестиційний спір як конфлікт двох або більше осіб стосовно їх прав та обов’язків у процесі інвестиційної діяльності, який можливо врегулювати примирним шляхом, а у випадку його незастосування або безрезультатності його використання – у судовому або арбітражному порядку [60, с. 5]. Автор визнає складність однозначного трактування категорії «інвестиційний спір» за змістом та складом учасників, коли інвестиційний спір може бути помилково ототожнений із будь-яким захистом права власності. У зв’язку з цим він пропонує законодавчо закріпити поняття «інвестиційна вимога», яку слід розуміти як обмежену законодавчим переліком вимогу суб’єкта інвестиційної діяльності щодо захисту прав та інтересів, що виникає з права власності на об’єкти інвестиційної діяльності, їх використання, здійснення управління інвестиційною діяльністю, реалізації інвестиційних проектів, а також з інших підстав, визначених законом чи договором і має на меті усунення колізій у віднесенні інвестиційних спорів до підвідомчості господарських судів України [60, с. 11-12]. Втім, конкретний перелік інвестиційних вимог, запропонований автором [60, с. 12], є наскільки широким, що ідея його вичерпного характеру повністю нівелюється.

      На нашу думку, дискусія навколо поняття «інвестиційний спір» матиме конструктивний характер, якщо виходитиме з наукових і практичних наслідків наділення цього поняття тим чи іншим змістом. Немає жодних перешкод для використання поняття «інвестиційний спір» у найширшому розумінні для позначення будь-яких спорів, пов’язаних з інвестиційною діяльністю як іноземних, так і національних інвесторів. Обмежувачами обсягу цього поняття виступатимуть лише: а) правовий характер спору; б) сторона спору – інвестор або реципієнт інвестицій; в) предмет спору – вимога про захист права або законного інтересу, що прямо стосується конкретної інвестиції. У цьому разі зміст поняття «інвестиційний спір» цілком відповідатиме його імені.

      Разом з тим, слід визнати, що «інвестиційні спори» у так званому вузькому розумінні, тобто, спори між іноземними інвесторами та приймаючими державами, потребують окремого дослідження з огляду на те, що процедура (так званий інвестиційний арбітраж) і результати їх вирішення справляють специфічний вплив на національний правопорядок приймаючої країни. Попри величезну академічну і емпіричну базу, проблематика вирішення спорів між іноземними інвесторами та приймаючими державами залишається однією з найбільш контроверсійних у міжнародному інвестиційному праві. Тимчасом у вітчизняній господарсько-правовій науці ця проблематика загалом є малодослідженою. У зв’язку з цим вважаємо за необхідне зосередитися у цій роботі на інвестиційних спорах саме у вузькому розумінні, акцентуючи увагу на імплікаціях вирішення цих спорів для правового господарського порядку в Україні, а також на господарсько-правових засобах, які можуть бути використані для мінімізації пов’язаного з цими спорами негативного впливу.

      Спори між іноземними інвесторами та приймаючими державами характеризуються рядом специфічних особливостей, які в сукупності відрізняють їх від: а) від спорів, що розглядаються національними судами; б) спорів, що розглядаються міжнародним комерційним арбітражем; в) міжнародно-правових спорів між суверенними державами, зокрема, торговельних спорів під егідою СОТ:

      відповідачем у спорі завжди є суверенна держава, однак держава ніколи не є позивачем; іноземний інвестор оспорює акти законодавства і регуляторні заходи, що приймаються/вживаються легітимною владою держави;

      спір регулюється міжнародним правом, а не будь-яким національним правом і ґрунтується на порушенні міжнародного договору (міжнародної інвестиційної угоди);

      головним способом вирішення спору є міжнародний арбітраж, який, однак, має суттєву специфіку порівняно з класичним комерційним арбітражем;

      відношення між сторонами спору носить довгостроковий характер, часто характеризується складною взаємодією між ними та взаємною залежністю;

      позовні вимоги полягають виключно у виплаті грошової компенсації приймаючою державою на користь іноземного інвестора;

      грошові суми, що є предметом спору, зазвичай дуже значні, у середньому в багато разів перевищують суми у спорах, що розглядаються комерційним арбітражем.

      Наявність спеціального механізму вирішення спорів між іноземними інвесторами та приймаючими державами є ключовою особливістю міжнародно-правового режиму іноземних інвестицій. Міжнародний інвестиційний режим сфокусований на мікроекономічній арені приватних інвесторів, що прагнуть зменшити ризик інвестицій за кордон через їх захист – що, у свою чергу, знижує вартість капіталу для країн, що його імпортують, та пришвидшує їхній економічний розвиток завдяки сприянню інвестиціям. «Найбільш ефективним механізмом досягнення такого зменшення ризику є право приватного позову про виплату компенсації у разі, якщо держава-імпортер припуститься забороненої поведінки» [541, с. 632]. Відповідно до ч. 3 ст. 19 Закону України «Про інвестиційну діяльність» спори, що виникають в результаті здійснення інвестиційної діяльності, розглядаються відповідно судом або третейським судом. Згідно зі ст. 26 Закону України «Про режим іноземного інвестування» спори між іноземними інвесторами і державою з питань державного регулювання іноземних інвестицій та діяльності підприємств з іноземними інвестиціями підлягають розгляду в судах України, якщо інше не визначено міжнародними договорами України. Усі інші спори підлягають розгляду в судах України або за домовленістю сторін – у третейських судах, у тому числі за кордоном. Зважаючи значну кількість укладених Україною МІУ, у більшості випадків саме вони виступають кінцевим джерелом інформації щодо порядку вирішення інвестиційних спорів за її (України) участю.

      МІУ зазвичай встановлюють можливість розгляду інвестиційних спорів в одному або кількох, на вибір позивача, наступних порядках:

      розгляд спорів в національних судах приймаючої країни;

      арбітраж відповідно до Арбітражних правил МЦВІС та Правил про додаткові засоби МЦВІС; арбітраж ad hoc відповідно до Арбітражних правил ЮНСІТРАЛ;

      арбітраж відповідно до Арбітражних правил Міжнародної торгової палати; арбітраж відповідно до Арбітражних правил Стокгольмської торгової палати; процедура врегулювання спору, попередньо узгоджена між інвестором і приймаючою державою [395, с. 4-5].

      З 390 справ в інвестиційних спорах, відомих на кінець 2010 р., 245 були порушені відповідно до правил МЦВІС, 109 – ЮНСІТРАЛ. Інші опції використовуються лише епізодично [448, с. 2]. Хоч можливість вирішення спору національним судом приймаючої країни зазвичай формально присутня, вона не користується «попитом» у іноземних інвесторів.

      Вся работа доступна по " http://mydisser.com/ru/catalog/view/16753.html " target="_blank">Ссылке