Використання електронних повідомлень у міжнародних контрактах (договорах)

          Конвенція ООН про використання електронних повідомлень у міжнародних договорах (англ. — United Nations Convention on the Use of Electronic Communications in International Contracts) є першим міжнародним правовим актом, присвяченим питанням укладення контрактів (договорів) за допомогою сучасних електронних технологій. Цей довгоочікуваний правовий документ було підготовлено Комісією ООН з права міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ) та прийнято Генеральною Асамблеєю ООН 23 листопада 2005 року. Вказана Конвенція була відкрита для підписання протягом двох років: з 16 січня 2006 року по 16 січня 2008 року.           Протягом цього часу дев’ятнадцять держав підписали текст Конвенції: Китай, Ліван, Мадагаскар, Центральноафриканська Республіка, Сенегал, Сьєрра-Леоне, Сінгапур, Шрі-Ланка, Іран, Російська Федерація та деякі інші. На сьогодні Конвенцію ООН про використання електронних повідомлень у міжнародних договорах (далі — Конвенція) ратифікували три держави (Домініканська республіка, Гондурас, Сінгапур). Відповідно до ст. 23 набрання чинності відбувається у перший день місяця після спливу шести місяців від дати здачі на зберігання третьої ратифікованої грамоти або документа про прийняття, затвердження чи приєднання. Зауважимо, що в рамках Європейського співтовариства відбулась активна дискусія щодо приєднання до Конвенції. Водночас практично жодна з цих країн не підписала Конвенцію, продовжуючи використовувати відповідні директиви та рекомендації в цій сфері.          Робоча група ЮНСІТРАЛ з питань електронної торгівлі присвятила підготовці проекту Конвенції шість сесій з 2002 по 2004 роки та розглянула проект Конвенції на своїй тридцять восьмій сесії в 2005 році. Робота над текстом Конвенції була складною, зважаючи на різні підходи в розумінні таких базових понять, як електронна форма тощо. Істотну роль у цьому процесі відіграла Міжнародна Торгова Палата (International Chamber of Commerce), яка підготувала «E-Terms 2004» — своєрідний аналог ІНКОТЕРМС у сфері електронної торгівлі, рекомендовані для використання сторонам, що мають намір укладати договір в електронній формі. Проте варто наголосити, що розробники Конвенції не надавали її проект для публічного обговорення та подання змін чи пропозицій, що в умовах інформаційного суспільства здається досить дивним та незрозумілим.          На жаль, прийняття Конвенції не зробило якісного перевороту в сфері міжнародно-правового регулювання електронної торгівлі. По-перше, вона не пропонує комплексного підходу в питанні регулювання міжнародної електронної торгівлі, а лише обмежується деякими аспектами, такими як визначення місцезнаходження сторін чи помилки в електронних повідомленнях. По-друге, значною мірою підґрунтям Конвенції є попередні документи, які не були достатньою мірою пристосовані для подальшого розвитку електронної торгівлі. Зокрема, у Конвенції простежується подібність до положень Типових законів ЮНСІТРАЛ щодо електронної торгівлі та електронного підпису, а також Віденської конвенції. Вплив Типового закону про електронну торгівлю вбачається і в закріпленні в тексті Конвенції принципів технологічної нейтральності та функціональної еквівалентності. Крім того, Конвенція доволі некритично прийняла невдалу дефініцію «повідомлення даних» (data message) з Типового закону про електронну торгівлю, яка хоча й має відкритий характер, але не передбачає навіть Інтернет-сторінок, незважаючи на те, що вони фактично є найважливішою та найбільш уживаною Інтернет-технологією. Водночас вона модифікує ряд положень зазначених актів, зокрема щодо визначення часу та місця надсилання та отримання електронного повідомлення. Крім цього, в її тексті збагачена доктрина, передусім в аспекті розуміння поняття місця ведення економічної діяльності в Інтернеті, кваліфікації пропозицій інтерактивних Інтернет-магазинів як запрошення для надання оферт, помилки при укладенні електронних договорів.           