Структура права на судовий захист за трудовим законодавством України

          Право на судовий захист трудових прав являє собою складну, органічно поєднану систему елементів, які визначають послідовність та порядок використання цього права. При цьому кожен із цих елементів носить одночасно самостійний характер та залежність один від одного.          Сукупність таких елементів складає структуру права на судовий захист. Говорячи про структуру права на судовий захист трудових прав, перш за все, треба розглянути питання про структуру суб'єктивного цивільного права як такого. У контексті цієї роботи уявляється доцільним зробити це через призму теорії регулятивних та охоронних суб’єктивних прав. У зв'язку з цим, виникає необхідність проаналізувати існуючі в літературі варіанти вирішення таких питань: (1) співвідношення суб'єктивного цивільного права і права на захист; (2) визначити характер юридичних можливостей управомоченого, що виникають унаслідок порушення чи оскарження його суб'єктивного права; (3) виділити основні види та з'ясувати зміст цих можливостей.          У науці цивільного права існує думка, відповідно до якої суб'єктивне цивільне право складається з 3-х елементів (можливостей), а саме: права на (а) свої дії, (б) чужі дії та (в) захист [39, с. 23].          Окрім цього, право на захист являє собою самостійне охоронне суб'єктивне цивільне право [Див.: 98, с. 77; 99, с. 11]. Це право з'являється у власника регулятивного цивільного права в момент порушення чи оспорювання останнього й реалізується в рамках виникаючого при цьому охоронного цивільного правовідношення [100, с. 104].          Охоронне суб'єктивне цивільне право або право на захист, приймає або форму права на позов, або охоронного права на вчинення односторонньої дії [101, с. 6]. У рамках даного дослідження нас цікавить саме перша форма цього права. Проте, в якій би формі право на захист не виступало, воно завжди фігурує як самостійне суб'єктивне право й не є складовою частиною регулятивного суб'єктивного цивільного права.          У зв'язку з викладеним важко погодитися з М. М. Агарковим, який дає таке трактування права на позов: «Кожне цивільне право включає правомочність на його здійснення окрім та проти волі іншої сторони, тобто в примусовому порядку ... Правомочність здійснити цивільне право щодо певної особи окрім та проти волі останньої ... називається правом на позов у сенсі цивільного права або правом на позов у матеріальному розумінні (на противагу праву на позов у процесуальному, тобто праву на судовий захист). Право на позов у матеріальному розумінні є складовою частиною того чи іншого цивільного права: права власності, права вимоги з позики ... тощо» [102, c. 109]. У літературі справедливо зазначалося, що ця концепція страждає цілим рядом недоліків [103, с. 20–29].          По-перше, якщо припустити, що право на позов є складовою частиною регулятивного суб'єктивного права, то доведеться визнати, що його виникнення передує появі кореспондуючого йому охоронного юридичного обов'язку (наприклад, доведеться визнати, що вимога до роботодавця про стягнення невиплаченої заробітної плати з'являється ще до виникнення самої заборгованості). Втім цей висновок не узгоджується з цивілістичною теорією, яка виходить з того, що кожному суб'єктивному праву кореспондує зустрічний юридичний обов'язок [Див.: 104, с. 33; 105, с. 255].          По-друге, указана концепція полягає у тому, що виникнення права на позов, а отже, і початок перебігу позовної давності по цьому праву відбувається в момент виникнення суб'єктивного цивільного права, складовим елементом якого є право на позов, тобто відбувається за відсутності правопорушення. Однак подібний висновок суперечить цивільному законодавству, яке пов'язує позовну давність з порушенням права як з об'єктивним моментом, що зумовлює початок її перебігу.          Погляду, якого ми притримуємось, протистоїть також концепція М. О. Гурвіча, яка зводиться до наступних головних тез: «Право на позов у матеріальному розумінні являє собою особливий стан суб'єктивного цивільного права, в якому воно здатне до примусового виконання щодо зобов'язаної особи; право на позов є не новим правом, що виникає поряд і на підставі суб'єктивного цивільного права, а є самим цим правом, дозрілим для примусового виконання (як правило, через суд)» [106, с. 7–9.] Ця теорія вже була піддана справедливій критиці [107, с. 29–35].           