Вчинення електронного правочину зі споживачем
За даними європейських аналітиків електронна комерція є однією з найважливіших сфер захисту прав споживачів, що передбачає особливу увагу з боку ЄС [21].
Із розвитком засобів зв’язку (відеотелефон, телебачення, електронна пошта, Інтернет тощо) на ринку, у тому числі українському, з’явилося багато раніше невідомих засобів просування і продажу товарів, робіт (послуг), таких, як, наприклад, продаж через телемагазини, Інтернет і відеотелефон. Активний розвиток електронної комерції, що для вітчизняного права є новою сферою суспільних відносин, зумовлює необхідність визначення норм поведінки, тобто особливих правових норм, що регулюють і закріплюють права, обов’язки, гарантії та відповідальність учасників цих відносин. Такий порядок необхідний усім учасникам відносин: підприємцям — для вигідного здійснення операцій, споживачам — для захисту їх законних прав [70, с. 193].
За останні роки збільшилась кількість договорів, що укладаються зі споживачами поза місцями звичайного ведення торгівлі (вдома, в офісі, на вулиці тощо), — так звані прямі продажі.
В Україні, на відміну від країн Європейського Союзу, норми, які спеціально регулюють сферу дистанційних і прямих продажів, з’явилися тільки з 1 грудня 2005 року в Законі України «Про захист прав споживачів» [204]. До цього часу відсутність цих норм призводила до збільшення випадків несумлінних організацій, що діють у цій сфері, а також збільшення числа шахрайства та обману споживачів. Тим самим завдається збиток не тільки споживачам, а й організаціям, що прагнуть діяти сумлінно.
Відповідно до змін у Законі України «Про захист прав споживачів» його було доповнено такими поняттями, як «договір, укладений на відстані» та «договір, укладений поза торговельними або офісними приміщеннями».
Так, договір, укладений на відстані — це договір, укладений продавцем (виконавцем) із споживачем за допомогою засобів дистанційного зв’язку.
Договір, укладений поза торговельними або офісними приміщеннями — це договір, укладений із споживачем особисто в місці, яке не є торговельним або офісним приміщенням продавця. Він здійснюється за допомогою електронного повідомлення — інформації, що надається споживачеві через телекомунікаційні мережі, яка може бути у будь-який спосіб відтворена або збережена споживачем в електронному вигляді.
Засоби дистанційного зв’язку — телекомунікаційні мережі, поштовий зв’язок, телебачення, інформаційні мережі, зокрема Інтернет, які можуть використовуватися для укладення договорів на відстані [202].
На думку О. Ю. Черняк, ключовим у понятті електронної комерції є використання у цьому виді діяльності засобів дистанційного зв’язку, тому ми можемо назвати купівлю-продаж на відстані одним із видів електронної комерції. А купівля-продаж поза торговельними або офісними приміщеннями до даного виду діяльності не належить, оскільки договір, укладений поза торговельними або офісними приміщеннями, — договір, укладений із споживачем особисто в місці, яке відрізняється від торговельних або офісних приміщень продавця [263, с. 136].
Використання такого способу реалізації продукції має власну специфіку: по-перше, щодо нього встановлюються спеціальні умови вчинення, а по-друге, він не звільняється від основних вимог законодавства, що застосовуються до продажу товарів, надання послуг тощо. Укладаючи договір на відстані, відповідно до ст. 13 Закону України «Про захист прав споживачів» споживач має право: на отримання інформації перед укладенням договору на відстані; на поставку продукції протягом прийнятного строку, але не пізніше тридцяти днів з моменту одержання згоди споживача на укладення договору; на розірвання договору протягом 14 днів з моменту підтвердження інформації, або з моменту одержання товару чи першої поставки товару, або з моменту укладення договору.
Перед укладенням договорів на відстані продавець (виконавець) повинен надати споживачеві інформацію про: 1) найменування продавця (виконавця), його місцезнаходження та порядок прийняття претензії; 2) основні характеристики продукції; 3) ціну, включаючи плату за доставку, та умови оплати; 4) гарантійні зобов’язання та інші послуги, пов’язані з утриманням чи ремонтом продукції; 5) інші умови поставки або виконання договору; 6) мінімальну тривалість договору, якщо він передбачає періодичні поставки продукції або послуг; 7) вартість телекомунікаційних послуг, якщо вона відрізняється від граничного тарифу; 8) період прийняття пропозицій; 9) порядок розірвання договору.
