Вплив освітнього середовища на формування культури педагогічної взаємодії

          На думку багатьох вчених психічні зміни особистості обумовлюються її внутрішніми особливостями і зовнішніми соціальними факторами [254, с.454]. На соціальній природі особистості наголошував С. Рубінштейн, зазначаючи, що: «Психологія людини – це завжди психологія соціальна» [376, с.419]. Л. Виготський також вважав, що увага, мислення, логічна пам’ять, воля спочатку формуються у колективно розподіленій спільній діяльності людини, і лише потім ці психічні функції, інтеріоризуючись, перетворюються на форму індивідуальної діяльності. Науковець слушно вказує: «Функції спочатку складаються в колективі як вид стосунків слухачів, а потім стають психічними функціями особистості. Так, раніше вважали, що кожен слухач здатний мислити, доводити, шукати засади для будь-якого становища. Із зіткненням подібних думок народжуються суперечки. Але річ, по суті, в іншому. Дослідження доводять, що суперечка наштовхує на роздуми. До того самого нас приводить вивчення й усіх інших психічних функцій» [91, с.343]. Це означає, що формування таких важливих для формування культури педагогічної взаємодії якостей особистостей викладачів і студентів, як сприймання, мислення, увага, пам’ять, активність, комунікативність, відповідальність, толерантність неможливо здійснити в індивідуальній діяльності, необхідна спільна діяльність викладачів зі студентами, колегами, студентів між собою.           Питання впливу індивіда чи групи на поведінку іншого індивіда, його причини та закономірності, впливовості системи міжособистісних взаємин та соціального середовища, особливостей процесів засвоєння групових норм і групового прийняття рішень, змагальності у навчанні, формування особистості в умовах освітнього середовища стали предметом багатьох наукових досліджень. Психолого-педагогічні дослідження переконливо доводять, що учіння не можна розглядати як діяльність окремого індивіда задля задоволення самого себе, незалежну від середовища, в якому здійснюється.           Під оточуючим середовищем зазвичай розуміється «сукупність умов і впливів, що оточують людину» (Д. Маркович). В аспекті теми нашого дослідження нас буде цікавити вплив освітнього середовища на формування культури педагогічної взаємодії учасників навчально-виховного процесу. Освітнє середовище є носієм і виразником певних цінностей, здатне спрямовувати і спонукати людину до певної діяльності, поведінки, відносин із навколишньою дійсністю. Саме тому його роль і функції важливо осмислити в контексті формування культури педагогічної взаємодії, збагачення освітньо-виховної практики.          Освітнє середовище – сукупність об’єктивних зовнішніх умов, факторів, соціальних об’єктів, необхідних для успішного функціонування освіти. Це система впливів і умов формування особистості, а також можливостей для її розвитку, які містяться в соціальному і просторово-предметному оточенні (В. Ясвін). Освітнє середовище слід розглядати як оточення студента в житті та протягом навчання. Воно передбачає існування соціуму, в якому він знаходиться в процесі отримання освіти, враховуючи інформаційний освітянський простір разом із сукупністю сучасних засобів навчання.           У контексті інтеграції системи освіти України у світовий освітній простір, нової парадигми освіти, спрямованої на формування освіченої, творчої особистості, стає актуальним завдання перетворення освітнього середовища вищого навчального закладу на високоорганізовану спільноту з прогресивними системами цінностей, продуктивною діяльністю, здатну забезпечити умови становлення особистості, яка компетентно вирішує професійні проблеми, відзначається активною поведінкою. Сила та напрямок дії різноманітних факторів на процес формування особистості майбутнього фахівця безпосередньо залежить від оточення, в якому знаходиться студент. На думку вчених, найбільше значення в соціалізаційних процесах молодої людини відіграє освітнє середовище вищого навчального закладу, під впливом якого особистість студента перебуває протягом усього періоду навчання.          Певні вимоги до освітнього середовища формувалися ще з часів «академії» Платона (386 р. до н.е. – 529 р. н.