Поняття і зміст права на судовий захист у сучасних умовах
Основний Закон України визнає всіх людей вільними й рівними у своїх правах, котрі є непорушними та невідчужуваними. До того ж, практично всі права й свободи, що проголошуються в Конституції, є беззаперечними та загальновизнаними в усьому світі соціальними стандартами, що визнаються й охороняються суспільством та державою. Україна, як правова демократична держава, наділяє своїх громадян не тільки правами і свободами, а й забезпечує їх дієвим механізмом реалізації та захисту зазначених прав. Важливе місце в системі правових засобів захисту прав людини та громадянина завжди належало судовому захисту.
Відомий вислів софіста Алкідаманта: «Божество створило всіх вільними, а природа нікого не створила рабом» [1, с. 321]- підкреслює давність походження думки про загальну рівноправність людей і її беззаперечне право на існування.
Як зазначає І. О. Багірова, конституційні права і свободи людини та громадянина мають такі специфічні властивості, які здатні виокремити їх із загальної системи прав та визначають їх вирішальну вагу при визначенні правового статусу особи в суспільстві та державі. Ці права відрізняються від інших не тільки за змістом, а й за формою свого закріплення через те, що вони набувають статусу конституційних тільки після викладу їх у Конституції України. Такі права й свободи людини та громадянина є основними за своїм змістом, тому що за їх допомогою більш глибоко й повно визначаються та регулюються найважливіші відносини між громадянином та державою [2].
Характерною рисою конституційних прав і свобод людини є наявність власної системи та ознак, які відрізняють їх від інших існуючих прав і свобод. З цього випливає, що права і свободи людини та громадянина наділені верховенством, вони є нібито правовим базисом для прийняття та закріплення всіх інших прав і свобод, що деталізують їх, а тому всі інші права та свободи обов’язково повинні відповідати конституційним, тобто таким, котрі закріплені в нормах Конституції, що є нормами прямої дії, та мають гарантований захист [3, с. 119, 121].
Основними засадами розбудови демократичної, соціальної, правової держави є реалізація принципу проголошення та захисту прав, свобод і законних інтересів усіх суб’єктів правовідносин у державі. Конституція України, у свою чергу, визначає, що головним державним органом, уповноваженим на здійснення такого захисту, є суд. Отже, в усьому державно-правовому механізмі забезпечення прав і свобод людини та громадянина право на судовий захист має найважливіше значення.
З моменту отримання Україною незалежності право кожної особи на судовий захист стало одним із основних прав людини та громадянина, яке гарантовано в конституційному порядку. Це право міститься в конституціях більшості розвинутих країн світу, воно посідає провідне місце в структурі конституційно-правового статусу людини. Право на судовий захист проголошено в ст. 55 Основного Закону України, яка гарантує кожному право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб [4]. Судовому захисту підлягають будь-які права та свободи, в якому б нормативному акті вони не були закріплені – в Конституції, галузевих законах, інших нормативних чи локальних правових актах.
Отже, право на судовий захист має універсальний характер. У цьому сенсі ст. 55 Конституції в повній мірі відповідає вимогам, сформульованим в ст. 8 Загальної декларації прав людини: «Кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами у випадках порушення її прав, наданих їй конституцією чи законом» [5]. Крім того, в Конституції та Законі України «Про судоустрій та статус суддів» [6] проголошено принцип незалежності суддів при здійсненні правосуддя.
Як слушно зауважує В. Ф. Бойко, передбачивши функціонування в Україні єдиної системи судів загальної юрисдикції та проголосивши незалежність суддів при здійсненні правосуддя, Конституція України визначила й основні засади судочинства, які мають на меті забезпечити надійний судовий захист прав і свобод людини та громадянина [7, с. 13].
В юридичній науці судовий захист розглядають як інститут конституційного права, як суспільні відносини та державну функцію, іноді він ототожнюється з правосуддям або розглядається як гарантія доступу до нього [8, с. 225, 226]. У теорії права судовий захист розглядається як складова частина правоохоронної функції держави [9, с. 46]. Отже, судовий захист сформувався в окремий правовий інститут, який не тільки визначає функцію держави, а й виступає тим специфічним засобом, який використовує окрема державна гілка влади, судова, для забезпечення гарантії виконання законних прав та інтересів усіх суб’єктів правовідносин.
Для визначення змісту права на судовий захист необхідно, передусім, звернутися до законодавчого визначення цього права. Так, у п. 2 Рішення Конституційного Суду від 25 грудня 1997 р. за № 9-зп зазначено, що ч. 1 ст. 55 Конституції містить загальну норму, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено чи створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов'язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист [10]. Тобто, Конституційний Суд надав офіційне тлумачення права на судовий захист, визначивши його як гарантію кожного звернутися з належним чином оформленою заявою до суду, якщо громадянин України, іноземець чи особа без громадянства вважають, що їх права та свободи порушені чи порушуються, створено чи створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод, і недопустимість при цьому відмови суду в прийнятті такої заяви.
Поряд з законодавчим визначенням права на судовий захист проблема визначення цього права була предметом дослідження багатьох учених-правознавців, зокрема С. С. Алексєєва, С. М. Абрамова, В. Ф. Бойка, В. П. Грібанова, А. А. Добровольського, П. Ф. Єлісейкіна, О. Г. Жуковського, Н. Б. Зейдера, Р. З. Лівшиця, А. Ф. Клеймана, В. Т. Маляренка, В. М. Хвостова та ін. Втім, незважаючи на таку увагу правників, сутність та значення права на судовий захист так і не було визначено однозначно, хоча майже всі дослідники дотримуються єдиної думки про значення права на судовий захист у суспільстві. Так, Р. З. Лівшиць підкреслював, що «рівень судового захисту прав громадян – основний показник місця судової влади в суспільстві, показник демократичності самого суспільства. За своєю природою суд є опонентом управління, а іноді й законодавця». Автор зазначає, що, будучи спочатку незацікавленим, компетентним, об'єктивним органом, наділеним примусовою силою, суд відмінно пристосований для механізму зняття суспільних протиріч, ослаблення напруженості в суспільстві, досягнення соціальних компромісів. З трьох гілок влади судова – найбільш правова. А область захисту прав людини виявляється тією сферою, де можливості судової влади виступають найбільш виразно [11, с. 268].
У свою чергу С. С. Алексєєв вважає, що одним із природних виразів феномена права в умовах цивілізації стає «право на право», що реалізовується головним чином у почутті права, у вимогах правосудного рішення, в інших конституційних правах в області юстиції, правосуддя. Рішення конфліктної ситуації повинне провадитися незалежним, компетентним судом, що володіє достатніми правомочностями, в суворо процесуальному порядку з дотриманням усіх законних гарантій для учасників процесу [12, с. 630].
Вся работа доступна по Ссылке