Факт надання такої інформації повинен бути підтверджений письмово або за допомогою електронного повідомлення. Інформація, підтверджена у такий спосіб, не може бути змінена продавцем (виконавцем) в односторонньому порядку. Підтвердження інформації не вимагається, якщо послуга надається засобами дистанційного зв’язку і оплачується через оператора телекомунікаційних послуг.
Необхідно з цього питання зазначити думку Європейського Суду Справедливості, викладену у справі С-49-11 від 5 липня 2012 року [8], де зазначено про форму підтвердження інформації про продукцію. Зокрема, Судом доведено, що така форма не може бути у вигляді гіперпосилання, оскільки таке повідомлення не належить ні продавцю (виробнику, виконавцю), ні споживачу, а повинна бути розміщена на паперовому носії, флешці, CD-ROM, DVD-дисках, картах пам'яті або жорстких дисках комп’ютерів, а також електронній пошті.
Як ми уже зазначали вище, підтвердження надання зазначеної вище інформації за допомогою електронного повідомлення має певні труднощі процесуального доведення факту такого повідомлення, зокрема відповідно до п. 46 Постанови Пленуму ВГСУ від 17 жовтня 2012 року № 12 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із захистом прав інтелектуальної власності» [187] роздруківки Інтернет-сторінок (веб-сторінок) самі по собі не можуть бути доказом у справі. Але якщо відповідні документи видані або засвідчені закладом або спеціально уповноваженою особою в межах їх компетенції за встановленою формою і скріплені офіційною печаткою на території однієї з держав — учасниць Співдружності Незалежних Держав, то згідно зі ст. 6 Угоди про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності, від 20 березня 1992 року [252] вони мають на території України доказову силу офіційних документів [226].
Тому, на нашу думку, доцільно як для захисту прав споживача, так і виробника, продавця (виконавця робіт, надавач послуг) разом із продукцією передавати покупцю для підписання розписку про отримання інформації, передбаченої Законом України «Про захист прав споживачів», при цьому в розписці повинна бути сама інформацію про продукцію, а не посилання на чинне законодавство у сфері захисту прав споживачів.
У разі ненадання такої інформації суб’єкт господарювання несе відповідальність згідно із ст.ст. 15 і 23 Закону «Про захист прав споживачів».
Так, відповідно до ст. 15 зазначеного Закону в разі, коли надання недоступної, недостовірної, неповної або несвоєчасної інформації про продукцію та про виробника (виконавця, продавця) спричинило придбання продукції, яка не має потрібних споживачеві властивостей, — споживач має право розірвати договір і вимагати відшкодування завданих йому збитків; а відповідно до ст. 23 вказаного Закону відсутність необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про продукцію є підставою для притягнення суб’єкта господарювання до відповідальності у вигляді штрафу в розмірі тридцяти відсотків вартості одержаної для реалізації партії товару, виконаної роботи, наданої послуги, але не менше п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а в разі, коли відповідно до закону суб’єкт господарської діяльності не веде обов’язковий облік доходів і витрат, — у розмірі п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Важливо зважати й на той факт, що при вирішенні спорів щодо ненадання інформації законодавство про захист прав споживачів під час розгляду вимог споживача про відшкодування збитків, завданих недостовірною або неповною інформацією про продукцію чи недобросовісною рекламою, встановлює презумпцію, відповідно до якої у споживача немає спеціальних знань про властивості та характеристики продукції, яку він придбаває [226].
Разом із тим, Директивою 97/7 передбачено випадки, коли не поширюються норми щодо надання попередньої інформації про продукцію, про порядок розірвання дистанційного контракту: контрактів про постачання харчових продуктів, напоїв чи інших товарів щоденного споживання, які постачаються до місця проживання чи роботи споживача постійним торговим агентом, — контрактів про забезпечення житла, транспорту, постачання продуктів або надання послуг дозвілля, де постачальник бере на себе зобов'язання після укладення контракту забезпечити усі ці послуги у визначений день або протягом визначеного періоду часу; як виняток, у випадку дозвільних подій, що проводяться на відкритому повітрі, постачальник може залишити за собою право не застосовувати статтю 7(2) в особливих обставинах.
