Інноваційна діяльність як об’єкт інноваційної політики та управління економікою на сучасному етапі
Інновації, як уже зазначалось, є фундаментальною основою економічного прогресу. Економіка з давніх часів завдячувала винаходам, нововведенням, знанням про більш ефективні способи виробництва економічним розвитком, соціальним прогресом [15; 26].
Стрімке зростання впливу науки та нових технологій у нинішній суспільній практиці не тільки зумовлює актуальність інноваційної моделі соціально-економічного розвитку будь-якої країни, а й робить цей тип розвитку єдино можливим для виживання країни в сучасному світі. Інноваційний розвиток, загальний зміст якого полягає у переході від одного суспільства до іншого, більш сучасного, є однією з необхідних умов становлення нового світового порядку. На значущість інноваційного розвитку вказував ще англійський історик Арнольд Тойнбі, який стверджував, що суспільства, зорієнтовані на традиції, приречені на загибель; а зорієнтовані на сьогоднішній день приречені на стагнацію; і тільки суспільства, націлені на нове, здатні до розвитку [166; с.5; 300].
Заслуговує на увагу думка німецького соціолога і філософа, професора Мюнхенського університету і Лондонської школи економіки Ульріха Бека про стабільність поділу країн (яка немає нічого спільного з перехідним періодом) на ті, що виробляють знання (Захід), нові індустріальні країни (Азія) та сировинні [17; с.6; 311]. Перші – країни-суспільства знань (так званий “золотий мільярд”) правлять світом. Сировинні країни є сировинною базою, донорами, об’єктами панування, економічної експлуатації з боку перших [308; 301].
Перш ніж переходити до засобів стимулювання інноваційного розвитку економіки розглянемо поняття категорії “інновація”. При цьому будемо послуговуватись переважно економічними і соціологічними виданнями і навіть дослідженнями у сфері точних наук (зокрема, теоретичної фізики), де відповідна субстанція ґрунтовно вивчена.
Зазначимо, що, попри те, що від часів введення в науковий обіг зазначеного поняття минуло декілька десятиліть, й досі серед науковців не склалася загальноприйнята думка стосовно нього. В економічній літературі визначення категорії “інновація” відзначаються великою різноманітністю. Передусім дуже поширені ототожнення понять “інновація”, “новація” та “нововведення”. І це не дивно, оскільки у визначеннях кожного з них достатньо спільних ознак, що і дає підстави стверджувати, що ці поняття можна застосовувати як синоніми [32].
Етимологічно слово “новація” походить від лат. “novatio” − оновлення, зміна від novo − оновлюю, а нововведення розглядається, власне, як його дефініція [233;с.468]. За економічним словником-довідником “нововведення” є синонімом “інновацій” як втілення нових форм організації праці й управління, що охоплює не тільки окреме підприємство, але і їх сукупність, галузь [91; с.145].
Подібне розкриття поняття “інновація” об’єктивно зумовлене багаторівневістю цього явища. Справді, можна вести мову про інновації на рівні підприємства, галузі економіки країни, світового ринку. На глибинному рівні, зокрема, з погляду дослідження процесів еволюції з позицій теоретичної фізики, інновації визначають як процес переходу системи з одного якісного стану до іншого через нестабільність та самоорганізацію. Стверджується, що система набуває здатності до еволюції у напрямі її поліпшення, коли випадково виникає нова сприятлива можливість. Тоді еволюція робить крок уперед. Такі можливості називають інноваціями [44].
Цікавим є тлумачення поняття “інновація”, запропоноване академіком РАН Ю. Яковцем: це використання досягнень людського розуму для підвищення ефективності діяльності в тій чи іншій сфері. При цьому він обґрунтовано стверджує, що перелік можливих інновацій та сфер їх використання є невичерпним − як невичерпними є винахідництво людського розуму і різноманітність сфер діяльності, багатогранність інтересів людини [249; с.4]. У цьому визначенні вміщується достатній перелік ознак і властивостей, які органічно притаманні інноваціям як суспільному явищу.
З огляду на те, що інновації уявляють собою стохастичний процес створення позитивних альтернативних можливостей розвитку будь-якої відкритої системи (економічної, соціальної, біологічної, антропологічної тощо), а також враховуючи випадковість генерації можливостей, напрямів розвитку, С. В. Онишко вважає (і з цим важко не погодитись), що інноваційний процес за своєю іманентною сутністю є трансцендентною дією [178; с.31]. Отже, робить правильний висновок авторка, можливість попередньо заданого впливу людини на динаміку цього процесу, а звідси й управління ним істотно обмежені. Ми можемо, підкреслює вона, визначати стратегічні напрями розвитку суспільства, мобілізувати ресурси на модернізацію економіки тощо, однак інноваційний чинник виступає як екзогенний фактор впливу. Таким продовжують вважати його і в сучасній економічній теорії. Разом з тим нині, коли відбувається становлення інноваційного типу розвитку, зокрема в економіці, а інноваційний процес має перетворитися на невід’ємну складову розвитку, відбувається посилення його ендогенного характеру [179; с.18].
