Особливості перегляду справ про адміністративні правопорушення у судовому порядку

          Оскарження постанови у справах про адміністративні правопорушення у судовому порядку є одним із альтернативних способів перегляду справи поряд з оскарженням її до вищестоящого органу або посадовій особі, який було нами проаналізовано вище. Законодавчі засади такого способу оскарження постанови у справі та звісно практика його реалізації зазнали суттєвих змін, як це було визначено вище, починаючи з 17 листопада 2008 року з набуттям чинності Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення регулювання відносин у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху» від 24 вересня 2008 року № 586-VI [67]. На сьогодні, відповідно до ст. 288 КУпАП судовий порядок перегляду здійснюється відносно постанов у справах винесених: адміністративною комісією, створеною при виконавчих комітетах відповідних рад; виконавчим комітетом сільської, селищної, міської ради; всіма іншими органами адміністративно-деліктної юрисдикції, які відповідно до ст.ст. 218 – 245-17 КУпАП мають право на розгляд справи про адміністративне правопорушення та винесення постанови по ній.          Таким чином у особи, відносно якої винесено постанову у справі про адміністративні правопорушення та у потерпілої особи є два альтернативні способи її оскарження: у вищестоящий орган або до суду. Оскільки оскарження у вищестоящий орган в багатьох випадках є проміжним етапом перегляду постанови у справі, то остаточною інстанцією яка оцінює законність прийнято рішення у справі є суд.          Так, статистичні дані діяльності органів адміністративно-деліктної юрисдикції за 2009-2012 роки вказують, що ними щорічно в середньому винесено 2 млн. 484 тис. постанов у справах про адміністративні правопорушення, з яких про застосування адміністративних стягнень – 2 млн. 24 тис., про закриття справи – 50 тис. постанов. Частка постанов винесених судами як органами адміністративно-деліктної юрисдикції становить 1 млн. 30 тис. (41,4%). Іншими органами адміністративно-деліктної юрисдикції винесено 1 млн. 453 тис. постанов у справах про адміністративні правопорушення, що складає 58,6% від їх загальної кількості. 458 тис. постанов (31,5,8%), винесених органами адміністративно-деліктної юрисдикції, крім суду, були оскаржені, з них: у вищестоящі органи в порядку, як з ініціативи учасників провадження так і в порядку внутрівідомчого контролю за законністю притягнення до адміністративної відповідальності – 95 тис. постанов (20,7%); до суду – 363 тис. постанов (79,3%). Таким чином очевидно, що частка оскаржуваних постанов у справі про адміністративні правопорушення, винесених всіма суб’єктами адміністративно-деліктної юрисдикції є досить великою, складає майже третину від їх загальної кількості. Основна частка оскаржуваних до суду постанов у справах про адміністративні правопорушення припадає на постанови винесені: посадовими особами ДПС ДАІ України про порушення правил дорожнього руху і складає 221 тис. (60,8%); посадовими особами Державної податкової служби України – 93 тис. (25,6%); посадовими особами Державної епідеміологічної служби України – 13 тис. (3,5%); іншими органами, які здійснюють державний контроль за дотримання законодавства у певній сфері (будівництві, охорони праці, використання земельних ресурсів, охорони громадського порядку та ін.) – 36 тис. (9,9%) [111,112,113,114,115,116].           Такий великий відсоток оскаржуваних у судовому порядку постанов у справі про адміністративне правопорушення є причиною неякісного провадження у справах про адміністративні правопорушення суб’єктами адміністративно-деліктної юрисдикції. Система органів адміністративно-деліктної юрисдикції є занадто розпорошеною, на сьогодні існує понад 40 органів які мають право притягувати до адміністративної відповідальності за правопорушення в різних сферах. Про окремі аспекти проблематики такої діяльності деяких з цих органів ми звертали увагу в попередніх підрозділах роботи. Однак, в цілому слід зробити висновок, що ефективність їх діяльності з огляду на дотримання прав і свобод громадян є низькою, що зумовлено, по-перше, системними порушеннями підзаконної нормотворчості, неможливості її ефективно контролювати в державі в цілому і в адміністративно-деліктній сфері зокрема (відомчі інструкції, що регулюють особливості