Принципи державної політики в реалізації належних, безпечних і здорових умов праці
Правові принципи є категорією ідеологічною і тому вони, як і право взагалі, є формою суспільної свідомості, яка здійснює ідейний, інформаційно-виховний вплив загального характеру, тобто виконує функцію загального закріплення суспільних відносин [26, с. 21]. Правові принципи становлять головний зміст права і завдяки цьому отримують всі його властивості і функції, тобто вони є нормативно-регулятивними, загальними, обов’язковими, об’єктивно-обумовленими тощо. Їх соціальною функцією є регулювання і охорона суспільних відносин, крім того вони виступають самостійною юридичною категорією, тобто мають ознаки, що відокремлюють їх від усіх інших категорій [12, с. 479].
Автори підручника Трудове право України: Академічний курс, А.Ю. Бабаскін, Ю.В. Баранюк і С.В. Дріжчана виділяють три групи основних принципів у галузі охорони праці, в яких виражається державна політика і державне управління охороною праці [12, с. 479]. До першої групи зазначених принципів вчені відносять такі, що стосуються організації охорони праці, тобто зміст яких спрямовано на: 1) визначення та забезпечення пріоритету життя і здоров’я працівників у порівнянні з результатами трудової діяльності підприємства; 2) комплексне розв’язання питань охорони праці на основі національних програм з урахуванням напрямків економічної і соціальної політики, досягнень у галузі науки і техніки та охорони навколишнього середовища; 3) встановлення єдиних нормативів з охорони праці для всіх підприємств, незалежно від форми власності і видів їх діяльності; 4) державне управління охороною праці, в тому числі державним контролем і наглядом за додержанням законодавства з охорони праці; 5) громадський контроль за додержанням законних прав та інтересів у галузі охорони праці, що здійснюється працівниками через профспілкові органи чи інші уповноважені ними органи; 6) обов’язкове розслідування кожного нещасного випадку і професійного захворювання на виробництві; 7) встановлення статистичної звітності про умови праці та нещасні випадки на виробництві [12, с. 479–480].
Друга група включає такі основні принципи, що виражають державну економічну політику в галузі охорони праці: 1) використання економічних методів управління охороною праці; 2) проведення політики пільгового оподаткування, що сприяє створенню безпечних і нешкідливих умов праці; 3) забезпечення координації діяльності держаних органів з об’єднаннями громадян, що вирішують різні проблеми охорони здоров’я, гігієни та безпеки праці; 4) співробітництво і проведення консультацій між власниками і працівниками (їх представниками), між усіма соціальними групами при прийнятті рішень з охорони праці на місцевому та державному рівнях; 5) встановлення компенсацій та пільг на важких роботах, на роботах зі шкідливими і небезпечними умовами праці, які неможливо усунути при сучасному технічному рівні виробництва і організації праці; 6) захист інтересів працівників, що постраждали від трудового каліцтва, а також членів їх сімей [12, с. 480].
До третьої групи належать організаційні принципи з охорони праці: 1) здійснення навчання населення, професійної підготовки і підвищення кваліфікації працівників з питань охорони праці; 2) інформування працівників про стан умов та охорону праці на виробництві; 3) міжнародне співробітництво в галузі охорони праці, використання світового досвіду організації роботи щодо поліпшення умов і підвищення безпеки праці [12, с. 480].
Самостійну, додаткову групу становлять принципи особливого захисту від шкідливих виробництв, робіт тих працівників, які потребують такого захисту. Це жінки, молоді працівники, інваліди [12, с. 480–481]. Сутність правового захисту таких працівників відображена у спеціальних главах КЗпП України [27].