На рівні господарської практики, але із суто наукових позицій, зокрема стосовно виробничої сфери, є всі підстави для того, щоб погодитися з визначенням Ю. Бажала, згідно з яким інновація розглядається як стрибок від старої виробничої функції до нової, як нова виробнича функція [14; с.22]. Один із засновників теорії інновацій Й. Шумпетер інтерпретує поняття інновацій як “здійснення нових комбінацій”. Визначаючи п’ять випадків цього здійснення: 1) виготовлення нового… блага… 2) впровадження нового методу (засобу) виробництва…3)освоєння нового ринку збуту…4) отримання нового джерела сировини чи напівфабрикатів…5) проведення відповідної реорганізації), він, по суті, тим самим розкриває своє бачення змісту (поняття) інновації [45; 286].
Надзвичайно важливими з огляду на розробку ефективного господарсько-правового забезпечення інноваційної діяльності є й інші положення згаданої вище теорії інновацій, зокрема, поняття інноваційного розвитку, питання, що стосуються умов та механізмів стимулювання інноваційної стратегії, взаємозв’язку і взаємодії інноваційних змін з економічними, господарськими відносинами, виявлення етапів життєвого циклу інновацій тощо [16].
У розумінні Й. Шумпетера інноваційний розвиток, який тісно пов’язаний з науковою діяльністю, науковою працею, яка за вдалим висловом М. Вебера, “вплетена в рух прогресу” [42; с.361; 303], виходить далеко за межі наукових і технічних знань, з якими ортодоксальна теорія пов’язує і технологічні зміни, і потенційні можливості комерційних підприємств. Принциповими для нашого дослідження є і положення Й. Шумпетера, за якими одні фірми свідомо намагаються бути лідерами нововведень, тоді як інші зосереджують зусилля лише на тому, щоб наздогнати лідерів, імітуючи їх досягнення. Загалом перша стратегія пов’язана з витратами, які не виникають за другого шляху. Це ставить питання про умови та механізми (зокрема господарсько-правові), за яких інноваційна стратегія буде рентабельною, оскільки саме прибуток є тією силою, завдяки якій забезпечуються зростання одних фірм відносно інших. Правильні умови господарювання забезпечують найбільший прибуток для фірм-новаторів.
Інноваційні зміни завжди пов’язані з економічними, господарськими відносинами, а починаючи з певного етапу розвитку - і правовідносинами. Вони характеризуються такими конститутивними ознаками, як зв’язаність контрагентів інноваційним циклом, наявність в їх предметі інноваційного складника, спрямованість на впровадження інноваційних об’єктів, отримання в результаті такого впровадження позитивного ефекту [107;с.3]. Голландський математик та історик науки Д. Стройк, характеризуючи вплив нових знань в епоху пізнього неоліту на розвиток господарських відносин, писав: “Деревни вели между собой значительную торговлю, которая настолько развилась, что можно проследить наличие торговых связей между областями, удаленными на сотни километров друг от друга. Эту коммерческую деятельность сильно стимулировали открытие техники выплавки меди и бронзы и изготовление сначала медных, а затем бронзовых орудий и оружия” [52]. І в економічній історії, і в історії науки без особливих труднощів можна знайти докази істотного впливу наукового прогресу на розвиток економічних відносин суспільства, а отже, і їх господарських правовідносин.
Відомо, що право, господарське право (коли мова йде про врегулювання економічних відносин) може впливати на розвиток відповідних відносин потрійним чином: 1) сприяти їх розвиткові; 2) затримувати цей розвиток; 3) у якійсь частині сприяти, а у якійсь − затримувати розвиток відносин [126].
У зв’язку з цим важко переоцінити розробку господарсько-правових актів, спрямованих на створення конкурентних умов господарювання, формування економіки, що базується на знаннях і особливо у сферах, що є двигуном зростання. Саме за допомогою цих актів, господарсько-правового забезпечення економічної діяльності можливе досягнення такого господарського клімату, коли інновації стають невід’ємною складовою економічної діяльності, а господарюючі суб’єкти прагнуть до них, оскільки інновації (а не, скажімо, наближеність до вищого керівництва країною) є тими вирішальними чинниками, від яких залежить перемога у конкурентній боротьбі як на внутрішньому так і зовнішньому ринках [19]. Крім того, доцільно усіма господарсько-правовими та економічними засобами поставити заслін проникненню на ринок України інновацій, які не визнає такими світовий ринок.
Економічні дослідження, проведені українськими вченими [180; с.372], свідчать, що розповсюдження технологій у коротко- та середньостроковий періоди не відбувається, на це вказує незмінність профілю технологічної піраміди. І справді, країни, що належать до групи світових технологічних лідерів, хоча і експортують до менш розвинених технологічних країн know-how, але такі, які за своєю суттю вже не є новітніми. Очевидно, вони “розлучаються” з такими технологіями лише тоді, коли є більш ефективний та надійний замінник.
