Порядок та умови прийняття на дипломатичну службу
Державна служба є результатом суспільного поділу праці, її різновидом. На думку С. О. Іванова, служіння державі, про яке ведуть мову вчені-адміністративісти, за своєю природою є трудовою діяльністю, що здійснюється на підставі найму, де працівником є державний службовець, а наймачем – державний орган [126, с. 56]. Погоджуємося з Н. Б. Болотіною, яка стверджує, що трудовий договір виступає універсальною моделлю трудового найму, визнаною в усіх країнах світу [127, с. 33].
Конституція України у ст. 38 гарантує своїм громадянам рівне право доступу до державної служби. За чинним вітчизняним законодавством дипломатичними працівниками можуть бути громадяни України, які мають відповідну фахову вищу освіту, необхідні професійні й ділові якості, володіють державною й іноземними мовами і за станом здоров'я можуть бути направлені в довготермінове відрядження. Загалом же кадрова робота в дипломатичній службі, – висловлю міркування С. А. Федчишин, – спрямована на забезпечення якісного складу цього органу й охоплює питання просування по службі його співробітників, їх атестації, створення належних організаційно-правових, соціальних, психологічних та інших умов, потрібних для сумлінного виконання ними своїх обов’язків, професійного розвитку, на реалізацію ними своїх конституційних прав і свобод, а також питання ротації і звільнення співробітників з дипломатичної служби України [128, с. 98].
Не допускається при вступі на дипломатичну службу, а також при її проходженні встановлення обмежень чи переваг громадян залежно від походження, соціального й майнового стану, расової й національної належності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання. Рівне право доступу до державної служби загалом і дипломатичної, зокрема, в законодавстві про працю підкріплюється відсутністю дискримінації. Згідно зі ст. 1 Конвенції МОП №111 «Про дискримінацію в галузі праці та занять» [129] (ратифікована Президією Верховної Ради УРСР 30 червня 1961 р. [130]) цей термін тлумачиться як (а) будь-яке розрізнення, недопущення або перевага, що робиться за ознакою раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних переконань, іноземного чи соціального походження і призводить до знищення або порушення рівності можливостей чи поводження у сферах праці й занять; (б) будь-яке інше розрізнення, недопущення чи перевага, що призводить до знищення або порушення рівності можливостей чи поводження у сферах праці й занять і визначається відповідною державою після консультації з представницькими організаціями роботодавців і працівників, де такі є, та з іншими відповідними органами.
Н. М. Неумивайченко право на рівний доступ до державної служби розцінює як право демократичне, реалізація якого сприяє попередженню бюрократизації державного апарату й перетворенню його на самодостатню силу, відірвану від громадянського суспільства. Воно дозволяє забезпечити нормальну заміну й оновлення кадрів чиновництва, недопустимість його перетворення на касту [82, с. 74]. Для ефективної реалізації цього права має бути забезпечено доступ будь-яких осіб до інформації про наявність вакантних посад, умов і процедури їх зайняття.
Однак, як зазначають Б. І. Гуменюк та О. В. Щерба, «проблема кадрового забезпечення є для дипломатичних служб вічною…» [131, с. 177]. Адже, за влучним висловленням П. Д. Сардачука у вступі до навчального посібника О. П. Сагайдака «Дипломатичний протокол та етикет», «дипломати – кочівники, бо всю свою дипломатичну службу мусять мандрувати світом … не завжди вдається комфортно облаштуватися… Як правило, жертвують своїми професійними кар’єрами дружини дипломатів, які практично ніколи не можуть працювати за набутою професією…» [132, с. 9]. Про складність кадрової проблеми красномовно свідчать ще спогади Міністра закордонних справ Української Народної Республіки О. Я. Шульгіна: «Ми… боялися самого слова «дипломатія», адже не звикли до міжнародного життя» [133, с. 65].
На стадії виникнення трудових правовідносин з дипломатичним працівником має місце відмінність правового зв’язку між роботодавцем і майбутнім дипломатом, що виявляється в обмеженні свободи сторін при укладенні трудового договору централізовано встановленими нормативними приписами і ґрунтується на необхідності забезпечення інтересів держави, громадянина й суспільства в цілому. Правовим обмеженням є юридичне стримування протизаконного діяння, що створює умови для задоволення інтересів контрсуб’єкта і громадських інтересів в охороні й захисті [134, с. 639].
Не можуть бути прийнятими на дипломатичну службу особи, щодо яких установлені обмеження Законом України «Про державну службу», прийнятого 16 грудня 1993 р., за ст. 12 якого не можуть бути обраними або призначеними на посаду в державному органі та його апараті особи, які:
– визнані у встановленому порядку недієздатними;
– мають не зняту або непогашену судимість за вчинення злочину або на яких протягом останнього року накладалося адміністративне стягнення за вчинення корупційного правопорушення;
– у разі прийняття на службу будуть безпосередньо підпорядковані близьким їм особам;
– в інших випадках, установлених законами України. Натомість відповідно до ст. 15 Закону України «Про державну службу» 2011 р. на державну службу не може бути прийнята особа, яка (а) за рішенням суду визнана недієздатною або дієздатність якої обмежена; (б) має судимість за вчинення умисного злочину, якщо вона не погашена або не знята в установленому законом порядку; (в) відповідно до вироку суду позбавлена права займатися діяльністю, пов'язаною з виконанням функцій держави, або обіймати відповідні посади; (г) зазнавала адміністративного стягнення за корупційне правопорушення – протягом року з дня набрання відповідним рішенням суду законної сили; (д) має громадянство іншої держави. Не допускається призначення осіб на посади державної служби, на яких вони будуть підпорядковані безпосередньо близьким особам.