На законодавчому рівні принципи державної політики визначені в ст. 4 Закону України «Про охорону праці», серед них необхідно виділити наступні:
– принцип пріоритету життя і здоров'я працівників, повної відповідальності роботодавця за створення належних, безпечних і здорових умов праці;
– принцип підвищення рівня промислової безпеки шляхом забезпечення суцільного технічного контролю за станом виробництв, технологій та продукції, а також сприяння підприємствам у створенні безпечних та нешкідливих умов праці;
– принцип комплексного розв'язання завдань охорони праці на основі загальнодержавної, галузевих, регіональних програм з цього питання та з урахуванням інших напрямів економічної і соціальної політики, досягнень в галузі науки і техніки та охорони довкілля;
– принцип соціального захисту працівників, повного відшкодування шкоди особам, які постраждали від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань;
– принцип встановлення єдиних вимог з охорони праці для всіх підприємств та суб'єктів підприємницької діяльності незалежно від форм власності та видів діяльності;
– принцип адаптації трудових процесів до можливостей працівника з урахуванням його здоров'я та психологічного стану;
– принцип використання економічних методів управління охороною праці, участі держави у фінансуванні заходів щодо охорони праці, залучення добровільних внесків та інших надходжень на ці цілі, отримання яких не суперечить законодавству;
– принцип інформування населення, проведення навчання, професійної підготовки і підвищення кваліфікації працівників з питань охорони праці;
– принцип забезпечення координації діяльності органів державної влади, установ, організацій, об'єднань громадян, що розв'язують проблеми охорони здоров'я, гігієни та безпеки праці, а також співробітництва і проведення консультацій між роботодавцями та працівниками (їх представниками), між усіма соціальними групами під час прийняття рішень з охорони праці на місцевому та державному рівнях;
– принцип використання світового досвіду організації роботи щодо поліпшення умов і підвищення безпеки праці на основі міжнародного співробітництва.
Основними принципами державної політики з охорони праці є: 1) проведення ефективної податкової політики, яка стимулює створення здорових і безпечних умов праці, впровадження безпечних техніки і технологій, засобів індивідуального і колективного захисту; 2) участь держави у фінансуванні заходів щодо охорони праці; 3) встановлення компенсацій і пільг за роботу у важких, шкідливих і небезпечних умовах праці, які не можуть бути усунені при сучасних технічному рівні виробництва і організації праці; 4) захист інтересів працівників, що постраждали від трудового каліцтва, а також членів їх сімей [1, с. 357].
Російські вчені в галузі трудового права зазначають, що державна діяльність у сфері охорони праці, яка покликана створити систему заходів щодо збереження життя і здоров'я працівників в процесі трудової діяльності, повинна здійснюватися у наступних напрямах: 1) забезпечення пріоритетного збереження життя і здоров'я працівників; 2) прийняття і реалізація нормативних правових актів Російської Федерації і її суб'єктів про охорону праці, а також федеральних та регіональних цільових програм поліпшення умов і охорони праці; 3) профілактика нещасних випадків і спричинення шкоди здоров'ю працівників; 4) державне управління охороною праці; 5) державний нагляд за дотриманням вимог охорони праці; 6) державна експертиза умов праці; 7) розслідування і облік нещасних випадків на виробництві і професійних захворювань; 8) захист законних інтересів працівників, постраждалих від нещасних випадків на виробництві і професійних захворювань, а також членів їх сімей на підставі обов'язкового соціального страхування працівників від нещасних випадків на виробництві і професійних захворювань; 9) встановлення компенсацій за роботу з шкідливими і (або) небезпечними умовами праці, які не можуть бути усунені при сучасному технічному рівні виробництва і організації праці; 10) координація діяльності в галузі охорони праці, охорони природного довкілля і інших видів економічної і соціальної діяльності; 11) поширення передового вітчизняного і зарубіжного досвіду роботи по поліпшенню умов і охорони праці; 12) участь держави у фінансуванні заходів щодо охорони праці; 13) підготовка і підвищення кваліфікації фахівців з охорони праці; 14) організація державної статистичної звітності про умови праці, а також про виробничий травматизм, про їх матеріальні наслідки; 15) забезпечення функціонування єдиної інформаційної системи, охорона праці; 16) міжнародна співпраця в галузі охорони праці; 17) проведення ефективної податкової політики, стимулюючої створення безпечних умов праці, розробку і впровадження нової техніки і технологій, що забезпечують безпеку праці, виробництво засобів індивідуального та колективного захисту працівників; 18) встановлення порядку забезпечення працівників засобами індивідуального і колективного захисту, а також санітарно-побутовими приміщеннями і пристроями, лікувально-профілактичними засобами за рахунок роботодавців [28, с. 375; 29; 30].
