Загальні положення дослідження злочинності неповнолітніх у країнах ЄС

         

Запобігання злочинності та система заходів, що її складає, як відомо, є невід’ємним елементом предмета кримінологічної науки. По суті, теоретичне осмислення та емпіричне дослідження всіх інших компонентів предмета кримінології забезпечують розробку відповідних напрямів запобігання злочинності, її видам (групам) та окремим проявам. Інакше кажучи, проблему теорії запобігання злочинності не можна відокремлювати від іншої проблематики кримінології (закономірностей злочинності, її причин та умов, особистості злочинця та ін.). Із цього приводу В. В. Голіна додає, що у відриві від цих проблем неможливо розробляти і здійснювати запобіжні заходи, оскільки втрачаються початкові теоретичні засади та їх конкретна спрямованість .          Таким чином, дослідження проблеми запобігання злочинності неповнолітніх у країнах ЄС неможливо здійснити без аналізу її кримінологічної характеристики, до якої, на думку переважної більшості вчених, належать кількісно-якісні показники (рівень, структура, динаміка, латентність, географія, ціна злочинності) та відомості про особистість злочинця , а також чинники, що її породжують та зумовлюють. Ці відомості є теоретичними засадами, на яких базується практика боротьби зі злочинністю неповнолітніх.          Як відомо, концепція особистості злочинця (у нашому випадку особистості неповнолітнього злочинця) базується на ознаці суспільної небезпечності, що має місце лише за умови вчинення злочину. Тому аналіз кримінологічно значущої інформації стосовно суб’єкта злочину (у розумінні кримінального права) є вкрай важливою і необхідною умовою здійснення подальшого дослідження запобігання злочинності неповнолітніх у європейських країнах, оскільки потрібне чітке уявлення про межі віку кримінальної відповідальності за законодавством окремих держав, що входять до складу ЄС. У цьому випадку вивчення чинного кримінального законодавства держав Європи про кримінальну відповідальність неповнолітніх і є невід’ємним елементом методології цього дослідження для вироблення абстрактного образу проблемної ситуації та способів її розв’язання .          Наступне важливе методологічне питання цього дослідження, що потребує свого вирішення, пов’язане з його термінологічним апаратом. Ідеться про співвідношення таких понять, як «злочинність неповнолітніх», «підліткова злочинність», «злочинність дітей», «юнацька злочинність», «молодіжна злочинність». На це обов’язково слід звернути увагу, оскільки, по-перше, із соціологічної та психологічної точок зору зазначені терміни мають відмінне змістове наповнення; по-друге, незважаючи на багато спільних моментів у них, усе ж таки кримінологічні підходи до запобігання цим видам злочинності будуть дещо відрізнятись. Як зазначається у тлумачних словниках, дитинство – це ранній, до отроцтва вік; отроцтво – вік між дитинством і юністю; підліток – хлопчик або дівчинка 12–16 років – перехідного віку від дитинства до юнацтва; неповнолітній – підліток (людина), який не досяг повноліття; юнацтво – вік між отроцтвом і зрілістю, а молодь – це молоде, підростаюче покоління, юнацтво . Отже, ототожнювати зазначені поняття не можна, навіть незважаючи на часткове накладання, збіг, так би мовити, перехрещення віку, що визначається тим чи іншим терміном. Тому, враховуючи тлумачення цих слів, існуючі позиції вчених та чинне європейське законодавство, під дитячою злочинністю слід розуміти протиправну поведінку осіб віком до 12 років; підлітковою злочинністю є злочинність осіб віком від 12 до 16 років; предметом злочинності неповнолітніх має бути поведінка, за яку настає кримінальна відповідальність для осіб 14–17 років, тобто до повноліття (цей висновок також ґрунтується на Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам, затвердженої 24.09.2003 р. на 853 засіданні заступників міністрів, згідно з якою неповнолітніми є особи, які досягли віку кримінальної відповідальності, але не досягли повноліття, хоча це положення може стосуватися й осіб, чий вік примикає до нижньої чи верхньої межі вказаної вікової групи) ; і вже юнацька або молодіжна злочинність повинна стосуватися молодих людей, старших за 18 років. У зв’язку з тим, що вік підлітків та неповнолітніх осіб частково збігається, у дослідженні іноді поняття «підліткова злочинність» та «злочинність неповнолітніх» будуть уживатись як синонімічні, тим більше, що такий підхід зустрічається в спеціальній літературі . Більше того, злочинність неповнолітніх віком 14–17 років із метою всебічного кримінологічного аналізу в деяких випадках буде порівнюватися із злочинністю інших вікових груп, що особливим чином виокремлюються в різних європейських державах.          Ще один важливий аспект означеної наукової проблеми вже пов’язаний не з уживанням відповідних термінів залежно від вікової градації осіб, які вчинили протиправні діяння, а з вибором термінів, пов’язаних із позначенням ступеня суспільної небезпечності чи суспільної шкідливості вчинених неповнолітніми особами діянь. Мається на увазі широке застосування в науковому обігу терміна «делінквентність» (лат. delinquo – здійснити вчинок, провинитися, схибити). Він охоплює багато різних порушень правових і соціальних норм – від простого бешкетництва до кримінально караних діянь . У літературі зазначається, що «делінквентна поведінка» – поняття набагато ширше, аніж злочинність; делінквентність означає психологічну схильність до правопорушення . Із цього приводу Д. Шумейкер характеризує таку поведінку як незаконні діяння (незалежно від того, чи є вони кримінально караними або статусними), вчинені дітьми до 18 років. Такі діяння позначаються як делінквентна поведінка, а особи, які скоюють ці вчинки, належать до неповнолітніх делінквентів . До речі, ця термінологія була офіційно взята на озброєння ще в 1899 р., коли в Чикаго (штат Іллінойс) було прийнято перший закон про делінквентну поведінку підлітків і було створено перший суд у справах неповнолітніх, діяльність якого базувалась на юридичній доктрині parens patriae .           Слід також відзначити, що на сьогодні серед західноєвропейських учених не існує універсального визначення делінквентної поведінки, з яким би погодились усі спеціалісти. Це і пояснює наявність схожих за смислом термінів: «відхилена», «асоціальна», «антисоціальна», «девіантна» поведінка та ін. Поняття «девіантна поведінка» трактується, наприклад, в американській та британській науці найчастіше як відхилення від норм, прийнятих, фактично складених таких, що існують у суспільстві (Н. Смелзер); як «… досягнення мети незаконними засобами» (В. Фоке), що тягне за собою ізоляцію, тюремне ув’язнення та інші покарання . Науковці пострадянського простору визначають девіантну поведінку як складне соціальне явище, що характеризується «… порушенням нормативно значущих чинників» (В. М. Кудрявцев); «… відхиленням від моральних норм суспільства, як явище, що має місце лише у випадках відсутності граничної патології, яка клінічно виявляється» (В. В. Корольов); «…виявленням підліткової дезадаптації, що має в різних випадках патогенний, психосоціальний або соціальний характер» (С. А. Бєлічева); «…стійкими відхиленнями, що проявляються, від соціальних норм, як відхилення корисливої, агресивної орієнтації, так і соціально пасивного типу (С. Д. Арзуманян) тощо .          Таким чином, розглядаючи злочинність неповнолітніх віком 14–17 років у державах ЄС, ми будемо звертати увагу й на рівень їх делінквентності, тобто так звану відхилену поведінку, що не є злочинною. Це стосуватиметься й заходів запобігання як антисоціальній, так і суспільно небезпечній поведінці європейських підлітків. Вся работа доступна по Ссылке