Міжнародно-правові стандарти загальнообов’язкового медичного страхування

          Однією з основних умов інтеграції України до міжнародного співтовариства як рівноправного суб’єкта є відповідність її національного законодавства загальноприйнятим міжнародним вимогам і стандартам. На даному етапі пріоритетні напрямки вдосконалення вітчизняного законодавства визначені на законодавчому рівні й зумовлені прагненням України вступити до Європейського Союзу. Стратегія інтеграції України до цієї міжнародної організації, затверджена указом Президента від 11 червня 1998 р. [96]. Основними напрямками наближення національного законодавства до норм і стандартів ЄС цей документ називає забезпечення прав людини, адаптацію законодавства України до законодавства ЄС, що забезпечить розвиток політичної, підприємницької, соціальної й культурної активності її громадян, її економічний розвиток у рамках ЄС і сприятиме поступовому зростанню добробуту громадян, приведенню його до рівня, що склався в європейських державах. Адаптація соціальної політики України полягає також у реформуванні систем страхування, охорони праці, здоров'я, пенсійного забезпечення, політики зайнятості та інших галузей соціальної політики відповідно до стандартів ЄС і в поступовому досягненні загальноєвропейського рівня соціального забезпечення й захисту населення.          Погоджуємося з О. Л. Бигич, яка стверджує, що значення вивчення міжнародних норм полягає в тому, що воно (а) надає можливості з’ясувати світові тенденції правового регулювання; (б) установлює відповідність норм національного права міжнародним стандартам; (в) забезпечує процес подолання колізій як у внутрішньодержавному праві, так і між ним і міжнародним; (г) окреслює напрямки взаємодії і взаємовпливу норм національного й міжнародного права; (д) характеризує можливі тенденції розвитку національного права; (е) збагачує сучасну юридичну науку новими висновками й доктринами [97, с. 183, 184].          На думку С. П. Добрянського, норми міжнародного права з питань прав людини виступають міжнародними стандартами, які слід вважати критерієм, взірцем, якому має відповідати законодавство й відповідна юридична практика всіх держав міжнародного співтовариства [98, с. 105, 106]. Їх дотримання є обов’язковим навіть для держав, які не виступають стороною найважливіших міжнародних договорів з питань прав людини.          Міжнародно-правові стандарти обов’язкового медичного страхування – це загальновизнані світовим співтовариством соціальні норми й нормативи тривалої дії або їх комплекс, які закріплюють перелік прав людини в царині обов’язкового медичного страхування, визначають їх обсяг і зміст, указують на порядок реалізації, щодо яких можливе застосування заходів міжнародного впливу й контролю.           До пріоритетних сфер удосконалення вітчизняного законодавства належить і царина загальнообов’язкового медичного страхування.          Основними розробниками міжнародно-правових стандартів обов’язкового медичного страхування є міжнародні організації універсального (Організація Об’єднаних Націй), спеціалізованого (Міжнародна організація праці) й регіонального характеру (Європейський Союз, Рада Європи).           Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. [99], права людини на охорону здоров’я безпосередньо не закріплює. Опосередковане регулювання цього права знаходимо у ст. 3 Декларації, у якій визначається право кожного на життя, й у ст. 5, у якій ідеться про заборону тортур і нелюдського поводження чи покарання. Стаття 25 Загальної декларації проголошує: «Кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та необхідне соціальне обслуговування, який є необхідним для підтримання здоров'я й добробуту її самої та її сім'ї, і право на забезпечення в разі безробіття, хвороби, інвалідності, вдівства, старості чи іншого випадку втрати засобів до існування через незалежні від неї обставини». Як бачимо, у даній статті виділені 2 основних складника життєвого рівня – здоров'я і добробут, які неможливі без їжі, одягу, житла, соціального обслуговування. Здоров'я людини забезпечується безпосередньо медичним доглядом, а гарантією належного відновлення здоров'я в разі його втрати є перш за все медична допомога.          У той же час згідно зі ст. 22 розглядуваного міжнародного документа кожен член суспільства має право на соціальне забезпечення, на реалізацію необхідних для підтримки її гідності й вільного розвитку особистості прав у економічній, соціальній і культурній сферах за допомогою національних зусиль, міжнародного співробітництва відповідно до структури й ресурсів кожної держави. М. О. Баймуратов та О. С. Савич дійшли таких висновків щодо змісту цієї норми:           а) обов’язок кожної держави – поважати й дотримуватися прав людини – випливає безпосередньо з принципу їх поваги. Інші члени міжнародної спільноти теж зобов’язані поважати права й основні свободи індивіда. Цей принцип припускає, що держави не повинні вчиняти дій, що порушують ці права, включаючи права осіб, які не перебувають у межах їх дії; б) у міжнародному розумінні соціальне забезпечення – це насамперед діяльність держави зі створення і спеціального фінансування джерел, з яких здійснюються матеріальні виплати й соціальне обслуговування осіб, які зазнали соціальних ризиків: втратили здоров’я й кошти для існування й не в змозі забезпечити себе і свою сім’ю;          в) до таких соціальних ризиків належать: тимчасова непрацездатність, вагітність і пологи, інвалідність, смерть, нещасний випадок на виробництві, смерть годувальника;          г) право на соціальне забезпечення є надзвичайно суттєвим, особливо якщо людина не має необхідного наявного майна або не в змозі забезпечити собі адекватний рівень життя за допомогою праці через безробіття, старість чи недієздатність;          д) розглядуване право може бути забезпечено за допомогою національних зусиль і міжнародної спільноти [100, с. 110-112].          За ст. 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, затвердженого Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 р. [101] (ратифікований Україною 19 жовтня 1973 р. [102]), держави, які приєдналися до нього, визнають право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров’я. Для цього вони повинні вживати заходів щодо створення умов, які забезпечували б усім медичну допомогу й медичний догляд у разі хвороби. Стаття 9 Пакту закріплює, що держави визнають право кожного індивіда на соціальне забезпечення, включаючи соціальне страхування.          

Вся работа доступна по Ссылке