Розробка концептуальних засад управління інноваційною діяльністю

          Під господарсько-правовим забезпеченням інноваційної діяльності, як уже зазначалося, ми розуміємо сукупність правових актів, що регулюють відносини, які виникають між суб’єктами господарювання з приводу виникнення, здійснення, розвитку інноваційної діяльності та управління нею.           Діюче господарсько-правове забезпечення інноваційної діяльності має низку недоліків (проблем господарсько-правового забезпечення), які можна поділити на три групи: 1) відсутність концептуальної моделі управління для наступного господарсько-правового забезпечення інноваційної діяльності;           2) проблеми змістової складової господарсько-правового забезпечення інноваційної діяльності і 3) проблеми складової господарсько-правового забезпечення управління інноваціями, яка формалізується.           Необхідність розробки концептуальної моделі управління для наступного господарсько-правового забезпечення інноваційної діяльності зумовлена відсутністю такої моделі у явному вигляді, що і є причиною прийняття локально відокремлених законодавчих актів, які не пов’язані на однією метою і норми яких не погоджені між собою.          Проблеми змістової складової господарсько-правового забезпечення інноваційної діяльності пов’язані з визначенням концептуальних засад управління інноваційним розвитком. Визначивши такого роду концептуальні засади, тобто відповівши на запитання “що?” необхідно відповісти на питання “як?”, як розробити відповідні правові акти. Йтиметься про змістову складову господарсько-правового забезпечення управління інноваціями і складову, яка формалізується. Таким чином, ідеться про принципово новий підхід до розробки господарсько-правових актів.          Традиційний підхід до їх підготовки, з позицій якого проект законодавчого акта розглядається як твір “мистецтва”, а точніше, правового ремісництва: загальні фрази, що можуть стосуватися до будь-якого об’єкта правового регулювання, переписування з інших аналогічних джерел права, найчастіше з російських і т.д. Звідси і його декларативність, шаблонність у написанні правових документів, неповнота, невизначеність регламенту тих параметрів, які є суттєвими, тощо.           Нині діє низка нормативно-правових актів, що регулюють нормотворчу діяльність. Це Конституція України, закони України та постанови Верховної Ради України: ЗУ “Про статус народного депутата України” від 29.06.2004 року № 1906-IV; “Про Регламент ВРУ” від 10.02.2010 року № 1861-VI, Положення про порядок підготовки та внесення проектів актів Президента України (затверджено Указом Президента України від 15.11.2006р. №970/2006); Указ Президента України “Про вдосконалення роботи з підготовки законопроектів та проведення правової реформи” від 29.04.1994 р. № 198/94; Положення про Експертну групу з підготовки проектів міжнародних договорів України про правові відносини та правову допомогу у цивільних і кримінальних справах (затверджено Указом Президента України від 24.04.2004 р. № 476/2004; Положення про порядок роботи із законопроектами та іншими документами, що вносяться Президентом України на розгляд ВРУ (затверджено Указом Президента України від 30.03. 1995 р. № 270/95); Розпорядження Президента України від 09.10.1995 р. № 277/95-рп “Про заходи щодо підготовки проектів актів Президента України та КМУ”; Регламент КМУ, затверджений постановою КМУ від 18.07.2007 р. № 950;          Положення про Державну міжвідомчу комісію з питань впровадження в законодавство України норм і стандартів Ради Європи (затверджено Указом Президента України від 05.06.1996 р. № 400/96); Укази Президента України “Про Єдиний державний реєстр нормативних актів” від 27.06.1996 р. № 468/96; “Про опублікування актів законодавства України в інформаційному бюлетені “Офіційний вісник України””; від 13.12.1996 р. № 1207/96; від 09.02.1999 р. № 145/99; Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності; від 10.06.1997 р. № 503/97; “Про заходи щодо вдосконалення нормотворчої діяльності органів виконавчої влади”; від 09.02.1999 року № 145/99; “Про Національну раду з питань адаптації законодавства України” від 30.08.2000 р. № 1033/2000, Положення про Секретаріат Президента України. Затверджено Указом Президента України від 24.03.2005 року № 532/2005; “Рекомендації з питань підготовки, державної реєстрації та обліку відомчих нормативно-правових актів” (затверджені постановою колегії Мінюсту від 27.03.1998 р. № 3); “Методичні рекомендації щодо розроблення проектів законів та дотримання вимог нормопроектної техніки”, схвалені постановою колегії Мінюсту від 21.11.2000 р. № 41, “Методичні рекомендації з підготовки та оформлення проектів законів України, нормативно-правових актів Президента України, КМУ, МНС та дотримання правил нормопроектної техніки”, затверджені наказом МНС від 10.12.2007 р. № 851 та ін.           Водночас можна стверджувати, що зазначений масив нормативних актів не забезпечує потрібної якості законопроектів. Вирішення цієї проблеми потребує наукових зусиль. Як зазначав Президент НАН України, академік НАН України Б. Є. Патон, у виступі на відкритті Спільної сесії Секції суспільних і гуманітарних наук НАН України, Академії правових наук України та Інституту законодавства ВРУ з питань розвитку правової системи та наукового забезпечення законотворчого процесу, “... складність наукових і практичних завдань, які висуває нині життя та ставлять перед нами вищі органи державної влади України, вимагає, по-перше, значного підвищення теоретичного, концептуального рівня наукових підходів, по-друге, істотної перебудови самих принципів організації співробітництва наукових установ політико-правового профілю різного підпорядкування з Верховною Радою України, її комітетами, органами державної виконавчої влади” [188; с.8−9].          

Вся работа доступна по Ссылке