Толерантність як основа педагогічної взаємодії

          Тематика робіт з педагогічної взаємодії досить різноманітна, однак більшість з них можна віднести до двох великих груп: теоретичні та прикладні. Перші часто носять цілковито абстрактний, філософський характер, а другі являють собою технологічні розробки без належного теоретичного обґрунтування. Взаємодія визначається як процес співробітництва на основі взаємодопомоги та взаєморозуміння з метою ефективного вирішення завдань. При цьому поза увагою дослідників залишається психологічний, внутрішньо особистісний зміст феномену педагогічної взаємодії та його основи, відповідні умови і механізми, без розуміння яких марно очікувати на створення ефективних педагогічних стратегій, досягнення значних успіхів в їх реалізації.          Міжособистісний рівень толерантності є основою педагогічної взаємодії і має визначальне значення в роботі педагога, але саме тут, нажаль, спостерігається брак поваги, терпимості, байдужість до думки студента. Тому особливо актуальним є з’ясування сутності толерантності, що пояснюється важливістю проблеми, її соціально-педагогічним значенням та недостатньою теоретичною і методичною розробленістю.          Толерантність передбачає перехід від стану, коли ми лише терпимо прояви іншої позиції, думки, культури до її розуміння, а потім – і до поваги. Найвищим рівнем розвитку толерантності є утвердження різноманітності, несхожості, активна позиція особистості проти пригноблення.           Толерантність в педагогіці – це взаєморозуміння та терпимість, це не пасивний принцип на межі примирення з фактом існування іншого, не просто повага, а активне намагання його зрозуміти, пошук спільних цінностей. Толерантні відносини будуються на основі розуміння і прийняття множинності та різноманіття буття, визнання невідворотності співіснування відмінностей. Усвідомлення багатства і сили багатоманітності робить людину настільки сильною та гнучкою, щоб бути відкритим для взаємодії з іншими.          Повноцінна толерантність обов’язково усвідомлена, осмислена та відповідальна. Вона не зводиться до навичок, стереотипних дій, є цінністю, життєвою позицією, реалізація якої в кожній конкретній ситуації має свій сенс і вимагає від суб’єкта пошуку цього сенсу і відповідного рішення. Не зважаючи на суттєву роль соціальних норм, суспільних ідеалів, професійних вимог, людина намагається в своїх діях орієнтуватись на власні цілі, цінності і пріоритети. Якими б жорсткими не були «зовнішні рамки» роботи педагога, в її здійснення він вносить особистісне начало, суб’єктивно трактуючи зовнішні вимоги та діючи всупереч їм, реалізуючи свої особисті цілі, тобто самовизначається відносно ситуації, в якій знаходиться та діє, робить вибір.           З цих позицій толерантність не є правилом або рецептом, інструкцією до дій, вимогою під загрозою покарання, а розуміється як вільний і відповідальний вибір людиною «ціннісного толерантного ставлення» [23]. Вона не може бути гарантована ні знаннями, вміннями та навичками, ні набором тих чи інших психічних рис, ні зовнішніми умовами як такими. Толерантні відносини не дані людині, а задані як можливість, потенціал, який реалізується не тільки при певних умовах, але й при її відповідних зусиллях. За зовнішніми умовами та внутрішніми передумовами має проявитись змістовна активність особистості. Толерантність є складним і багатомірним феноменом, що має декілька ліній прояву та розвитку, різноманітні види та форми. Наслідком такої неоднорідності її змісту є неможливість з належною повнотою описати толерантність, використовуючи лише одне поняття, або лише в одному вимірі. Тому має сенс виділити лише головні, найбільш важливі виміри. Подібно до опису таких складних психологічних процесів як спілкування, може бути застосована тріада компонентів або вимірів: когнітивний, емоційний, поведінковий. Когнітивний компонент найбільш очевидний та досліджений. Він полягає в усвідомленні та прийнятті людиною складності життєвої реальності, варіативності її сприйняття, розуміння і оцінки різними людьми, а також відносності, неповноти та суб’єктивності свого бачення, неможливості зведення всього різноманіття точок зору до загальної істини. Толерантність в когнітивному вимірі яскраво виявляється в ситуаціях протиріч, зіткненні поглядів, думок. Когнітивна інтолерантність – навпаки, виходить з позиції наявності «норми», «вірної відповіді», «відповідності вірному», зводить розходження в думках, оцінках різних людей до помилок, омани, цілеспрямованої протидії тощо.           Емоційний компонент толерантності проявляється в емпатії, яка дозволяє компенсувати можливу незгоду між учасниками спілкування. Також в якості окремої складової згаданого компоненту можна назвати здатність впоратись з емоційною напругою, терпимо ставитись до болючих переживань, тривоги, яскравим, індивідуальним, незвичним емоційним, проявам інших людей. Розвинута афективна толерантність дозволяє краще усвідомлювати як власні емоційні стани, так і переживання інших людей, не дратуючись та не приписуючи їм негативного змісту.           Поведінковий компонент є найбільш наочною частиною толерантності та традиційно привертає особливу увагу. До поведінкової толерантності відноситься велика кількість вмінь та навичок, наприклад, толерантного висловлювання, захисту власної позиції, готовність до толерантного ставлення до висловлювань інших незалежно від міри розходження думок, вміння домовлятись, узгоджувати позиції, досягати компромісу, толерантно поводитись в напружених ситуаціях. К частину поведінкового компоненту умовно можна виділити «вербальну» складову, оскільки вона широко представлена в освітянській практиці і часто є декларативною. Вона полягає в здатності говорити «правильні слова», може свідчити про знання ідей толерантності, але нічого не говорити про реальне ставлення до них. Дана модель відображає сутність толерантності, але не дає повного уявлення про цей феномен. Справжня толерантність не є сумою компетентності в толерантній поведінці, когнітивної «оснащеності» та емоційної готовності. Як було зазначено вище, саме особистісний компонент або особистісний вимір толерантності є системоутворюючим фактором, який інтегрує та регулює дії інших складових толерантності. Він включає в себе відповідну ціннісно-змістову систему, в якій центральне місце займають цінність поваги до людини, цінність прав і свобод людини, рівноправності людей у виборі життєвої позиції, цінність відповідальності за власне життя. Це система особистих установок, цінностей, змістів, які визначають внутрішній світ особистості, її відчуття та переживання а також визначають її реальну поведінку.          Більшість складових толерантності, мабуть, може бути сформована шляхом спеціального навчання, соціально-психологічних тренінгів тощо [185]. Однак, за умов формуючого підходу вихованець сприймається як пасивний приймач цінностей, а сам процес за своєю сутністю є виробленням стереотипного мислення, поведінки як визначеної реакції на певні шаблони чи знаки. Для розвитку толерантності цього виявляється недостатньо. Якщо розуміти її не як просту суму знань та поведінкових вмінь, а як ціннісне ставлення, то найбільш адекватною тактикою розвитку толерантності є фасилітаційний підхід, за якого основна увага зосереджена не на досягненні «нормативних показників», а на створенні умов для вироблення кожним власної, самостійної позиції, для природного становлення толерантності у всіх її вимірах. При цьому визначальними є не методи навчання, а цінності, які аналізуються, якість взаємин, толерантність та особистісна зрілість викладачів.          

Вся работа доступна по Ссылке