Поняття і соціально-правова характеристика охорони праці в Україні
Сьогодні в нашій державі здійснюються глибокі суспільно-політичні та соціально-економічні реформи. Україна переживає етап відмирання центрально-розподільчих форм господарювання і народження економічних відносин в сфері праці, притаманних соціально-ринковій моделі державного управління. При цьому змінюються ролі і функції основних суб’єктів трудових правовідносин: держави, роботодавця і працівника. Цей процес неминуче охоплює і охорону праці, як невід’ємну та дуже важливу частину будь-якого виробництва.
Однак, об’єктивно оцінюючи охорону праці в Україні, на жаль, слід констатувати, що нинішній її стан не може задовольнити потреби нашого суспільства. Проблема створення безпечних і нешкідливих умов праці в Україні існувала постійно і на цей час не піддається сумніву суттєвий вплив законодавчих положень щодо охорони праці на загальний розвиток і формування трудового права України. Так, історично, саме вона була тією іскрою, що запалила полум’я робочого руху з приводу захисту своїх прав, який у подальшому перетворилося в самостійну галузь – трудове право. «Перші акти в галузі трудового законодавства в світі були направлені на охорону праці і обмеження робочого часу. Охорона праці працівників і нині є найважливішою соціальною проблемою в кожній державі» [1, с. 349].
Охорона праці є основним соціальним призначенням трудового права, і роль її значно збільшується за умов ринкових відносин, оскільки працівник є стороною, економічно більш слабкою в трудових правовідносинах, а тому потребує особливого піклування держави про збереження його здоров’я і високого рівня працездатності. Відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров’я честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. «Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. А тому держава повинна турбуватись про покращення умов і охорони праці людей, її наукової організації, повної заміни тяжкої ручної праці, праці в шкідливих та небезпечних умовах на автоматизовану та механізовану, мінімізувати виробничий вплив на здоров’я людини», тим самим забезпечуючи гарантоване ст. 43 Конституції України право на належні, безпечні і здорові умови праці [2, с. 244]. «Загальновідомо, що економічне зростання автоматично ще не веде до збалансованого економічного і соціального розвитку. Зміни, що відбуваються у структурі зайнятості й попиту на робочу силу, як і до становища працівника на робочому місці, умов його праці, ставлять підвищені вимоги до безпеки праці» [3, с. 359].
Однак час не стоїть на місці, породжуючи реальну необхідність наповнення вищезазначених правових норм конкретним змістом, який враховує потреби правового регулювання економічних відносин демократичного суспільства і який реально забезпечує реалізацію конституційного права громадян на здорові та безпечні умови праці. Так, умови трудового договору не можуть містити положень, що не відповідають законодавчим та іншим нормативно-правовим актам про охорону праці [4, с. 246].
Як відомо, праця є цілеспрямованою діяльністю людини, що орієнтована на створення за допомогою знарядь виробництва матеріальних і духовних цінностей, необхідних для життя людей. Сучасне виробництво базується на застосуванні складної техніки, машин, устаткування та певних технологій, отже, виробниче середовище стає агресивнішим по відношенню до працівника, збільшується ризик працівника отримати травму або захворювання від його взаємодії з засобами праці і компонентами виробництва, а значить, він потребує відповідних заходів з охорони життя та здоров’я. Трудова діяльність є не тільки найбільш відповідальною сферою життя суспільства, а й запорукою самого існування людства. Праця є основою життєдіяльності людини, як індивіда і члена суспільства, вона безпосередньо впливає на формування і розвиток суспільних відносин. Завдяки цьому, найважливішим завданням будь-якої демократичної держави є створення найбільш сприятливих умов для плідної праці та її охорони [5, с. 516–517].
У свою чергу, визначення праці, як доцільної діяльності людини, спрямованої на створення благ, необхідних для існування як окремого індивідуума, так і суспільства взагалі, саме собою унеможливлює наявність небезпечних та шкідливих умов під час професійної діяльності. З погляду безпеки праці, доцільною діяльністю людини можна вважати тільки таку сукупність дій, яку реалізують в умовах, безпечних для життя людини [6, с. 6].