е.). У педагогічній літературі знайшли певне висвітлення питання створення та використання освітнього середовища у вихованні дітей та молоді. Про це писали у своїх творах відомі українські педагоги К. Ушинський, А. Макаренко, В. Сухомлинський. Вони зазначали, що школа має виховувати учнів не лише під час занять, але й за допомогою всього оточення, в якому вони перебувають. Про широкі можливості культурно-освітнього навчального закладу писали також такі відомі науковці, як М. Стельмахович, Д. Тхердивський, О. Мазурович, О. Бєляєв, Т. Цвілих, О. Рудницька та ін. Середовище, в тому числі й освітнє, як частина просторово-предметного оточення розглядається як зарубіжними (Дж. Гібсон, У. Мейс, Т. Менг, М. Турвей, В. Ясвін та ін.), так і вітчизняними (Г. Балл, І. Бех, Є. Бондаревська, С. Максимова, О. Пєхота, В. Рибалка, В. Семиченко, В. Сєріков, С. Сисоєва, та ін.) дослідниками. Вивчаючи названу проблему, вчені-педагоги сьогодні акумулюють свою увагу на різних аспектах. Зокрема аналізується освітньо-виховне середовище як детермінанта розвитку особистості (І. Бех), університет як центр громадської освіти і виховання (І. Прокопенко), вплив освітнього середовища на духовно-моральний розвиток майбутнього педагога (А. Богуш), вплив освітнього середовища на соціальну активність студентів (О. Коротнова), організація освітньо-виховного середовища в регіоні засобами соціального партнерства (О. Любарська), розвиток творчого потенціалу особистості як один із засобів організації освітньо-виховного середовища в університеті (І. Шпачинський). Освітнє середовище вищого навчального закладу вивчається як педагогічний феномен (А. Артюхіна), фактор професійного самовизначення (О. Мондонен), соціокультурного розвитку студентів (Н. Зибіна), професійної самосвідомості (Л. Андрєєва), адаптації студентів в умовах оптимізації освітнього середовища (Г. Горська, Т. Браун), формування професійної та громадянської компетентностей (С. Мякішев та Л. Ориніна). Освітнє середовище досліджується як засіб розвитку творчої особистості студента (В. Мастерова, С. Пимонова, И. Подольска), самореалізації особистості (Н. Сенченко). Достатньо конкретними є наукові розвідки вчених, присвячені змісту, тенденціям, технологіям духовного розвитку особистості в умовах освітньо-виховного середовища навчального закладу. Зокрема в педагогічній літературі отримали висвітлення такі питання, як роль молодіжних об’єднань у формуванні духовного світу і життєвих цінностей сучасного студента (О. Олексюк), роль регіонального культурного простору в духовному розвитку молоді (А. Путіловська). Можемо бачити, що означена проблема перебуває в центрі уваги вчених, а це дозволяє розкривати соціально-історичні, психологічні, педагогічні аспекти використання виховного потенціалу освітнього середовища навчального закладу.           Виникнення та розробка групових форм навчання, використання яких дозволяє повніше реалізувати людський потенціал, підвищити активність слухачів, змінити мотивацію навчання, справедливо пов’язується з ім’ям Я.Коменського [183]. Таке навчання підвищує академічні успіхи, оскільки слухачі допомагають і підтримують один одного, а не конкурують між собою, надають впевненості в собі; сприяє розвитку мовлення, здатності розв’язувати проблеми, формуванню практичного мислення [168; 279].          «Виховання у колективі і через колектив» є головним принципом колективістської концепції виховання, яку пов’язують з ім’ям А. Макаренка, хоч ідея використання колективу як засобу виховання особисто йому не належить. За дослідженнями М. Красовицького, ідея колективізму реалізувалася на Україні ще в «братських школах» у ХVI ст. [196]. Провідне положення своєї теорії А. Макаренко висловив так: «Ми вважаємо, що вплив окремої особи є фактор вузький і обмежений. Об’єктом нашого виховання ми вважаємо цілий колектив і на адресу колективу спрямовуємо організований педагогічний вплив» [278, с.302]. На певному рівні розвитку суб’єктом виховання стає колектив, він є «вихователем особи». Німецькі вчені З. Вайтц, Л. Фрезе, Г. Нооль, В. Зюнкель, Г. Хілліг провели значну роботу з дослідження спадщини А. Макаренка, розглядаючи його як класика гуманістичної педагогіки [143; 440]. Важливим елементом системи А. Макаренка в аспекті нашого дослідження є питання реалізації принципу самоврядування, в якому закладений стимул розвитку соціальної активності особистості. Досвід застосування розгорнутої системи самоврядування переконує в можливості формувати з її допомогою відчуття суб’єктності, відповідальність, демократичну культуру, організованість, солідарність. Ми погоджуємося з думкою М. Красовицького: «…як неможливо заперечувати значення саморозвитку й самовизначення особистості, так і безглуздо заперечувати давно відому істину про вплив на ці процеси організованого середовища. Інша справа – цінності цього середовища» [196]. Щодо останнього зауваження Г. Балл зазначає, що: «... слід розрізняти колектив, який пригнічує індивідуальність, не дає їй розвинутися, і той, який створює умови для її становлення через «колективне опанування шляхів крізь зони ближнього розвитку» [35, с.7]. Можливості групових форм навчання, колективного навчання можуть бути ефективно реалізовані за умови побудови в навчальному процесі партнерських, довірчих міжособистісних взаємин на основі гуманних цінностей, норм і установок педагогічного колективу та студентської групи.          

Вся работа доступна по Ссылке