Характеристика нормативно-правового забезпечення належних, безпечних і здорових умов праці

          За умов становлення ринкових відносин в державі, переходу від адміністративно-командних методів управління суспільними відносинами в сфері застосування праці до ринкових, плюралізму форм власності на засоби виробництва, правове регулювання охорони праці потребує нового концептуального підходу. Це зумовлено тим, що головною цінністю будь-якої цивілізованої правової держави є громадяни і в силу цього безумовним є пріоритет життя і здоров’я працівника порівняно з результатами виробничої діяльності. Проголосивши в Конституції України життя і здоров’я людини найвищою соціальною цінністю, гарантувавши їй право на відповідні, безпечні та здорові умови праці, держава тим самим взяла на себе обов’язок забезпечити всім громадянам захист їх здоров’я і життя в процесі трудової діяльності. Цей обов’язок полягає в законодавчому закріпленні правових норм, що визначають умови і порядок реалізації конституційного права громадян на здорові й безпечні умови праці, юридичні засоби охорони даного права, а також юридичні засоби захисту цього права у випадку його порушення [33]. Тим більше, що світовою спільнотою вже давно визнане право кожної людини на справедливі та безпечні умови праці, що включають умови праці, які відповідають вимогам безпеки та гігієни [34; 35].           Правове регулювання охорони праці тісно поєднує в собі системи правових норм. Перша система – це норми трудового законодавства централізованого, а точніше          загальнодержавного характеру, основною метою яких є встановлення мінімальних правових заходів і засобів щодо забезпечення здорових і безпечних умов у процесі трудової діяльності. Друга система норм хоч і випливає із загальнодержавних правових норм, але має свою специфіку, сутність якої полягає в практичній конкретизації при застосуванні заходів і засобів з охорони праці на конкретному підприємстві, в певних умовах праці чи щодо конкретного працівника [12, с. 484]. В умовах науково-технічного прогресу охорона праці включає широку систему технічних, санітарно-гігієнічних і правових заходів, що запроваджуються з урахуванням механізації, автоматизації та інформатизації виробництва. Законодавство про охорону праці забезпечує суворий нагляд за дотриманням правил і норм з охорони праці та встановлює юридичну відповідальність за їх порушення [2, с. 246].          Перераховані напрями державній діяльності у сфері праці забезпечуються шляхом прийняття нормативних правових актів органами державної влади, органами місцевої самоврядності, а також укладання угод і колективних договорів. Реалізація цих нормативних правових актів відбувається в конкретних організаціях і роботодавцями – фізичними особами. Контроль за дотриманням положень, що містяться у вказаних актах, повинні здійснювати державні органи, органи місцевої самоврядності і представники працівників в особі професійних союзів в межах повноважень, що є у них [16, с. 794].          Враховуючи конституційну вимогу про те, що кожен працівник має право на належні, безпечні і здорові умови праці, чинне законодавство України про працю не лише розширює свої межі за кількісним складом норм і правил з охорони праці, а й спрямовує зусилля на суто якісний зміст [12, с. 473]. До найважливіших законодавчих актів про охорону праці належать КЗпП України, Закон України «Про охорону праці», Основи законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 р., Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» та інші.           Мета законодавства у сфері охорони праці – створення таких правових норм, які будуть не тільки сприяти збереженню життя та здоров’я працівників у процесі трудової їх діяльності, а й гарантувати його. Для її досягнення потрібен механізм, за допомогою якого буде впроваджуватися в життя весь комплекс заходів щодо створення умов праці, що відповідають вимогам збереження життя та здоров’я працівників. Щоб такий механізм діяв, необхідно виробити державну політику в галузі охорони праці, в основу якої було б покладено турботу про життя та здоров’я працівника, й уповноважити відповідні державні й інші органи її реалізувати [5, с. 517].          Так, комплексний законодавчий акт в сфері праці – КЗпП України містить цілу низку глав присвячених регулюванню охорони праці (гл. 11, 12, 13, 18). Зокрема ст. 153 зазначеного кодифікованого законодавчого акту передбачає, що на всіх підприємствах, в установах, організаціях створюються безпечні і нешкідливі умови праці. Забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці покладається на власника або уповноважений ним орган [27]. Глава 11 зазначеного законодавчого акту має назву «Охорона праці» і торкається загальних положень, пов’язаних з регулюванням в реалізації належних, безпечних і здорових умов праці на виробництві. Глави 12, 13 присвячені охороні праці жінок та молоді, Глава 18 встановлює нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю При цьому, нагадаємо, що за нехтування положень зазначеної глав передбачена навіть кримінальна відповідальність згідно ч. 2 ст. 172 Кримінального кодексу України (грубе порушення законодавства про працю) [36]. Закон України «Про охорону праці» від 14.10.1992 р. № 2694-XII, який визначає основні положення щодо реалізації конституційного права працівників на охорону їх життя і здоров'я у процесі трудової діяльності, на належні, безпечні і здорові умови праці, регулює за участю відповідних органів державної влади відносини між роботодавцем і працівником з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і встановлює єдиний порядок організації охорони праці в Україні [18]. Визначаючи основні правові особливості зазначеного нормативно-правового акту А.Ю. Бабаскін, Ю.В. Баранюк, С.