Класифікація та види електронних правочинів

          Класифікація правочинів, у тому числі й електронних, здійснюється за різними ознаками. Єдиної класифікації, яка могла би охопити всі види правочинів, не існує, оскільки в основі родово-видового поділу правочину містяться різні класифікаційні підстави. Це визначає ту обставину, що під час класифікації один і той самий правочин може належати одночасно до кількох видових груп.          В літературі, присвяченій проблематиці електронних правочинів, критеріями, які відмежовують електронні правочини від традиційних, є спосіб вчинення правочину та спосіб його виконання. Традиційно умовою виникнення правовідносин між сторонами буде досягнення згоди (consensus), відмінним є лише спосіб її досягнення, зокрема за допомогою інших засобів комунікації. У випадку традиційних правочинів згода настає, як правило, внаслідок особистого контакту між контрагентами. У випадку електронних правочинів — особистий контакт відсутній. Необхідно зауважити, що досягнення згоди в умовах електронного вчинення правочину вимагає від контрагентів використання відповідного обладнання (комп’ютер з модемом, мережева карта, мобільний телефон тощо), а також базових технічних знань для вираження волевиявлення та отримання волевиявлення іншої сторони за допомогою такого обладнання. Отже, як слушно зауважує П. Подрецький [39], поділ електронних правочинів випливає з практики обороту. Найчастіше в літературі застосовують класифікацію, що базується на критерії поділу залежно від сторін, способу вчинення правочину та виокремлення характерних послуг. Аналіз практики дає змогу розширити класифікацію правочинів та обрати за визначальний критерій також роль особи, яка надає послуги в мережі [39, s. 23–25].          Таким чином, можна констатувати, що електронним є правочин, який відповідно до: 1) критерію вчинення правочину:          – вчинений шляхом обміну волевиявленнями в електронній формі (on-line);          – вчинений в електронній формі (off-line) (наприклад, шляхом обміну записаними в електронній формі носіями інформації);          2) критерію виконання правочину:          – електронний правочин sensu stricto — правочин, вчинений шляхом обміну волевиявленнями в електронній формі (on-line) та виконаний шляхом надання послуги в електронній формі (on-line); – вчинений в електронній формі шляхом обміну волевиявленнями в електронній формі (off-line) і виконаний шляхом надання послуги (off-line);           – вчинений шляхом обміну волевиявленнями в електронній формі (on-line) та виконаний шляхом надання послуг в традиційній формі;          – вчинений шляхом обміну волевиявленнями в традиційній формі та виконаний шляхом надання послуг в електронній формі (on-line);          – прямі (direct) електронні правочини — стосуються предмета, який має електронну форму вираження (наприклад, комп’ютерна програма, електронна база даних). Прямі електронні правочини мають місце й у випадку надання послуг в системі on-line, наприклад e-banking; – непрямі (indirect) електронні правочини — вчиняються за допомогою електронних засобів комунікації, але виконуються в традиційній формі. До прикладу, виконання договору, що полягає в купівлі-продажу книжки в Інтернет-магазині, настає шляхом поставки книжки покупцю через, наприклад, кур’єра. Таким чином, електронним є лише етап вчинення правочину, в той час як виконання здійснюватиметься в традиційний спосіб [78].           У першому випадку йдеться про вираження волевиявлення (on-line) в електронній формі, тобто шляхом обміну електронними волевиявленнями за допомогою телеінформаційних мереж (електронної пошти, Інтернет-сторінки, телефону, факсу, телефаксу тощо). На нашу думку, електронним волевиявленням є також таке, що записане на електронному носії інформації, наприклад записане на дискеті, DVD та вручене іншій стороні правочину. Адже згідно з положеннями п. 2 ст. 205 ЦК України «правочин ... вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків». У зазначених випадках волевиявлення вважатиметься таким, що складене в електронній формі, але off-line. Отже, вчинення правочину відбувається шляхом обміну носіями інформації, що містять волевиявлення сторін правочину;          3) критерію поділу відповідно до статусу сторін :          – B2B (Business — Business) — правочини, вчинені між підприємцями — торговими партнерами. Підприємці дедалі частіше використовують електронний спосіб укладення правочинів, як зовнішньоекономічних, так і внутрішніх;          – B2C (Business — Customer) — правочини, в