притягнення до адміністративної відповідальності за правопорушення в окремій сфері, їх кількість 35, часто виписані з порушенням законодавства, не відповідають нормам КУпАП, постійно змінюються та доповнюються, що ускладнює контроль за їх законністю, який стає можливим лише на завершальній стадії перегляду справи); по-друге, їх застосування посадовими особами адміністративно-деліктної юрисдикції значно обмежує права учасників адміністративно-деліктного процесу а іноді призводить до накладення на них непередбачених законом обов’язків; по-третє, посадові особи адміністративно-деліктної юрисдикції, що мають право виявляти правопорушення, складати процесуальні документи, а іноді визнавати особу винною у вчиненні правопорушення не мають в своїй більшості базової вищої юридичної освіти та не здатні об’єктивно оцінювати правову ситуацію та діяти в межах закону. Все це в кінцевому результаті приводить до масштабних, суттєвих порушень прав і свобод громадян; перевантаженості матеріалами справ про адміністративні правопорушення апеляційних та наглядових інстанцій; необхідності відшкодування шкоди громадянам незаконним притягненням до адміністративної відповідальності з державного бюджету [117, c.151]. З огляду на це досить раціональними є пропозиції Р.В. Миронюка, який досліджуючи систему суб’єктів адміністративно-деліктної юрисдикції та проблем її функціонування висловлює свою власну думку щодо окремих напрямів її удосконалення, які вбачаються ним в наступному: 1) звужені кола суб’єктів адміністративно-деліктної юрисдикції (тобто позбавлення повноважень щодо розгляду і вирішення справ про адміністративні правопорушення тих органів, які не наділені контрольно-наглядовими повноваженнями в сфері суспільних відносин, на які посягає правопорушення); 2) виробленні та затвердженні єдиних кваліфікаційних вимог до посадових осіб органів адміністративно-деліктної юрисдикції, які уповноважені розглядати та вирішувати справи про адміністративні правопорушення; 3) усуненні дублювання тотожних примусових повноважень різних органів з метою виключення конкуренції між ними в застосуванні адміністративно-примусових заходів; 4) запровадженні мір відповідальності (переважно адміністративної) до посадових осіб, уповноважених здійснювати розгляд та вирішення справ про адміністративні правопорушення у випадку порушення останнього; 5) розширенні адміністративно-юрисдикційних повноважень суду та інших спеціалізованих органів з тим, щоб поступово відійти від суто каральної до „сервісно-обслуговуючої” системи адміністративно-примусових органів, тим самим посилити ділову компетентність,          ефективність, оперативність, безкомпромісність діяльності відповідних органів і, врешті-решт, піднести принцип справедливості у здійсненні адміністративно-примусової діяльності в Україні на більш високих щабель; 6) розширенні повноважень суду щодо прийняття рішення про відшкодування винним майнової шкоди незалежно від її розміру при розгляді справ про адміністративні правопорушення [118, с.115].          Дійсно, з огляду на ті високі вимоги, які пред’являються на сьогодні до суддів та до формування судівського корпусу, можна з впевненістю сказати, що судовий порядок розгляду і вирішення справ про адміністративні правопорушення як в першій інстанції так і в контрольній інстанції, тобто в порядку перегляду справ, є найбільш ефективною формою застосування мір адміністративної відповідальності. Підвищенню ефективності діяльності судів щодо розгляду та перегляду справ про адміністративні правопорушення, на нашу думку, можливе також при запроваджені спеціалізації суддів в місцевих загальних судах з розгляду справ про адміністративні правопорушення. Це буде мати наслідок вузькоспеціалізованого, професійного підходу суддів до повного, об’єктивного розгляду справ з дослідженням та оцінкою пом’якшуючих, обтяжуючих обставин, характеристик особистості порушника, обставин його вчинення і як результат застосування адекватних адміністративних стягнень. Як було зазначено вище, починаючи з 2008 року до КУпАП були внесені зміни, згідно із якими статтю 288 було викладено в новій редакції, яка замінила існуючий протягом десятиріч наглядовий порядок судового перегляду постанов винесених іншими органами адміністративно-деліктної юрисдикції, який на сьогодні здійснюється районним, районним у місті, міським чи міськрайонним судом, у порядку, визначеному Кодексом адміністративного судочинства України, з особливостями, встановленими КУпАП.          