Сутність стратегічного управління інноваційним потенціалом та його імперативи
Об’єктивність виникнення та розширення сфери стратегічного управління інноваційним потенціалом національної економіки обумовлені наступними причинами:
1. Стратегічні рішення в умовах високої невизначеності перспектив розвитку внутрішньої ситуації в країні та турбулентності глобального середовища слугують орієнтиром системних дій керівництва країни в інноваційній сфері. Саме стратегія виступає вектором, з яким узгоджуються рішення розвитку всіх складових інноваційного потенціалу (від кадрової до технологічної).
2. Швидкі зміни у світі викликають необхідність застосування більшою мірою преактивних стратегій, ніж реактивних. Це обумовлює необхідність впровадження контролінгу як функції стратегічного управління що інтегрує аналітичну діяльність з прогнозуванням поведінки економічної системи. В процесі контролінгу дедалі важливішу роль відіграють методи Форсайту, які забезпечують зв’язок ретроспективи економічної системи з сценаріями майбутньої її поведінки.
3. Впровадження стратегічного управління активізує креативну складову інноваційного потенціалу як в частині її утилітарного значення у вигляді інноваційного ресурсу, так і у сфері діагностики проблем розвитку та прийняття стратегічних рішень.
4. Завдяки системності стратегічне управління інноваційним потенціалом носить матричний характер, тобто для вирішення проблем певних складових інноваційного потенціалу застосовується відповідні стратегії. Сукупність таких стратегій формує загальну стратегію розвитку інноваційного потенціалу.
5. Стратегічне управління буде вдалим за умови відповідності структурної побудови інноваційного потенціалу структурній побудові стратегічного управління. З одного боку, організаційна структура повинна бути підпорядкована завданням стратегічного управління, а з іншого – стратегія може базуватися на сформованих організаційних утвореннях, методах регулювання, способах мотивації, які є органічною частиною інноваційного потенціалу. При впровадженні нових методів стратегічного управління необхідною умовою їх здійсненності є врахування інституціональних факторів, традицій та норм, котрі є органічними і їх знищення буде мати деструктивний характер.
При дослідженні сутності стратегічного управління панують серед закордонних та вітчизняних науковців такі підходи: філософсько-концептуальний, функціональний, з позиції потенціалу, інтегральний, з позиції прийняття управлінських рішень, процесний, системний.
Розглянемо філософсько-концептуальний підхід. Стратегічне управління – це концепція на задану перспективу, яка представлена у вигляді довгострокової програми конкретних дій, які здатні реалізувати цю концепцію і забезпечити конкурентні переваги у досягненні поставлених цілей [193]. Р.Акмаєва доводить, що стратегічне управління – це не набір рутинних процедур та схем, а певна філософія або ідеологія соціально-економічної організації, тобто сучасна концепція управління, яка особливо ефективна в умовах нестабільності зовнішнього середовища та її невизначеності в часі. Чим більш непередбачені та динамічні зміни характеристик зовнішнього оточення, тем більше уваги вимагає потенціал соціально-економічної системи і особливо проблема формування соціально-психологічного клімату в межах системи як основи її саморозвитку [4]. Б.Мізюк стверджує, що будь-яка модель управління соціально-економічною організацією будується на засадах відповідної концепції, яка передбачає систему ідей, принципів, уявлень, що зумовлюють мету функціонування організації, механізм взаємодії суб’єкта та об’єкта стратегічного управління, характер взаємовідносин між окремими ланками внутрішньої структури, а також необхідний ступінь урахування впливу зовнішнього оточення на розвиток. В даному випадку стратегія виступає інструментом успішної реалізації концепції управління. В.Пастухова наводить наступне визначення стратегічного управління: це «діяльність, що ґрунтується на стратегічній орієнтації як компоненті філософії підприємництва та має спрямованість на досягнення цільових орієнтирів у перспективі, забезпечення конкурентоспроможності, стійкості конкурентних позицій та довгострокового успіху підприємства» [154, с. 12]. Заслуговує на увагу наукова позиція Г.Хемела та К.Прахалада, згідно з якою стратегічне управління можливо визначити як механізм внутрішньої рефлексії та самовизначення у зовнішньому оточенні [250].
Функціональний підхід охоплює думки науковців, які вважають, що стратегічне управління – це поліфункціональна діяльність менеджменту організації, ознакою якої є невизначеність у вирішенні конкретних проблем [122].
З позиції потенціалу стратегічне управління визначено як таке, що спирається на людський потенціал як основу, орієнтує виробництво на запити споживачів, гнучко реагує на виклики середовища і дозволяє досягати конкурентних переваг, що в сукупності створює можливості довгострокових перспектив і досягнення поставлених цілей [195]. Стратегічне управління – це сучасний інструмент управління розвитком, спрямованим на підвищення потенціалу шляхом досягнення конкурентоздатності в умовах зростання змін у середовищі та пов’язаної з цім невизначеності [9]. Г.Кіндрацька відрізняється від інших дослідників визначенням стратегічного менеджменту як діяльності, що забезпечує підтримку зв’язку між цілями соціально-економічної системи, її потенціалом та зовнішнім оточенням [70]. Саме з потенціалом господарської системи пов’язує стратегічне управління Н.Треньов: управління потенціалом, тобто управління можливостями виконання будь-яких дій для досягнення певних цілій [210]. Н.Сердюк інтерпретує це положення так, що більш успішні економічні системи розглядають в якості рушійних сил розвитку в нестабільному зовнішньому середовищі нетрадиційне та інтенсивне використання ресурсів, створення стратегічного потенціалу, який відрізняється в умовах кризи та в стані стабільної ситуації, а також його спрямування на формування вимог і параметрів середовища, яким потенціал буде відповідати найкращим чином [177].