В умовах ринкових відносин державне управління охороною праці не може бути достатньо ефективним без використання економічних стимулів. В силу цього актуальним завданням сьогодення є теоретична розробка і нормативне закріплення порядку визначення фактичного стану охорони праці на діючих підприємствах, а також правове забезпечення співвідношення розмірів платежів в Фонд соціального страхуванням від нещасних випадків і професійних захворювань з реальним станом охорони праці на підприємствах з тією метою, щоб названий Фонд виконував роль економічного стимулу по забезпеченню безпеки працівників у процесі їх трудової діяльності.
Для покращення стану охорони праці в Україні і підвищення рівня соціального захисту осіб, постраждалих на виробництві, необхідно підвищити матеріальну відповідальність власника за шкоду, спричинену здоров’ю працівника на виробництві. З цією метою слід: нормативно закріпити відповідальність власника не тільки за скоєне, але й за випадкове заподіяння шкоди здоров’ю працівника, за винятком тих випадків, коли шкода заподіяна не джерелом підвищеної безпеки; запропонувати змішану відповідальність стосовно розміру одноразової виплати постраждалому працівнику.
Успішне регулювання відносин в сфері охорони праці на сучасному етапі передбачає вдосконалення обов’язків власника по забезпеченню охорони праці, для чого слід передбачити норми: які встановлюють зобов’язання власника враховувати всі пропозиції працівника з питань покращення умов праці і у певний термін письмово повідомляти працівникові порядок та строки реалізації його пропозиції, або за якою причиною вона відхилена; які регламентують порядок надання працівнику інформації про умови праці; які розповсюджують обов’язкові медичні огляди на всі категорії працівників з метою підвищення їх превентивного значення.
Право на відшкодування моральної шкоди у випадку пошкодження здоров’я працівника, що відбилося у втраті останнім професійної працездатності, має бути гарантованим. Розмір відшкодування моральної шкоди, що гарантується, має залежати від ступеня втрати потерпілим працездатності. Крім того, слід передбачити, що за заявою працівника розмір відшкодування моральної шкоди, з урахуванням суб’єктивних особливостей особистості потерпілого, може бути збільшений, при цьому разом з іншими чинниками мають враховуватися реальні можливості професійного зростання працівника, які він втратив в результаті пошкодження здоров’я.
З метою стимулювання позитивної відповідальності працівників в сфері охорони праці слід передбачити в Кодексі законів про працю додаткову підставу для усунення працівника від виконання трудових обов’язків, а також притягнення працівників (посадових осіб) до матеріальної відповідальності – за порушення вимог охорони праці. Доцільно ввести до КЗпП статтю, яка встановлюватиме підстави, розміри цієї матеріальної відповідальності, а також порядок використання стягнених з працівника коштів. Відповідальність працівників за порушення вимог охорони праці має носити превентивний характер і наступати незалежно від того, чи призвело дане порушення до конкретних наслідків або ні.
Правове регулювання охорони праці охоплює розробку і прийняття загальних норм охорони праці, правил техніки безпеки і виробничої санітарії; проведення профілактичних заходів, спрямованих на створення сприятливих умов праці, що попереджають виробничий травматизм та професійні захворювання; створення сприятливих умов праці і забезпечення охорони праці на діючих підприємствах в процесі виконання працівниками своїх трудових обов’язків; систематичне поліпшення і оздоровлення умов праці безпосередньо з участю самих трудових колективів; розробку додаткових заходів щодо охорони праці окремих категорій трудящих – жінок, неповнолітніх, осіб зі зниженою працездатністю тощо [3, с. 362].
Правова складова в системі заходів щодо охорони праці повинна займати провідне місце, оскільки створювані повноважними органами правила поведінки покликані зберегти життя і здоров'я працівників в процесі трудової діяльності. Хоча впровадження нових способів захисту життя і здоров'я людей багато в чому залежить від матеріального стану роботодавців, з якими вони знаходяться в трудових стосунках, а також від їх бажання захистити працівників від дій шкідливих і небезпечних виробничих чинників. Тому матеріальний стан і поведінка роботодавців виявляються на сучасному етапі суспільного розвитку вирішальними чинниками в галузі охорони праці [28, с. 375].