Європейський Суд розглядав справу про обов’язок компанії, яка здійснює надання послуг по прокату автомобілів, надавати інформацію про послуги, передбачену ст. 4 Директиви. В результаті розгляду справи Суд дійшов висновку, що послуги цієї компанії підпадають під вимоги ст. 3 Директиви 97/7 і не зобов’язані представляти усю інформацію, яка надається при укладенні дистанційних контрактів. Така позиція була мотивована тим, що договори про надання послуг прокату не пов’язані із перевезенням самого пасажиру, але укладаються з метою транспортування пасажира [7].
Споживач вправі розірвати укладений на відстані договір шляхом повідомлення продавця (виконавця) про це протягом чотирнадцяти днів з моменту підтвердження інформації або з моменту одержання товару чи першої поставки товару. Якщо підтвердження інформації не вимагається, споживач може розірвати договір протягом чотирнадцяти днів з моменту його укладення.
У разі продажу матеріальних речей їх повернення також свідчить про розірвання договору.
Якщо підтвердження інформації не відповідає вимогам, встановленим законодавством, строк, протягом якого споживач має право розірвати договір, становить дев’яносто днів з моменту одержання такої інформації або у разі продажу матеріальних речей — з моменту одержання товару або першої поставки товару. Якщо протягом цього строку підтвердження інформації було виправлене, споживач має право розірвати договір протягом чотирнадцяти днів з моменту одержання виправленого підтвердження.
Ст. 6 Директиви 97/7 передбачено, що єдиною відповідальністю, яку може нести споживач внаслідок реалізації свого права на вихід з контракту, є компенсація безпосередніх витрат на повернення товарів. Так, Європейський Суд справедливості розглядав справу, пов’язану із тим, що за німецьким законодавством не було заборони стягувати із споживача витрати на доставку продукції, у зв’язку із його відмовою від договору, тому така практика була поширена у компанії з поставки продукції. В свою чергу Суд, зважаючи на вказану Директиву, заборонив цій компанії провадити таку практику і вимагав повернення витребуваних коштів споживачам [9].
У разі, коли інше не передбачено договором, споживач не має права розірвати договір, укладений на відстані, якщо: 1) надання послуги або поставка товару електронними засобами зв’язку за згодою споживача відбулися до закінчення строку розірвання договору, про що споживачеві було повідомлено у підтвердженні інформації; 2) ціна товару або послуги залежить від котирування на фінансовому ринку, тобто поза контролем продавця; 3) договір стосується виготовлення або переробки товару на замовлення споживача, тобто якщо товар не може бути проданий іншим особам або може бути проданий лише з істотними фінансовими втратами для продавця (виконавця); 4) споживач відкрив аудіо- чи відеокасету або носій комп’ютерного забезпечення, які постачаються запечатаними; 5) договір стосується доставки періодичних видань; 6) договір стосується лотерей чи інших азартних ігор.
Якщо інше не передбачено договором, укладеним на відстані, продавець повинен передати споживачеві товар протягом прийнятного строку, але не пізніше тридцяти днів з моменту одержання згоди споживача на укладення договору. У разі неможливості виконання договору через відсутність замовленого товару продавець має негайно повідомити про це споживача, але не пізніше тридцяти днів з моменту одержання згоди споживача на укладення договору.
Продавець може використовувати стандартну умову у договорі про можливість заміни товару, в разі його відсутності, іншим товаром. Така умова вважатиметься справедливою, якщо: 1) інший товар відповідає меті використання замовленого товару; 2) має таку ж або кращу якість; 3) його ціна не перевищує ціни замовленого товару.
Про існування такої умови в договорі споживач має бути повідомлений перед укладенням договору в установленому порядку.
До договору, укладеного на відстані, застосовуються положення, передбачені ч.ч. 5–9 ст. 12 Закону України «Про захист прав споживачів».
З огляду на все більше поширення укладення договорів на відстані все частіше виникають спори із відшкодування шкоди, завданої невиконанням або ж неналежним виконанням таких договорів. Складним є доведення факту укладення договору на відстані, придбання чи замовлення товару через мережу Інтернет, коли у набувача відсутній договір купівлі-продажу в паперовій формі.