Історія розвитку охорони праці, як і будь-якої іншої науки, викликає певний інтерес до тих завдань, які стояли перед нею у минулому і стоять на сучасному етапі розвитку продуктивних сил. Основні завдання охорони праці нерозривно пов‘язані з поняттям значення праці у житті людини. За останні десятиріччя відбулися масштабні зміни у характері та умовах виробничої діяльності. Людина оволоділа атомною енергією, залучила у процес своєї діяльності всі оболонки Землі і навіть вийшла в космос. У сучасному техногенному середовищі широко використовуються нафта і газ як первинні джерела енергії, технологічні процеси з підвищеними параметрами тиску, високих та низьких температур, що не могло не призвести до появи критичних ризиків впливу шкідливих і небезпечних виробничих чинників на організм людини та навколишнє середовище, загострюючи шляхи пошуку методів та засобів захисту від них. Енергетична потужність машин та механізмів, висока швидкість їх робочих органів та необхідність миттєвого реагування на перебіг виробничих подій не змогла не позначитись на показниках травматизму та рівнях безпеки.
Питання щодо забезпечення безпечних умов праці завжди супроводжували розвиток цивілізації людства. Умови праці розглядалися в працях Аристотеля (387–322 рр. до н. е.), Гіппократа (400–377 рр. до н. е.). Ще за 379 років до н. е. Гіппократ звернув увагу на шкідливий вплив пилу на організм рудокопів, який утворюється при видобуванні руди. Лікарі епохи Відродження (Агрікола, Парацельс) докладно описали важкі умови праці, якими вирізнялися гірничорудні та металургійні підприємства того часу. У 1700 р. вийшла книга Бернардино Рамацині „Роздуми про хвороби ремісників", в якій були детально розглянуті питання гігієни праці і патологічних змін, що виникають в осіб різних професій. М.В. Ломоносов (1711–1765 рр.) написав основоположні праці про безпеку праці в гірництві. Питання гігієни праці були висвітлені Ф.Ф. Ерисманом (1842–1915 рр.) в його книзі „Професійна гігієна фізичної та розумової праці" (1877 р.). Значний вклад у розвиток гігієни праці вніс І.М. Сеченов (1829–1905 рр.), який у своїй праці „Нарис робочих рухів людини" (1907 р.) науково обґрунтував цілу низку питань щодо ролі центральної нервової системи та органів чуття людини в процесі праці.
Багато зробили для наукового вивчення і вдосконалення гігієни та безпеки праці в умовах інтенсивного розвитку промисловості вчені Д.П. Нікольський (1855–1918 рр.), О.О. Прес (1857–1930 рр.), В.О. Левицький (1867–1943 рр.), М.О. Вигдорчик (1875–1955 рр.) та ін.
Науково-технічний прогрес вносить принципові нововведення у всі сфери сучасного матеріального виробництва, при цьому докорінним чином змінюються знаряддя та предмети праці, методи обробки інформації, що в свою чергу змінює умови праці. Одним з перших декретів радянського уряду був Декрет від 29 жовтня (11 листопада) 1917 р. «Про восьмигодинний робочий день». 17 червня 1918 р. прийнято Декрет про створення інспекції праці, підпорядкованої Наркомату праці, на яку було покладено нагляд і контроль за втіленням в життя декретів, постанов і актів радянської влади в сфері захисту інтересів трудящих, а також вживання заходів щодо безпеки, захисту життя та здоров’я працюючих. У грудні 1918 р. було видано перший радянський Кодекс законів про працю РРФСР, а у 1922 р. – другий Кодекс, в якому передбачались розгорнуті заходи з охорони праці. Пошуки ефективності різноманітних напрямів, форм і методів профілактики виробничого травматизму був започаткований у 1929 р., коли у вищих навчальних закладах почали вивчати курс під назвою «Техніка безпеки і охорона праці». За подальші роки курс неодноразово змінював свою назву, не змінюючи сутності вивчення наукових основ безпеки і гігієни праці у сфері виробничої діяльності людини. Нині відповідно до стандарту освіти, прийнятого Міністерством освіти, науки, молоді та спорту України, курс має назву «Охорона праці». Завданням охорони праці є зведення до мінімуму ймовірності травматичного ушкодження або захворювання працюючих з одночасним забезпеченням комфортних умов праці при максимальній її продуктивності та ефективності. У липні 1970 р. сесія Верховної Ради СРСР прийняла «Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про працю», на підставі чого у грудні 1971 р. сесією Верховної Ради УРСР було затверджено «Кодекс законів про працю Української РСР», який з багатьма змінами і доповненнями діє дотепер.