У попередньому розділі нами було проаналізовано вищевказані зміни, в результаті яких на практиці сформувався дуалістичний підхід щодо оскарження в судовому порядку постанов у справах про адміністративні правопорушення, відповідно до якого одна й таж сама група відносин, які виникають з приводу вчинення адміністративного правопорушення (делікту) регулюється різними нормативними актами (КАСУ та КУпАП), які мають однакову юридичну силу, але регулюють різні групи суспільних відносин, незважаючи на те, що вони за певних обставин можуть бути в причинно-наслідковому зв’язку. Проаналізувавши різні наукові позиції щодо доцільності запровадження вищевказаних законодавчих новацій процесу перегляду справ, прийшли до висновку, що на сьогодні склалося дві абсолютно протилежні концепції практики реалізації даних норм. Одна концепція, прибічником якої є Д. Симонов, який зазначає що нове формулювання зазначеної норми дає підстави стверджувати, що процесуальні норми КАСУ є загальними, а КУпАП – спеціальними. Таким чином, він робить висновок, що за наявності конкуренції норм кодексів практика правозастосування при оскарженні постанов у справах про адміністративні правопорушення має тяжіти до правил, встановлених КУпАП і відповідно порядок судового перегляду справ про адміністративні правопорушення має бути урегульований КУпАП [119]. Прибічники іншої концепції, зокрема А.В.Кишинський вказує на необхідність уніфікації порядку перегляду справ про адміністративні правопорушення, відповідно до якого функціями перегляду рішень у цих справах, винесених як судом так іншим органом адміністративно-деліктної юрисдикції повинен бути наділений виключно адміністративний суд, і процедура перегляду повинна регулюватися виключно КАСУ, аргументуючи це тим, що цей порядок більш детально виписаний в КАСУ [120, с.175]. Певного нейтралітету в цьому питанні притримується Р.О. Кукурудз, який досліджуючи інститут апеляції в адміністративно-деліктному процесі зазначає, що на перший погляд можна стверджувати, що суспільні відносини, які виникають під час подання та розгляду апеляції на рішення органів публічної адміністрації, пов’язані із притягненням особи до адміністративної відповідальності, повністю охоплюються предметом правового регулювання адміністративно-деліктними нормами, оскільки підставами виникнення таких відносин є адміністративний делікт, постанова про накладення адміністративного стягнення і скарга особи, яка вважає її незаконною. Але, на його думку прийняття КАСУ внесло свої корективи в порядок оскарження постанов у справах про адміністративні правопорушення винесених суб’єктами публічної адміністрації, які за всіма ознаками відносяться до публічно-правового спору, а відповідно регулюються КАСУ. Що в свою чергу дозволило зробити висновок, що судовий порядок оскарження постанов органів публічної адміністрації у справах про адміністративні правопорушення є все ж таки провадженням в межах адміністративного судочинства, яке, щоправда має свої особливості, передбачені КУпАП, що свідчить про певне «зрощення» норм двох юрисдикційних процесів, спрямоване на врегулювання процедури оскарження постанови відповідного юрисдикційного органу [121, с. 239].           Ми є прибічниками першої наукової позиції, і вважаємо, що необхідно уніфікувати порядок перегляду справ про адміністративні правопорушення у зв’язку з оскарженням рішення по справі, відповідно до якого рішення органів адміністративно-деліктної юрисдикції у тому числі суду у справах про адміністративні правопорушення переглядаються в порядку визначеному КУпАП, в якому в главі 24 необхідно врегулювати: підстави оскарження постанов; права та обов’язки осіб, які мають право на оскарження; коло органів, які уповноважені переглядати рішення у справах, при цьому залишивши альтернативні форми перегляду – перегляд рішень нижчестоящого органу вищестоящим, або судом на вибір особи, що подає скаргу;          визначивши їх компетенцію та встановити строки перегляду рішення в залежності від суб’єкта перегляду; підстави прийняття тих чи інших рішень, за результатами перегляду справи, а також порядок набуття ними чинності [122, c.232].          

Вся работа доступна по Ссылке