Уразливість концепції М. О. Гурвіча проявляється в наступних моментах: (1) право на позов істотно відрізняється за своєю юридичною природою від охоронюваного ним регулятивного суб'єктивного цивільного права; (2) унаслідок допущеного боржником правопорушення у кредитора може виникнути кілька вимог (наприклад, вимога про розірвання трудового договору та вимога про стягнення невиплаченої заробітної плати). Кожна з цих вимог відрізняється за своїм змістом від порушеного зобов'язального суб'єктивного права. Але якщо ці претензії не збігаються ні між собою, ні з порушеним регулятивним правом кредитора, то їх не можна розглядати як саме порушене право, дозріле для примусового виконання [108, с. 80]; (3) позовні вимоги можуть опосередковувати захист не тільки регулятивних суб'єктивних цивільних прав, а й охоронюваних законом інтересів [109, с. 144]. Наявність у позовних вимогах здатності виступати засобом захисту охоронюваних законом інтересів служить незаперечним доказом того, що вони не є особливим станом регулятивних суб'єктивних прав. Таким чином, право на судовий захист є самостійним охоронним цивільним правом. Розглянуті вище концепції права на позов як елемента регулятивного суб'єктивного права або особливого стану останнього не мають під собою підстав.          Необхідно зазначити, що питання про співвідношення права на судовий захист та регулятивного суб'єктивного цивільного права має не тільки теоретичне, а й практичне значення: те чи інше його рішення дає підставу до відповідних рекомендацій юрисдикційним органам про правила застосування цивільного законодавства. На відміну від регулятивних суб'єктивних цивільних прав, право на судовий захист має певну особливість, адже воно може бути здійснено в примусовому порядку юрисдикційним органом. Так, наприклад, якщо роботодавець не здійснив оплату вимушеного прогулу з ініціативи адміністрації підприємства, то в працівника виникає право на позов у формі вимоги про оплату цього прогулу. Цю вимогу зобов'язана особа може виконати добровільно, не доводячи справу до суду. Втім якщо добровільності не буде, уповноважена особа заявить відповідну вимогу в юрисдикційний орган (суд), який реалізує її окрім та проти волі зобов'язаної особи.          Охоронне правовідношення, елементом якого є вимога, являє собою правовий зв'язок активного типу, оскільки носієм юридичного обов'язку тут завжди виступає конкретна особа. При цьому вимога за своїм характером найближча до зобов'язального права вимоги. І тому, й іншому кореспондує юридичний обов'язок facere (лат. – зробити) – у римському праві являє собою обов’язок виконати певні дії. На противагу від non facere (лат. – не зробити) – обов’язок утримуватися від будь-яких дій. Хоча деякі вчені стверджують, що вимоги можуть полягати й у праві на бездіяльність [Див.: 109, с. 100; 110, с. 240]. Однак це твердження, на наш погляд, є помилковим.          Вимога служить засобом захисту суб'єктивного цивільного права або охоронюваного законом інтересу й тому не може бути направлена на утримання від дій. Саме поняття захисту передбачає певну позитивну діяльність [111, с. 116]. Така форма належної поведінки, як non facere, характерна для абсолютних правовідносин і неприйнятна для охоронних, елементом яких виступає вимога. Очевидно, що в більшості випадків уповноважена особа не в змозі захистити порушене регулятивне право або охоронюваний законом інтерес своїми власними діями; для цього потрібні дії зобов'язаної сторони охоронного правовідношення. В іншому випадку, у разі бездіяльності обох сторін правовідносин, було б незрозуміло, яким чином і якими способами здійснюється захист прав і охоронюваних законом інтересів. З вищезазначеного випливає, що право на судовий захист трудових прав є самостійним охоронним суб’єктивним правом суб’єкта трудових правовідносин.           