Так, у справі за позовом Особи 1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Р.Т.», третя особа — Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «П.Банк», про захист прав споживачів Ленінський районний суд м. Севастополя установив, що 19 грудня 2009 року позивач здійснив оплату на рахунок відповідача за акційний телевізор вартістю 6 740 грн, який він бажав придбати в інтернет-магазині «С.Магазин». Зазначений телевізор позивачу не доставили [110].
Задовольняючи позов, суд правильно виходив із того, що договір про придбання товару був укладений на відстані через засоби дистанційного зв’язку, а саме через інформаційну мережу, Інтернет, що не суперечить вимогам п.п. 8, 10 ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів». На підтвердження позовних вимог споживач надав суду квитанцію про оплату.
Згідно зі ст. 65 ЦПК України речовими доказами є предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи. Речовими доказами є також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи.
У справі за позовом Особи 2 до Телемагазину «Х.м.» про захист прав споживачів як доказ судом досліджувалась копія Інтернет-сайту магазину «Х.м.» (справа Тетіївського районного суду Київської області) [110].
Статтею 188 ЦПК України встановлено порядок дослідження звуко- та відеозапису, проте процесуальним законодавством не врегульовано порядок дослідження інформації, що міститься в комп’ютерній мережі.
Правильною, на нашу думку, є практика судів, які проводять дослідження Інтернет-сайту за правилами ст. 188 ЦПК України.
З огляду на те, що у прямих продажах присутній, як правило, елемент несподіванки, психологічного впливу продавця або виконавця (представника продавця або виконавця) на споживача, споживач часто не в змозі порівняти якість і ціну пропозиції з іншими пропозиціями, і, отже, існує небезпека обмеження прав споживача, необхідно передбачити в законі право споживачів на відмову від таких договорів. Крім того, у країнах — членах Європейського співтовариства застосовується зазначене право, що передбачене не тільки в Директиві 85/577/EEC про договори, укладені поза місцями звичайного ведення торгівлі, а й у національному законодавстві.
На думку О. Ю. Черняк, до Переліку товарів, робіт і послуг, які не можуть бути реалізовані шляхом укладення договорів поза місцями звичайного ведення торгівлі, мають увійти, приміром, продовольчі товари, лікарські препарати, роботи з будівництва нерухомого майна, послуги із страхування [263, с. 138]. Для створення зазначеного Переліку можна скористатися Директивою 85/577/EEC [12], що виключає зі сфери свого застосування: договори про будівництво, продаж або оренду нерухомого майна або договори, що стосуються інших прав на нерухоме майно; договори страхування; договори купівлі-продажу цінних паперів; договори на постачання товарів харчування і напоїв або інші договори, призначені для поточного споживання домашніх господарств; договори на постачання товарів (послуг) за каталогом, якщо в споживача є можливість прочитати каталог під час відсутності представника продавця, так що зустріч споживача і представника продавця є фактично продовженням іншої трансакції, а також якщо каталог і договір повною мірою інформують споживача про його право повернути товар протягом семи днів після одержання або іншим способом розірвати договір протягом цього періоду без будь-яких додаткових зобов’язань за винятком забезпечення збереження товару.
Для створення Переліку товарів, робіт (послуг), що не можуть бути реалізовані шляхом укладення дистанційних договорів, можна скористатися Директивою 97/7 ЄС [19], що передбачає такі договори, до яких не застосовуються положення Директиви. До таких віднесено договори: про надання фінансових послуг, укладених через торговельні автомати; укладених через телефоніста дзвінком міської телефонної мережі; що стосуються нерухомості, за винятком договорів оренди. Крім того, основні заходи для захисту споживачів, викладені в зазначеній Директиві, не застосовуються до постачань харчових товарів, напоїв або інших товарів повсякденного попиту, здійснюваних регулярними постачальниками; а також до послуг, пов’язаних із розміщенням у готелях, наданням транспорту, організацією банкетів і розваг, якщо виконавець зобов’язаний зробити такі послуги в чітко визначений час [67].
Вся работа доступна по Ссылке