Розробники Конвенції ООН про використання електронних повідомлень у міжнародних договорах передусім мали на меті створення уніфікованого підходу в регулюванні використання електронних повідомлень у міжнародних договорах. На їх переконання, таким чином можна буде усунути перешкоди, що виникають у міжнародному обороті, зокрема у зв’язку із функціонуванням чинних інструментів міжнародного торгового права. Разом з тим їх метою не було опрацювання положень матеріального права, які б визначали проблематику укладення договорів у мережі чи прав та обов’язків сторін. Таким чином, лише незначну частину питань, пов’язаних з аспектами матеріального права, знайшла відображено в положеннях цієї Конвенції. Важливою метою Конвенції є також «модернізація» мови попередніх конвенцій, які було прийнято в період, коли інформаційні технології ще не мали широкого застосування. Відповідно до п. 1 ст. 20 цієї Конвенції застосовуються до використання електронних повідомлень у зв’язку із укладенням або виконанням договору, до якого застосовується будь-яка з зазначених нижче міжнародних конвенцій: Конвенція про визнання і виконання іноземних арбітражних рішень (Нью-Йорк, 10 червня 1958 року); Конвенція про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів (Нью-Йорк, 14 червня 1974 року) та Протокол до неї (Відень, 11 квітня 1980 року); Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (Відень, 11 квітня 1980 року); Конвенція ООН про відповідальність операторів транспортних терміналів у міжнародній торгівлі (Відень, 19 квітня 1991 року); Конвенція ООН про незалежні гарантії та резервні акредитиви (Нью-Йорк, 11 грудня 1995 року); Конвенція ООН про уступку дебіторської заборгованості в міжнародній торгівлі (Нью-Йорк, 12 грудня 2001 року). Більше того, зазначені конвенції є лише приблизним переліком оскільки, відповідно до п. 2 ст. 20 Конвенції ООН про використання електронних повідомлень в міжнародних договорах, якщо держава не заявила відповідне застереження, положення даної Конвенції матимуть застосування також і в процесі інтерпретації інших інструментів міжнародного торгового права. Завдяки вдосконаленню попередніх міжнародних правових-інструментів, Конвенція сприятиме підвищенню довіри і передбачуваності електронних договорів у сфері міжнародного торгового права.           Втім, незважаючи на незначний за обсягом текст, Конвенція має надзвичайно широку сферу застосування. Відповідно до ст. 1 «Конвенція застосовується до використання електронних повідомлень у зв’язку із укладенням або використанням договорів між сторонами, комерційні підприємства яких знаходяться в різних державах». Таким чином, її положення застосовуються щодо укладення й виконання електронних договорів, які дуже широко тлумачаться і охоплюють арбітражні застереження, переговори, різноманітні повідомлення, які надсилаються в процесі виконання зобов’язання.           Порівняно зі сферою застосування Віденської конвенції новий правовий інструмент має застосування не лише до купівлі-продажу товарів через Інтернет, але також до купівлі-продажу послуг, інформації та інших договорів. Водночас, згідно зі ст. 2 Конвенції, зі сфери впливу Конвенції вилучено: (а) договори, укладені в особистих, сімейних чи домашніх цілях; (b) (і) правочини, які вчиняються на регульованому фондовому ринку; (іі) правочини з іноземною валютою; (ііі) міжбанківські платіжні системи, міжбанківські платіжні угоди або розрахунково-клірингові системи для цінних паперів або інших фінансових активів чи інструментів; (iv) передачу забезпечувальних прав в цінних паперах або інших фінансових активах чи інструментах, що зберігаються у посередника, або їх продаж чи застава, або володіння ними, або угода про їх зворотній викуп. Крім того, відповідно до п. 2 ст. 2 Конвенції, вона не застосовується до переказних і простих векселів, транспортних накладних, коносаментів, складських розписок або будь-яких оборотних документів чи інструментів, які надають пред’явнику або бенефіціару право вимагати здійснення поставки товарів або виплати грошової суми.          

Вся работа доступна по Ссылке