Програмне регулювання як складова державного впливу на інноваційний розвиток
Проблеми забезпечення інноваційного розвитку України поки що не вирішені ні на політичному, ні на законотворчому, ні на науковому рівнях. Так, попри гучні проведення парламентських слухань “Стратегії інноваційного розвитку України на 2010−2020 роки в умовах глобалізаційних викликів”, схвалення (постановою ВРУ від 15.03.2012 року № 4538-VI) Рекомендацій парламентських слухань на тему “Створення в Україні сприятливих умов для розвитку індустрії програмного забезпечення”, обговорення проблем інноваційного розвитку на академічних зборах, конференціях, особливі революційні зрушення у цьому напрямі в країні не відбулися. Це саме можна констатувати і на законодавчому рівні. З окремих аспектів інноваційної політики прийнято окремі закони КМУ (“Про інноваційну діяльність”, “Про наукову і науково-технічну діяльність”, “Про індустріальні (промислові) парки”, “Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків”, “Про наукову і науково-технічну діяльність”, “Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій”, “Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків”, постанови КМУ “Про затвердження Державної цільової програми розвитку системи інформаційно-аналітичного забезпечення реалізації державної інноваційної політики та моніторингу стану інноваційного розвитку економіки” від 07.05.2008 року № 439, “Про затвердження Державної програми прогнозування науково-технологічного розвитку на 2008−2012 роки” від 11.09.2007 року № 1118, “Про затвердження Державної цільової економічної програми “Створення в Україні інноваційної інфраструктури” на 2009−2013 роки” від 14.05.2008 року № 447 та ін.).
Слід зазначити, що використання програмного регулювання є потенційно могутнім інтегруючим засобом впливу на інноваційний розвиток. Ілюстрацією цього може бути європейська модель, що пов’язана саме з можливостями інтеграції. Значна частина високотехнологічних наробок є результатом спільних міждержавних проектів у межах ЄС, що дало змогу сконцентрувати сукупні кошти і дослідницький потенціал на найбільш важливих напрямах технологічного розвитку. Починаючи з документа 1982 р. “Пропозиції щодо європейської стратегії в галузі науки і техніки”, ЄС спрямовує об’єднані зусилля на технологічне випереджання інших країн світу, які після 1984 р. реалізуються на якісно вищому рівні, відповідно до зведеної програми ЕСПРІТ (European Strategic Programme for Research and Information Technologies) та більш деталізованих дослідницьких програм з конкретних проблем науки і техніки [299; с. 210].
Основу програмного методу планування становить системний, проблемоорієнтований підхід. Прикладом його реалізації певною мірою можуть слугувати Програми економічних реформ Президента України на 2010–2014 роки “Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава”. Ці Програми розроблені на виконання поставленого Президентом України завдання з відновлення економічного зростання й модернізації економіки країни. Реформи спрямовані на формування сучасної, стійкої, відкритої й конкурентоспроможної у світовому масштабі економіки професійної й ефективної системи державного управління і, зрештою, на підвищення добробуту українських громадян.
Програма охоплює широкий набір стратегічних перетворень за п’ятьма напрямами:
1. Створення базових передумов економічного зростання через утримання низького рівня інфляції, стабілізацію державних фінансів і створення стійкої фінансової системи.
2. Формування режиму максимального сприяння бізнесу за допомогою зменшення втручання держави в економіку, зниження адміністративних бар’єрів на шляху його розвитку, модернізації податкової системи й поглиблення міжнародної економічної інтеграції України.
3. Модернізація інфраструктури і базових секторів шляхом усунення усталених структурних проблем в енергетичній, вугільній, нафтогазовій галузях і ЖКГ, а також розвитку транспортної інфраструктури й ринку землі. Перехід від дотацій до самоокупності виробництва й соціальних послуг.
4. Збереження й розвиток людського і соціального капіталу через підвищення ефективності і стабільності соціального захисту, поліпшення якості й доступності освіти та медичного обслуговування.
5. Підвищення ефективності державного управління шляхом реформуванням державної служби й виконавчої влади.
Запропоновані шляхи реалізації цих напрямів стратегічних перетворень, що дістали відображення у низці нормативно-правових актів.
І хоч в основу програмного методу планування покладено, як уже зазначалося, системний, проблемоорієнтований підхід, законодавча інноваційна політика не завжди базується ньому. Прийняті окремі закони з питань цієї політики не пов’язані між собою; не всі законопроекти, які, здавалося б, безпосередньо мали б бути спрямовані на реалізацію інноваційної політики, працюють на її цілі. Наприклад, нині в нашій країні справді активно обговорюються проблеми реформування управління освітою і наукою, пропонуються нові організаційні рішення з удосконалення цих сфер. Проте розробники відповідних законопроектів прямо не розглядають розвиток освіти і науки як засади інноваційного розвитку. Чому? Адже саме ці сфери є ланкою, ухопившись за яку, можна витягти увесь ланцюг, що поєднує економіку з досягненням цілей інноваційної політики.
Через відсутність системного, проблемоорієнтованого підходу положення відповідних законопроектів акцентуються на окремих питаннях локальної значущості (так званих “псевдопроблемах”), ніяк не впливаючи на вирішення глобальних, справжніх проблем інноваційної діяльності.
З метою вдосконалення методології нормотворення у сфері інноваційної політики звернімося до визначення цієї категорії (“інноваційна політика”) та визначимо засоби її реалізації, тобто визначимо “що” і “як” робити.
Під інноваційною політикою звично розуміють комплекс принципів та взаємопов’язаних економічних, правових, організаційних і соціальних методів планування, стимулювання, регулювання та контролю процесів інноваційної діяльності в науково-технічній та виробничій сферах. Основним завданням державних органів є визначення мети інноваційної політики, головних принципів її здійснення, а також механізму реалізації відповідних заходів.
Досліджуючи проблеми інноваційної політики зазначимо що розвиток суспільства та економічна стабільність залежать від ефективного запровадження інновацій в економіку країни, від стимулювання інноваційної діяльності. Сьогодні для інноваційного розвитку економіки України є необхідним поєднання можливостей влади, бізнесу, освіти і науки. Це твердження підсилюється потужним виробничим, науковим і людським потенціалом України. Варто зазначити, що в Україні спостерігається нове явище, коли саме високотехнологічний бізнес стає локомотивом інноваційного розвитку економіки, залучаючи владу, науку і освіту до партнерства у цій важливій справі. Важливий суттєвий крок у цьому напрямку вже зробив Президент України, ще в жовтні 2010 р. підписавши Закон “Про головні пріоритетні напрями наукового і інноваційного розвитку”, а у 2011 р. − Закон “Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні”.
Процеси інноваційної діяльності потребують аналізу стану й перспектив впровадження інновацій на підприємствах з метою оцінки наявності умов для активізації зусиль з боку суб’єктів господарювання на власному інноваційному розвиткові.