Розглядаючи проблему структури права на судовий захист трудових прав, слід зупинитися на питанні процесуального змісту цього права, який являє собою певний комплекс можливостей уповноваженої особи. Єдиної думки у науці на зміст цих можливостей не існує. Так, В. Бурак виділяє 3 таких можливості: (1) звернутися з вимогою про захист порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу до суду в передбаченій законом формі; (2) користуватися всіма передбаченими законом правами в процесі розгляду своєї вимоги, визначеними щодо цієї форми захисту прав; (3) можливість оскаржувати у визначеному законом порядку рішення компетентного органу (суду) [112, c. 177–182]. Ці можливості знаходять своє відображення й у захисті трудових прав. При цьому судовий захист трудових прав у більшій мірі сприяє реалізації означених можливостей, оскільки рішення компетентного суду завжди носить державно-владний характер.          За сучасних умов кількість порушень прав працівників постійно зростає, до того ж найбільша їх кількість пов’язана з ненаданням або зменшенням установлених гарантій і компенсацій, а також з порушенням режиму робочого часу, часу відпочинку та з незаконним звільненням і переведенням на іншу роботу [113, с. 4]. Внаслідок цього постає необхідність у науковому дослідженні тих проблем, що виникають у процесі реалізації працівником права на захист. Потреба в захисті виникає тоді, коли носієві суб’єктивного трудового права перешкоджають у його здійсненні шляхом реалізації правомочності на власні дії та чужі. Всі права працівника – як ті, які він набуває, вступаючи у конкретні трудові правовідносини, так і ті, які закріплюються за ним у трудовому законодавстві або безпосередньо випливають із законодавства, – є суб’єктивними [114, с. 506]. Тут слід урахувати особливість галузі трудового права й зазначити, що трудові права можуть бути закріплені не тільки в законодавстві, а й у локальних нормативних актах відповідного підприємства.          Як правильно зазначається у науковій літературі, право на судовий захист є єдиним поняттям, яке має 2 аспекти: (1) право на відновлення порушених прав, на відшкодування шкоди, тобто право на задоволення матеріальної вимоги (матеріальний аспект); (2) право на звернення до судових органів, тобто на судовий розгляд заявленої вимоги (процесуальний аспект) [Див.: 112, с. 179; 114, с. 512].          Право на судовий захист – це суб'єктивне право особи, реалізація якого цілком залежить від її особистого рішення. Суб'єктивне матеріальне й процесуальне право створює умови для свободи дій зі знанням справи, урахуванням особистого й публічного інтересів Ми поділяємо точку зору С. В. Моліцького, який вважає, що перелік правомочностей, що входять до структури права на судовий захист трудових прав, доречно було б доповнити ще двома:          право (а) на незалежний та неупереджений суд та (б) на задоволення позову в суді [115, с. 550, 551].           Отже, у кінцеву вигляді структура права на судовий захист трудових прав складається з таких правомочностей:           1) право на незалежний та неупереджений суд;           2) можливість уповноваженої особи звернутися з вимогою про захист порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу до суду у позовній чи іншій передбаченій законом формі, тобто право на доступність судового звернення;           3) можливість користуватися всіма передбаченими законом правами і гарантіями в процесі розгляду цієї вимоги, встановленими щодо даної форми захисту права, тобто право на участь у судовому розгляді справи;          4) право на задоволення позову в суді;           5) право на оскарження в установленому законом порядку рішення суду;           6) право на виконання судового рішення.          Розглянемо елементи цієї структури більш детально. Право на незалежний і неупереджений суд. Реалізація права на судовий захист є можливою лише за умови незалежного та неупередженого суду. Аналіз чинного законодавства дає підстави для висновку про те, що незалежність суду означає відсутність правових та інших можливостей з боку інших державних органів, фізичних чи юридичних осіб, їх об’єднань або інших утворень здійснювати прямий або опосередкований вплив на розгляд судом справи, вирішення ним спору та винесення рішення.          

Вся работа доступна по Ссылке