Адміністративно-господарські санкції в системі юридичної відповідальності
Поняття "відповідальность" бере свій початок з часу судовового процесу над Сократом в Афінах у 399 р. до н.е. З того часу воно формувалося та розвивалося, а його завершення відбулося в кінці середніх століть. Концепція відповідальності зародилася у працях філософів античної Греції (Арістотель, Платон), де порушувалися наступні питання: а) проблема морально-правових критеріїв оцінки поведінки людей; б) здатність людей розрізняти гарне від поганого і здатність вибирати між ними, тобто вибирати правильний варіант поведінки відповідно до об'єктивних морально-правових категорій; в) наскільки суспільство і держава повинні реагувати на кожне людське діяння, особливо на соціально-шкідливе [4, с. 12-20].
Проте практика ведення судів у той час позбавляла підсудного можливості захищатися, пояснювати свої вчинки та, врешті, доводити свою невинність. Реалізація принципу справедливості потребувала врахування у тому числі інтересів підсудного, тому концепція відповідальності доповнюється конструкцією самооцінки вчиненим діям. Тому у древньоримському судочинстві часів Сенеки, Епіктета, Ульіпана, Павла, було сформовано принцип вислуховування свідчень обвинуваченого: “mo inauditus damnari potest” (ніхто не може бути засудженим, не будучи вислуханим).
У християнському віровченні відбувся подальший розвиток у напрямку особистісного сприйняття відповідальності. Важливість внутрішнього душевного стану людини набуває все більшої ваги при визначенні міри відповідальності особи. Тому поряд із самоусвідомленням проступку та прийняттям його наслідків правопорушником, удосконалюється процес засудження, у якому знаходиться місце для виправдання особи.
З іншого боку, реалізація відповідальності як засобу покарання зумовлює потребу в узаконенні, дотриманні принципів справедливості при вжитті репресивних дій з боку влади щодо особи, а це вимагає обґрунтування відповідності каральних заходів до тяжкості наслідків вчиненого правопорушення, міри вини обвинуваченого і т. п. Отже, концепція відповідальності потребує формалізації всього процесу та введення його у рамки закону: виявлення та ідентифікація правопорушення, співставлення свідчень особи із фактичним матеріалом та як результат – узагальнення, тобто визначення справедливої міри покарання.
Тому відповідальність це і „…необхідність, обов'язок відповідати за свої дії, вчинки, бути відповідальним за них” [5, с. 412], і „…обов’язкова порука під страхом відповіді, стягнення” [6, с. 717], і у традиційному для юридичної практики значенні „…відповідна міра стягнення з порушника боргу, обов’язку” [7, с. 76].
Виконання органами державної влади покладеного на них суспільством обов’язку дотримання законності та справедливості шляхом нормотворчого регламентування підстав настання, предмету, суб’єктів, засобів притягнення до відповідальності зумовлює походження загальної категорії права – юридичної відповідальності.
Обґрунтування дефініції юридичної відповідальності – це наріжний камінь теорії права. При цьому тлумачення даної категорії має безпосереднє значення при застосуванні норм законодавства на практиці.
Переважають дві точки зору на проблему відповідальності. Прихильники першої групи, особливо це стосується юристів радянської школи, [8, 9, 10, 11] визначають її як невідворотну участь особи прийняти на себе покарання з боку держави у формі майнових, особистих та організаційних наслідків, яке є вираженням негативної реакції суспільства на вчинене особою правопорушення. Зокрема, Самощенко І. С., Фарукшин М. Х., Халфіна Р. О. акцентували увагу на тому, що юридична відповідальність не містить більше санкцій, ніж акт покарання для особи, що вчинила правопорушення, а намагання розкрити у дефініції поняття відповідальності притаманні філософським, психологічним вченням є марними, оскільки, щонайменше, не дають підстав сприймати відповідальність інакше, ніж наслідок порушення закону. Розширює наведену характеристику відповідальності доповненням її поняттям державного примусу за Базилєвим Б. Т., як інструментом реалізації державної влади, що у числі інших виконує функцію контролю та впливу на виконання суб’єктами правовідносин своїх обов’язків.