Потрібно прийняти закон про захист національного ринку України від інновацій, які не визнаються такими на світовому ринку. У цьому законі доцільно прописати, що відповідні пільги (податкові, митні тощо) поширюються лише на ті іноземні інвестиції у вигляді інноваційних технологій, які вважаються новітніми на світовому ринку і є найбільш спроможними на конкурентну боротьбу у відповідній сфері економіки.
В. Будкін, поділяючи учасників інноваційної діяльності на п’ять груп (група країн сталої ринкової економіки, які належать до Організації економічного співробітництва та розвитку; група нових індустріальних країн Південно-Східної Азії та Латинської Америки, країни імпортованої моделі ринкової економіки, впровадження якої відбувалося під жорстким контролем ззовні у зв’язку з підготовкою їх до вступу в ЄС (держави Центрально-Східної Європи; країни, де фактично існує квазіринкова модель економіки, яка має більше імітаційних, ніж реальних ознак ринкового механізму (пострадянські держави, включаючи Україну; постсоціалістичні країни з високим рівнем державного регулювання ринкових засад в економіці (Китай і В’єтнам)), стверджує, що певним еталоном раціональної та успішної інноваційної діяльності можуть бути визнані держави першої групи, які виступили як піонери інновацій і зберігають у цьому свої передові позиції дотепер [37; с.26; 294; 295; 304].
Погоджуючись загалом з наведеною класифікацією учасників інноваційної діяльності, додамо, що в деяких країнах з квазіринковою моделлю економіки зовнішньоекономічними факторами, які можна поділити на політичні та господарсько-правові і які стримують інноваційний розвиток, є панування олігархічно-кланового капіталу, зрощення його з владою і криміналітетом (політичний фактор), а також нерозвиненість господарсько-правового забезпечення (господарсько-правовий фактор). Все це призводить до повної відсутності здорової економічної конкуренції, а отже, і до відсутності стимулів до інноваційної діяльності [36; 302].
Водночас досвід держав першої групи показує, що головною їх ознакою є функціонування такого господарського середовища, в якому інновації стають іманентним елементом економічної діяльності, а її суб’єкти не тільки активні в інноваційній діяльності, але й не можуть без неї вистояти в конкурентній боротьбі на внутрішньому та зовнішньому ринках. Договірний механізм реалізації інноваційного циклу відбувається шляхом взаємодії різних договірних форм упродовж всього інноваційного циклу аж до вирішення завдання, поставленого перед собою його учасниками. Саме наявність такого господарського середовища і може стати головним критерієм ефективності господарсько-правового регулювання, забезпечення інноваційної діяльності [107; с.17].
Усередині держав першої групи виокремлюються дві інноваційні моделі − північноамериканська та європейська. Вони різняться ступенем втручання держави. У США й Канаді таке втручання має опосередкований характер, коли держава створює лише умови для інноваційної діяльності, безпосередньо не надає фінансової і прямої економічної підтримки для її реалізації [88; 293]. В європейській моделі (вона з певними відмінами характерна також для Японії) держава активно втручається в цю сферу як шляхом часткового фінансування робіт на передвиробничій стадії науково-технічних розробок, так і в більш регламентованому стимулюванні інноваційного процесу на виробничій та післявиробничій стадіях (особливо це характерно для Франції). Інша особливість європейської моделі пов’язана з можливостями інтеграції зусиль країн, що входять до ЄС. Завдяки інтеграційним зусиллям сукупні кошти і дослідницький потенціал концентруються на найбільш важливих напрямах технологічного розвитку.
Ми погоджуємося з визначенням інноваційного процесу Б. Твісса, за яким інноваційний процес (цикл), а отже, і інноваційна діяльність розглядаються як перетворення наукового знання, наукових ідей, винаходів на фізичну реальність (нововведення), яка змінює суспільство [161; с.215].
Особливе значення це має для маргінальних суспільств, які через ті чи інші обставини опинилися на узбіччі магістрального шляху розвитку людської цивілізації [296; 312].
Організаційні аспекти теорії модернізації, що виникла в середині ХХ ст., беруть початок від ідей Маркса, Поппера, Вебера, Богданова [308; 297]. В рамках цієї теорії досліджуються питання переходу традиційного суспільства до більш розвиненого, і ці питання, безумовно, виходять за межі процесу розвитку економіки. Модернізація вважалася комплексним процесом, що включає зрушення в політичній, соціальній та культурній сферах. Разом з тим, як показала історія, тільки один аспект модернізації − економічний − є очевидним індикатором модернізації країни, інші аспекти можуть змінюватися інакше, ніж це передбачалося окремими напрямками організаційних аспектів зазначеної теорії (формування соціалістичного устрою, “відкритого суспільства”, культури, близької до західної, в цілому вестернізація тощо) [298; 306].
Вся работа доступна по Ссылке