Загалом погоджуючись із такими підходами, вважаємо за необхідне їх доопрацювати. Так, перелік обмежень, пов'язаних із прийняттям особи на дипломатичну службу, вважаємо за необхідне доповнити випадком, коли має місце наявність у дружини (чоловіка) іноземного громадянства або відсутність громадянства України, вихід дружини (чоловіка) з громадянства України або отримання дружиною (чоловіком) громадянства іншої держави.
Прийняття на дипломатичну службу, за загальним правилом, здійснюється на конкурсній основі. Конкурс (від лат. concursans – збіг, зустріч, зіткнення) є різновидом змагання за встановленими правилами й у конкретні строки, що має на меті визначити найкращого серед осіб, які беруть у ньому участь, за певними критеріями, залежно від сфери й виду їх діяльності [135, с. 142]. К. Ю. Мельник наголошує, що конкурс у трудовому праві – це змагання, яке проводиться з дотриманням певного порядку у випадках, передбачених законодавством чи рішенням роботодавця, з метою визначення на підставі певних критеріїв найкращого для зайняття вакантної посади серед осіб, які беруть у ньому участь [136, с. 236].
Конкурс є важливим правовим способом раціонального підбору кадрів до органів державної служби, що дозволяє не тільки покращити комплектування її органів, а й забезпечити в подальшому потрібний рівень їх функціонування. Важливість конкурсного порядку прийняття громадян на службу, на думку А. В. Андрушко, очевидна, оскільки це той чинник, який має гарантувати об’єктивність оцінювання ділових, професійних і моральних якостей претендента і, як наслідок, – ефективність його майбутньої роботи [137, с. 66]. М. Г. Александров акт обрання за конкурсом називає «юридичним фактом», у поєднанні з яким належить укладати трудовий договір [138, с. 135].
Інститут конкурсного прийому на дипломатичну службу ґрунтується на принципах (а) рівноправності, який виключає дискримінацію за походженням, статтю, віросповіданням і політичними поглядами, (б) відповідності здібностей і професійного рівня вимогам конкретного виду діяльності в системі державної служби; і (в) гласності.
Процедуру проведення конкурсного відбору для прийняття на дипломатичну службу встановлює спеціальний порядок, затверджений постановою Кабінету Міністрів України №1754 від 16 листопада 2002 р. Рішення про проведення конкурсу за наявності вакантної посади приймається Міністром. Ця процедура провадиться в такій послідовності: а) публікація в засобах масової інформації оголошення про проведення конкурсу; б) прийом документів від осіб, які бажають взяти участь у конкурсі, їх попередній розгляд на відповідність установленим кваліфікаційним вимогам; в) проведення іспиту й відбір кандидатів.
Конкурсні правовідносини виникають і розвиваються на диспозитивній основі внаслідок вольових дій роботодавця й учасників конкурсу. Вольовий характер конкурсних правовідносин полягає в тому, що вони забезпечують правовий взаємозв’язок 2-х осіб: одна вправі вимагати від другої конкретних дій, а друга зобов’язується діяти відповідним чином або утримуватися від певних дій. Підставою виникнення конкурсних правовідносин є відповідний юридичний склад: наявність вакантної посади, винесення рішення про проведення конкурсу та його умови.
МЗС зобов'язане опублікувати оголошення про проведення конкурсу не пізніше ніж за місяць до його початку, в якому містяться: (а) повна назва Міністерства із зазначенням його місцезнаходження й номерів телефонів, (б) назва вакантної посади із зазначенням, що додаткова інформація стосовно основних функціональних обов'язків, розміру й умов оплати праці надається кадровою службою, (в) основні вимоги до кандидатів і (г) строк подання документів.
Особи, які бажають взяти участь у конкурсі, подають до конкурсної комісії встановлені законодавством документи. Кадрова служба перевіряє їх на відповідність відповідним вимогам. Кандидати, документи яких не відповідають останнім, за рішенням голови конкурсної комісії до конкурсу не допускаються, про що ця служба повідомляє їх у письмовій формі з обґрунтуванням причини. Не можемо погодитися з Н. В. Янюк у твердженні про недоцільність проведення конкурсу, якщо на заміщення посади державного службовця претендує одна особа [139, с. 148]. Конкурс, крім надання всім громадянам рівних можливостей доступу до державної служби, дозволяє перевірити рівень теоретичної і практичної підготовки претендента на зайняття посади державного службовця. Претендент, хоча б і один, має довести свою компетентність і професіоналізм.
З метою здійснення об'єктивного оцінювання конкурсною комісією знань і здібностей кандидата проводиться іспит, під час якого перевіряються знання Конституції й Законів України «Про державну службу», «Про дипломатичну службу», «Про засади запобігання і протидії корупції» [140], низки актів законодавства, міжнародних договорів та інших питань з урахуванням специфіки діяльності дипломатичної служби й окремих структурних підрозділів МЗС. Рівень знання іноземних мов визначається в порядку, передбаченому МЗС.
Вся работа доступна по Ссылке