Альтернативною точкою зору є доповнення відповідальності по факту вчинення правопорушення перспективною відповідальністю, котра полягає в необхідності для особи дотримуватися своїх обов’язків через існування законодавчо визначеного механізму застосування санкцій до неї в разі їх невиконання. Так, Астеміров З. А. вважав, що юридична відповідальність – це багатогранне явище, а тому хибним є тлумачення її як виключно ретроспективної відповідальності, оскільки таке бачення штучно обмежує її сутність [12, с. 62]. Розвиток даної ідеї відбувся у працях багатьох радянських дослідників [13, 14, 15, 16]. Зокрема, Козлов В. О. зазначав, що „… не можна юридичну відповідальність подавати тільки як відповідальність за правопорушення, бо при такому результаті залишаються в тіні позитивні моменти перспективної (активної) юридичної відповідальності, ті елементи морального, стимулюючого й організаційного порядку, що сприяють свідомому й активному вибору суб’єктами правомірного поводження” [17, c. 144]. У працях Лукашевої Е. А. сутність юридичної відповідальності розкривається наступним чином: „… за офіційно зафіксованою формою юридичної відповідальності криється об'єктивна необхідність визначених форм поведінки. І юридичну відповідальність не можна зводити тільки до функцій правових норм. Юридична відповідальність – це повинність, необхідність визначеної поведінки... Юридична відповідальність виникає в правовідношенні, що розуміється широко – як система правових зв'язків, що випливають із установлення прав і обов'язків. Вона пов'язана з наявністю такого порядку, що вимагає чіткого усвідомлення необхідності виконання дій, передбачених у законодавстві і виражених у системі обов'язків. Юридична відповідальність завжди сполучена з відповідальностями й існує постільки, поскільки такий обов'язок установлений. Відповідальність включена в механізм соціальної дії права та її виникнення не можна зв'язувати лише з порушенням обов'язку. В останньому випадку вона переходить в особливу стадію, яка в правовому середовищі існує потенційно, але її реальна дія пов'язана з порушенням обов'язку й застосуванням санкцій” [18, с. 58].
На сьогодні законодавче закріплення підстав настання відповідальності відбувається саме із урахуванням другої точки зору. Так, у КУпАП ст. 10 „Вчинення адміністративного правопорушення умисно” передбачено настання ретроспективної відповідальності внаслідок умисного вчинення правопорушення, а ст. 11 „Вчинення адміністративного порушення з необережності” – перспективної відповідальності внаслідок бездіяльності, що призвела до настання шкідливих наслідків [19, с. 10-11].
Однак дискусія навколо формулювання сутності юридичної відповідальності у її визначальних рисах – це лише поверхнева частина проблеми. Значніші відмінності знаходимо при поглибленні дослідження. Науковці, а також практики у різних галузях права наводять різні за значенням дефініції. Основною причиною виникнення такого явища є те, що кожен із дослідників розглядає поняття відповідальності через призму своєї юридичної спеціалізації та власних уявлень щодо призначення, функцій та місії відповідальності як одного із засобів реалізації державної влади та нормативно формалізованої негативної реакції суспільства на вчинення правопорушення. В результаті маємо надбання відмінних між собою спроб, покладених на вирішення однієї і тієї ж проблеми, та фрагменти опису одного явища, які містяться у кожній із авторських дефініцій поняття „юридичної відповідальності”.
Крім того, порівняння різних галузей права – наприклад, кримінального, цивільного та інших – свідчить про те, що універсальне визначення відповідальності є неможливим з причини наявності суперечностей, котрі визначають особливості кожної із них.