яких однією стороною є підприємець, а іншою — споживач. Такі правочини підлягають в більшості країн особливому правовому регулюванню з метою захисту прав та інтересів слабшої сторони, тобто споживача;          – B2E (Business — Employee) — електронні відносини між роботодавцем та працівником; – C2C (Customer — Customer) — правочини, вчинені між споживачами. Необхідно підкреслити, що договори C2C найчастіше укладаються за допомогою Інтернет-аукціонів, на порталах яких споживачі пропонують товари або послуги іншим споживачам. Той факт, що такий портал може належати підприємцю, на нашу думку, не матиме значення під час визначення виду правочину; – A2B (Administration — Business) — електронні взаємовідносини адміністрація — підприємець. Під цим розуміється електронний спосіб подання та отримання інформації від державних органів (електронне надсилання звітів);          – A2C (Administration — Citizen) — електронні відносини між державними органами та громадянином;          – A2A (Administration — Administration) — обмін інформацією між державними інституціями; 4) критерію доступу до постачальника послуг:          – правочини про надання доступу до телеінформаційної мережі (access provider);          – правочини про надання телеінформаційних мереж (network provider);           – правочини про надання послуг в мережі (service provider).           Access provider — це суб’єкт, який надає послуги доступу до телеінформаційних мереж. Network provider — суб’єкт, який є власником телеінформаційної мережі, що існує з метою передачі даних (наприклад, TP SA). Найширшим є поняття service provider, оскільки безпосередньо стосується послуг, які надаються в мережі. У цій сфері послуги можуть полягати в розміщенні інформації (hosting), тобто наданні доступу до сервера ftp, послузі електронної пошти.           Відповідно до ст. 12 Директиви «Канали передачі інформації» [16] у випадку надання інформаційних послуг, які полягають у передачі інформації, що надається одержувачем послуг, всередині мережі зв’язку, або надання доступу до мережі зв’язку, держави-члени дбають про забезпечення звільнення постачальника послуг від відповідальності за передану інформацію за умови, що постачальник: (а) не є ініціатором передачі; (b) не обирає одержувача передачі та (с) не обирає чи не змінює інформацію, що міститься в передачі (mere conduct). Звільнення від відповідальності охоплює також автоматичне, проміжне та тимчасове зберігання переданої інформації, якщо це робиться з єдиною метою — здійснення передачі в мережі зв’язку та передбачає, що інформація не зберігається довше, ніж це необхідно для передачі. Таким чином, тут йдеться про послуги передачі даних та послуги доступу до мережі, переважно через Інтернет. Положення згаданої статті стосуються так званої пакетної передачі даних в комп’ютерних мережах .           Наступними різновидами електронного правочину є кешування (caching) і розміщення інформації (hosting), про які йдеться в ст.ст. 13 та 14 Директиви. Кешування є послугою автоматичного та тимчасового проміжного зберігання інформації з метою ефективної поступальної передачі інформації до інших одержувачів послуг за їх запитом.           Як зазначено вище, до електронних правочинів належать також ті, предметом яких є послуги з розміщення інформації (hosting). Ця послуга полягає у зберіганні інформації третіх осіб. Можна розрізняти два види розміщення інформації: а) розміщення матеріалів, наданих постачальником послуг (наприклад, розміщення інтернет-сторінки), та б) розміщення матеріалів, наданих багатьма постачальниками послуг (наприклад, матеріали дискусійних груп). З-поміж електронних правочинів інколи розрізняють також правочини, предметом яких є надання послуг визначеного змісту з метою його подальшого використання. Суб’єктів, які надають такі послуги, називають контент-провайдерами.           Правочини про надання послуг mere conduct, caching, hosting є електронними правочинами, оскільки можуть бути вчинені за допомогою електронних засобів комунікації, тобто не можуть бути виконані в матеріальній формі. Разом з тим їх вчинення може, безумовно, відбутися й у традиційній формі. Зважаючи на зазначене, необхідно зауважити, що приймаючи критерій способу вчинення правочину за визначальний, не можна забувати, що правочини про надання послуг можуть бути як електронними, так і традиційними. Аналогічно як і правочини про надання послуг доступу до мережі (access provider) та з постачальниками послуг (network provider).          

Вся работа доступна по Ссылке