Розвиток охорони праці за часів радянської влади характеризується багатьма суперечностями. Систематично і на різних рівнях приймалось багато рішень, спрямованих на покращення умов праці, зниження професійної захворюваності та виробничого травматизму, але вже навіть з того, що протягом десятиліть приймались одні й ті ж рішення щодо охорони праці, видно, що стан її залишався незадовільним. Причинами цього були низька ефективність виробництва через відсутність приватнопідприємницької ініціативи, спрямованість суспільного виробництва переважно на потреби військово-промислового комплексу, прагнення будь-якою ціною утримувати лідируючі позиції військового потенціалу країни у світі. Через закритість даних суспільство не володіло інформацією про справжній стан травматизму і захворюваності на виробництві, не могло порівнювати умови праці в СРСР і розвинених капіталістичних країнах, на віру сприймало заяви, що проголошувались з високих трибун [7, с. 8].
Не секрет, що виробництво – це система підвищених психологічних ризиків для працівника. І якщо в ХІХ і ХХ ст.ст. говорили про фізичну тяжкість праці, то тепер говорять про її психологічну тяжкість, про дискомфорт на робочому місці [2, с. 245]. Взаємодія людини і техніки в системі виробництва (людина – машина – виробниче середовище) має розглядатися під час проектування і створення безпечних умов праці, вирішення завдань оптимізації. Це і є предметом ергономіки. В період широкого застосування нової техніки в усіх галузях народного господарства проблема оптимізації взаємовідносин людини з машиною і виробничим середовищем стала однією з головних.
Виходячи з цього, булоб доцільно надати наступне визначення поняттю конституційного права особи на належні, безпечні та здорові умови праці.
Право на належні, безпечні і здорові умови праці – одне з конституційних прав громадян, гарантоване ст. 43 Конституції України, іншими законодавчими актами, та охоплює систему заходів, спрямованих на забезпечення належних, безпечних і здорових умов праці.
Однією з найважливіших умов праці, що забезпечує стабільну та безпечну трудову діяльність, є охорона праці. Праця, як спільна діяльність, здійснюється в економічних інтересах роботодавця та під його керівництвом (тобто є несамостійною і характеризує особу як найманого працівника). Виходячи з цього, виникає необхідність захистити працівника від надмірної експлуатації з боку роботодавця та зобов’язати останнього створити безпечні умови праці. Працівник, у свою чергу, в процесі трудової діяльності повинен виконувати встановлені правила поведінки [5, с. 516].
Охорона праці пов’язана з різними галузями науки, такими, як медицина, токсикологія, фізіологія, біологія, біохімія, хімія, механіка, електротехніка, фізика, психологія, епідеміологія, правознавство, а в останні десятиріччя з’явилась нова наука – ергономіка, що вивчає методи взаємодії техніки і людей. Традиційно вважалось, що людина повинна пристосовуватись до роботи. Використовувався навіть термін «адаптація на робочому місці». Ергономіка розробляє досить ефективні заходи щодо адаптації праці до людини, внаслідок чого працівник ставиться у якомога найсприятливіші умови по виконанню функціональних завдань [3, с. 360].
Статистика виробничого травматизму свідчить про його безперервне зростання у світі в цілому. За інформацією Міжнародної організації праці, щорічно трапляється близько 250 мільйонів нещасних випадків на виробництві. У розвинених країнах із високим технічним рівнем він значно менший, ніж у країнах, що розвиваються, у тому числі й в Україні. У країнах Євросоюзу від нещасних випадків та професійних захворювань потерпає щорічно близько 10 мільйонів осіб, з яких майже 8 000 осіб гине. Загалом по всіх країнах земної кулі кожні три хвилини гине людина, а щосекунди зазнають травм чотири особи. За статистикою, у 2008 р. в Україні щоденно на виробництві травмувалися 40–50 осіб і 2–3 особи гинули. Безперервно зростає ціна помилки однієї людини: якщо відразу після Другої світової війни від помилки однієї людини гинуло в середньому 2–4 особи, то сьогодні ця цифра наближається до 10 [6, с. 10].
Вся работа доступна по Ссылке