На нашу думку, заслуговує на увагу підхід Кащенка С. Г. до тлумачення даної категорії: „…це особливий правовий стан суб’єктів суспільних відносин, що випливає зі змісту правових норм і спрямований на забезпечення реалізації їхніх суб’єктивних прав і обов’язків. Особливий правовий стан – це оцінне поняття, яке зобов’язаний розв’язати правозастосовуючий орган на основі критеріїв, передбачених правовими нормами” [20, с. 146].
Звичайно, такий підхід носить виражений практичний характер, але цінність його полягає у тому, що він спрямований на подолання суперечностей та вироблення одного рішення стосовно проблеми, яка перебуває у компетенції різних галузей права, надає можливість для оцінки ситуації та визначає індивідуальний порядок правозастосування норм.
Перш ніж перейти до безпосереднього вивчення об’єкта, необхідним кроком є з’ясування його родової належності. Так, поняття відповідальності є похідним щодо поняття компетенції, використовуючи юридичний термін – юрисдикцію. Юрисдикція – сукупність правових повнова¬жень відповідних державних органів вирішувати правові спори, в тому числі вирішувати справи про правопорушення, тобто оцінювати дії особи чи іншого об'єкта права з точки зору їх правомірності, застосовувати юридичні санкції до правопорушників. Юрисдикція також пов’язується із правосуддям, судовими провадженнями, з підвідомчістю чи підсудністю [21, с. 172].
У вітчизняній науковій літературі юрисдикція – це, передусім, сукупність правових повноважень відповідних державних органів (посадових осіб) щодо вирішення справ про право¬порушення. Зміст повноважень в своїй сукупності визначає параметри „юрисдикції” того чи іншого суб’єкта. Адміністративна юрисдикція полягає також у розгляді адміністративно-правових спорів, справ про адміністративні правопорушення у встановленій законом адміністративно-процесуальній формі спеціально уповноваженими на те органами (посадовими особами). Юрисдикція має державно-владну специфіку, тому що владні повноваження відповідні органи (посадові особи) здійснюють від імені держави. Це стосується та¬кож органів місцевого самоврядування та утворених ними структур, оскільки в цьо¬му випадку вони здійснюють делеговані функції виконавчої влади, тому юрисдикція – це правова сфера, на яку поширюються повноваження даного державного органу. Юрисдикційні повноваження відповідних суб’єктів завжди встановлюються законом чи іншим нормативно-правовим актом. Тобто суб’єкти, які здійснюють юрисдикційну діяльність, не можуть на свій розсуд виходити за нормативно встановлені межі [21, с. 172-173; 22, с. 320; 23, с. 196].
Отже, застосування адміністративно-господарських санкції в адміністративній юрисдикції можна характеризувати як регламентовану законодавством діяльність посадових осіб уповноважених органів державної влади, яка полягає у притягненні суб’єкта до відповідальності в адміністративному порядку за порушення вимог законодавства, яким регулюються конкретна сфера.
Визначення актуального тлумачення поняття відповідальності пов’язується зі змістом та галузевою спрямованістю категорії, що вивчається, а саме адміністративної відповідальності, за: а) характеристикою суб’єкта; б) оцінкою суб’єктивної сторони правопорушення; в) оцінкою об’єктивної сторони правопорушення; г) нормативною базою, яка визначає підстави виникнення відповідальності та зміст покарання.
Відповідність наведеним критеріям властива визначенню адміністративної відповідальності запропонованому Галаганом І. О.: „… застосування у встановленому порядку уповноваженими на це органами і службовими особами адміністративних стягнень, сформульованих у санкціях адміністративно-правових норм, до винних у вчиненні адміністративних проступків, що містять державний і громадський осуд, засудження їх особи і протиправного діяння, що виявляється у негативних для них наслідках, які вони зобов’язані виконати, і переслідують цілі їх покарання, виправлення і перевиховання, а також охорони суспільних відносин у сфері радянського державного управління” [24, с. 10].
Вся работа доступна по Ссылке
