Суб’єкти адміністративно-правового механізму забезпечення економічної безпеки України

          Як зазначалося у попередньому підрозділі, одним із важливих складових елементів адміністративно-правового механізму забезпечення економічної безпеки України є його суб’єкти, які одночасно є суб’єктами системи забезпечення національної економічної безпеки в цілому.          Серед названих суб’єктів (в сфері системи державних органів) є ціла низка органів, які можна об’єднати загальним поняттям “правоохоронні органи”, які посідають значне місце серед суб’єктів адміністративно-правового механізму забезпечення економічної безпеки. Аналіз світової практики вказує на те, що роль правоохоронних органів і інших державних громадських утворень безпосередньо пов’язаних з протидією економічної злочинності та іншим правопорушенням нині зростає щороку. Безспірним вважаємо, що чим вищим є рівень діяльності правоохоронних органів, тим більшою є можливість для попередження і припинення злочинів, а також їх розкриття; більше можливостей у держави для захисту прав і свобод громадян, відновлення порушених прав; надійнішою є система забезпечення національної економічної безпеки держави.          Проблематиці діяльності правоохоронних органів приділялося в багатьох науках чимало уваги. Вченими, які дослідили різні сторони цієї сфери є: Афанасьєв В.В., Бабкова В.С., Бандурка О.М., Безсмертний А.К., Безсмертный Е.А., Білоус В.Т., Бринцев В.Д., Гель А.П., Демський С.Е., Захарова О.С., Ковальський В.С., Кондратьєв Я.Ю., Лукомський В.С., Макаренко Є.І., Марочкін І.Є., Мельник М.І., Молдован В.В., Мостова І.М., Осадчий В.І., Потєряхін О.Л., Солов’євич І.В., Тихомиров О.Д., Тюріна О.В., Тяпкин А.С., Хавронюк М.І., Цвігун Д.П., Юзикова Н.С., Юриста О.В..           Не применшуючи внесок названих авторів у теорію й методологію правоохоронної діяльності, варто зауважити, що, на жаль, саме широкий спектр різнобічних, а, іноді, і діаметрально протилежних поглядів щодо аспектів даної проблематики зумовлює необхідність подальших вивчень та наукових пошуків розв’язання означеної проблеми.          Разом з тим, категорія “правоохоронні органи” залишається й нині однією з прогалин теорії, законодавства та практики. Пояснити це можна наступними аргументами:          1) відсутнє конституційне закріплення даного поняття і системи органів, що його охоплюють. У чинній Конституції України дане поняття вживається лише один раз у ч.3 ст. 17 [100], де спеціальне завдання щодо забезпечення державної безпеки і захисту державного кордону покладено на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом. У коментарі до цієї статті, підготовленому Інститутом законодавства Верховної Ради України, до правоохоронних органів автори відносять: СБУ, внутрішні війська МВС України, міліцію та деякі інші державні структури, статус яких нині визначається підзаконними актами. В інших розділах Конституції термін “правоохоронні органи” не застосовується. Наприклад, у ст. 107 зустрічаємо таке формулювання: “діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони”. Хоча за посадами до складу Ради національної безпеки і оборони України входять керівники органів, які традиційно належать до правоохоронних (голова СБУ, міністр внутрішніх справ України). Або у ст. 121 Конституції однією з функцій прокуратури є нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство [100];          2) відсутнє визначення поняття правоохоронних органів та чіткий перелік самих органів, що мають охоплюватися цим терміном в інших законодавчих актах України. Це ж стосується і пов’язаних з даним поняттям категорій: “правоохоронна діяльність”, “правоохоронні функції”. Аналіз законодавчої бази, дозволяє висновувати, що до правоохоронних органів можуть належати різні державні органи (наприклад, ст.7 Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність”, ст.7 Закону України “Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів та зловживання ними”). Крім того, в ст. 2 Закону України “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів” зазначено: правоохоронні органи — органи прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, митні органи, органи охорони державного кордону, органи державної податкової служби, органи і установи виконання покарань, державної контрольно-ревізійної служби, рибоохорони, державної лісової охорони, інші органи, які здійснюють правозастосовчі або правоохоронні функції [167]. На наш погляд, данна норма містить деяку невизначеність. Зокрема, крім перерахованих у ній органів, вказано також “інші органи, які здійснюють правозастосовчі або правоохоронні функції”. Така невизначеність не сприяє встановленню параметрів як системи правоохоронних органів України в цілому, так і окремого органу зокрема. Разом з тим, у нормах окремих законодавчих актів такі органи державної влади як: Служба безпеки України, Державна прикордонна служба України, Державна служба спеціального зв’язку та захисту інформації України називаються відокремлено від “правоохоронних органів”, що також вносить деструктив у визначенні кола суб’єктів правоохорони (п.2 ст.5 Закон України “Про приватизацію державного майна” від 04.03.1992 № 2163-XII [212]).          Лише два державні органи у відповідних статусних законах України прямо названі правоохоронними: це Служба безпеки України (ст.1 Закону України “Про Службу безпеки України” [216]) та Управління державної охорони України (ст.11 Закону України “Про Державну охорону органів державної влади України та посадових осіб” [173]). Що ж стосується інших органів, у тому числі органів внутрішніх справ (міліції), то прямих посилань в законах, що визначають їх статус як правоохоронних органів, не міститься. Віднесення їх до цієї категорії органів дозволяє здійснення ґрунтовного аналізу змісту норм, що містяться в інших законах України. Вважаємо, що в законопроектах, зокрема “Про органи внутрішніх справ” необхідно передбачити відповідну норму;          3) у юридичній літературі поняття “правоохоронні органи” залишається і до нині дискусійним [наприклад, 256, с.111-112]. Більшість авторів підручників і навчальних посібників визначають правову природу цих органів через категорію “правоохоронна діяльність” [20, с.7; 128, с.6; 53, с.8]. Такий підхід нам видається цілком обґрунтованим. Тобто органи, що здійснюють правоохоронну діяльність, є правоохоронними. У такому випадку виникає необхідність додаткового розкриття поняття правоохоронної діяльності. На жаль за такого підходу окремі науковці обмежуються наведенням спрощеного поняття “правоохоронної діяльності”. Це, зокрема стосується колективу авторів короткого лекцій “Судова система України” (Гель А.П., Цвігун Д.П.). Правоохоронна діяльність ними визначається як “державна діяльність, здійснювана з метою охорони прав спеціально уповноваженими органами шляхом застосування юридичних заходів впливу в суворій відповідності з законом, із дотриманням встановленого ними порядку” [49, с.5].          

Вся работа доступна по Ссылке