В. Дріжчана звертають увагу, що він «крім Загальних положень, включає систему правових норм про: 1) гарантії права на охорону праці; 2) організацію охорони праці; 3) стимулювання охорони праці; нормативно-правові акти з охорони праці; 4) нормативно-правові акти з охорони праці; 5) державне управління охорони праці; 6) державний нагляд і громадський контроль за охороною праці; 7) відповідальність за порушення законодавства про охорону праці [12, с. 473]. Відповідно до Основ законодавства України про охорону здоров'я [37] кожна людина має природне невід'ємне і непорушне право на охорону здоров'я. Суспільство і держава відповідальні перед сучасним і майбутніми поколіннями за рівень здоров'я і збереження генофонду народу України, забезпечують пріоритетність охорони здоров'я в діяльності держави, поліпшення умов праці, навчання, побуту і відпочинку населення, розв'язання екологічних проблем, вдосконалення медичної допомоги і запровадження здорового способу життя. Основи законодавства України про охорону здоров'я визначають правові,          організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров'я в Україні, регулюють суспільні відносини у цій галузі з метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності і довголітнього активного життя громадян, усунення факторів, що шкідливо впливають на їх здоров'я, попередження і зниження захворюваності, інвалідності та смертності, поліпшення спадковості.          Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» від 23.09.1999 р. № 1105-XIV [38] відповідно до Конституції України та Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування визначає правову основу, економічний механізм та організаційну структуру загальнообов'язкового державного соціального страхування громадян від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які призвели до втрати працездатності або загибелі застрахованих на виробництві. Страхування від нещасного випадку є самостійним видом загальнообов'язкового державного соціального страхування, за допомогою якого здійснюється соціальний захист, охорона життя та здоров'я громадян у процесі їх трудової діяльності.          Питання безпеки та охорони здоров'я громадян у процесі трудової діяльності регулюється також відповідними нормами Законів України «Про пожежну безпеку», «Про дорожній рух», «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення», «Про транспорт». Дія зазначених законодавчих актів поширюється на всі об’єкти господарювання незалежно від форм власності та видів їхньої діяльності.          Спеціальні законодавчі акти з питань охорони праці охоплюють:          – державні стандарти безпеки праці;          – міжгалузеві та галузеві нормативні акти з питань охорони праці (Будівельні норми і правила, Санітарні норми, Правила безпечної експлуатації електроустановок споживачів, Правила пожежної безпеки та ін.);          – нормативні акти, що діють в межах об’єкта господарювання (Положення про систему управління охороною праці на об’єкті господарювання, Положення про службу охорони праці на об’єкті господарювання, Положення про комісію з питань охорони праці на об’єкті господарювання, Положення про роботу уповноваженого трудового колективу з питань охорони праці, Положення про навчання і перевірку знань з охорони праці, Положення про порядок атестації робочих місць щодо їхньої відповідності нормативним актам з питань охорони праці та ін.).          Сфера дії спеціальних законодавчих актів поширюється на окремі галузі виробництва, окремі види господарсько-економічної діяльності та окремі об’єкти господарювання. Спектр підзаконних нормативно-правових актів з охорони праці дуже широкий і різноманітний як за юридичною силою, так і за спрямованістю. Одні з них регулюють основні засади організації охорони праці на будь-яких підприємствах, установах, організаціях, інші присвячені правовому регулюванню охорони праці в певних галузях народного господарства чи окремих аспектів охорони праці і забезпечення для працівників безпечного й комфортного виробничого середовища [2, с. 246-247]. Подальший розвиток законодавчого регулювання охорони праці знаходить реальний вияв у підзаконних нормативних актах, зокрема, в нормах міжгалузевого і галузевого рівня, в колективно-договірних правових нормах, а також в колективних договорах підприємств, установ і організацій [12, с. 486].          Специфікою державних міжгалузевих і галузевих нормативних актів про охорону праці є те, що вони поширюються і на сферу трудового і професійного навчання молоді у виробничих майстернях, цехах, дільницях та в інших місцях трудового і професійного навчання молоді в школах, училищах, вищих і середніх навчальних закладах, будинках технічної творчості тощо [12, с. 486–487].          До державних міжгалузевих і галузевих нормативних актів про охорону праці належать: правила, стандарти, положення, інструкції та інші документи, яким надається чинність правових норм, обов’язкових для виконання. При цьому, всі діючі нормативно-правові акти в сфері охорони праці на цей час наведені в Покажчику нормативно-правових актів з питань охорони праці станом на 1 липня 2009 року, що затверджений наказом Державного комітету України з промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду від 7 липня 2009 р. № 109.          Серед таких важливих нормативних актів в сфері охорони праці доречно виділити: 1) Типове положення про службу охорони праці, затверджене наказом Державного комітету України з нагляду за охороною праці від 15 листопада 2004 р. № 255. На основі якого, з урахуванням специфіки виробництва та видів діяльності, чисельності працівників, умов праці та інших факторів роботодавець розробляє і затверджує Положення про службу охорони праці відповідного підприємства, визначає структуру служби охорони праці, її чисельність, основні завдання, функції та права її працівників відповідно до законодавства. Служба охорони праці підпорядковується безпосередньо роботодавцю. Служба охорони праці створюється на підприємствах з кількістю працюючих 50 і більше осіб. На підприємстві з кількістю працюючих менше 50 осіб функції служби охорони праці можуть виконувати в порядку сумісництва (суміщення) особи, які мають відповідну підготовку. На підприємстві з кількістю працюючих менше 20 осіб для виконання функцій служби охорони праці можуть залучатися сторонні спеціалісти на договірних засадах, які мають виробничий стаж роботи не менше трьох років і пройшли навчання з охорони праці [39].          

Вся работа доступна по Ссылке