Порівняльний аналіз зарубіжного та вітчизняного досвіду по забезпеченню належних, безпечних і здорових умов праці
Вивчення досвіду міжнародно-правового регулювання охорони праці має величезне значення для розвитку вітчизняного законодавства в сфері забезпечення належних, безпечних і здорових умов праці, приведення його у відповідність до світових стандартів.
Як слушно зазначають вчені, міжнародні стандарти праці – нормативна субстанція міжнародного трудового права – одне з досягнень сучасної цивілізації, яке відобразило результати погодженої діяльності держав по внесенню в ринкову економіку соціальних цінностей, розробки зусиллями світового співтовариства інструментів соціальної політики, прийнятної для держав світового співтовариства. Зміст цих стандартів являє собою концентроване вираження досвіду багатьох країн, плід ретельного відбору найцінніших і універсально значимих норм і положень національних систем трудового права, створення оригінальних синтетичних правил за участю юристів, що представляють існуючі системи правового регулювання праці, підсумок зіткнення думок і підходів, різнорідних політичних сил та інтересів, ідеологічних концепцій, знаходження компромісних юридичних формул, що трансформуються у міжнародні норми [22, с. 595, 45, с. 448]. Міжнародно-правові стандарти у сфері праці та трудових відносин – це впорядкована система міжнародних норм та принципів, розроблених на основі взаємних угод між державами щодо питань, пов'язаних із визнанням та закріпленням основних прав людини у сфері праці, регламентування найманої праці та її окремих умов, захистом індивідуальних та колективних інтересів працівників, визначення основ правового статусу трудівників-мігрантів, регулювання праці окремих категорій працівників, формування соціальної політики та визначення її пріоритетів [16, с. 524]. По суті справи, міжнародними зусиллями створений звід модельних актів з праці, творче освоєння якого є необхідною умовою розробки й удосконалювання будь-якої національної системи трудового права, що прагне відповідати загальноцивілізаційним вимогам. Ці акти – об'єкт уважного вивчення, запозичення, практичного використання в якості визнаного в цивілізованому світі еталона, свого роду міжнародного кодексу праці [22, с. 595].
Взагалі, проблеми охорони праці в сучасному міжнародному й закордонному праві здобувають все більшу актуальність. Це обумовлено як ствердженням ідеології соціальної державності й ростом гуманізму, так і збільшенням потенційно небезпечних виробничих факторів. За неповним даними, у виробництві використовується близько 500 тис. хімічних речовин і сполук, з яких менш половини пройшло токсикологічні випробування. Уже наприкінці ХХ в. було ідентифіковано близько 350 хімічних речовин, що є канцерогенними, з якими люди зіштовхуються на роботі. Це в тому числі широко застосовувані на виробництві дьоготь, сажа, хром, бензол, азбест та ін. З'являються нові техногенні ризики, які раніше навіть не прогнозувалися [97, с. 914].
Слід відзначити, що до середини ХХ в. законодавчі акти з охорони праці на Заході в основному регламентували окремі заходи щодо охорони праці, виробничій санітарії й правовому захисту праці жінок і неповнолітніх. З 60-70-х років ХХ в. принципово новим стало те, що акти з охорони праці захищали працівників від нових ризиків техногенного характеру, забезпечували комплексний підхід до всієї сукупності несприятливих виробничих факторів, а охорона праці неповнолітніх і жінок стала одним з головних пріоритетів [97, с. 892]. Законодавство про безпеку й гігієну праці одержало найбільший розвиток у країнах, що мають розвинутий промисловий потенціал. Дане законодавство містить у собі велику кількість правил, техніко-юридичних стандартів, що стосуються вимог до виробничих приміщень, оснащення запобіжними пристроями верстатів і машин, сидінь для робітників, електро-та вибухобезпеки, змісту й експлуатації парових казанів, захисту від радіоактивного випромінювання, до пожежної безпеки, засобів індивідуального захисту, режиму температури й вологості, стану повітряного середовища, шуму й вібрації, освітленості, питного режиму, їдалень і буфетів, санітарно-побутових приміщень і пристроїв (туалети, душові, роздягальні та ін.). У багатьох країнах є достатньо обґрунтовані з погляду науки й техніки правила, що забезпечують підтримку чистоти й дотримання вимог санітарії, що визначають мінімальний обсяг виробничих площ на одного працівника, конструкції сходів, проходів і проїздів, персональних шаф для одягу, організацію колективних та індивідуальних засобів захисту від виробничих ризиків [97, с. 923].
У другій половині минулого століття з'явилися нормативи, що стосуються захисту від іонізуючого й радіоактивного випромінювання. Вони включають гранично припустимі дози опромінення, а також порядок зберігання радіоактивних матеріалів і заходи щодо захисту працівників від шкідливого впливу іонізуючої й радіоактивної радіації; діють нормативи гранично допустимого вмісту в повітрі шкідливих речовин, а також виробничого шуму в приміщеннях. У всіх країнах створені спеціальні державні органи, покликані забезпечувати реалізацію законодавства з охорони праці, техніки безпеки, видавати відповідні правила й стандарти, координувати роботу в цій області державних органів (наприклад, Федеральна адміністрація з техніки безпеки й виробничої санітарії в США, Управління з техніки безпеки й гігієні праці у Швеції) [97, с. 924].
В Скандинавських країнах та в Нідерландах закони, що здійснюють комплексне регулювання охорони виробничого середовища, містять такі принципові положення: проголошується, що виробниче середовище повинно бути пристосоване до фізичних і розумових потреб людини, її віку, умінням і вправності; робота організується так, щоб людина сама могла впливати на умови своєї праці; повинні бути враховані особливі проблеми й труднощі осіб, що працюють в ізоляції; підприємець зобов'язаний брати до уваги особисті похилості кожного працівника, розвивати його ініціативу; повинні бути прикладені зусилля для скорочення повторюваних операцій і робіт, розвитку контактів між працівниками; праця повинна мати осмислений характер і створювати можливості для самовираження кожного працівника; відрядна система заробітної плати в тих випадках, коли вона негативно впливає на безпеку праці, не допускається; працівник вправі припинити роботу, якщо вважає, що її не можна продовжувати без ризику для життя або здоров'я; у цьому випадку він повинен негайно інформувати адміністрацію, делегата по безпеці праці й інших небезпеки, що піддаються, працівників [45, с. 215-216]. Таким чином, на Заході охорона праці все з більшою наполегливістю трактується як цілісний і комплексний захист життя й здоров'я в процесі праці незалежно від того, чи впливають шкідливі й небезпечні фактори на зниження професійної здатності до праці. Передбачається, що охорона праці повинна забезпечити не тільки тривалість продуктивної трудової діяльності, але й тривале активне життя після припинення трудової діяльності по досягненні певного віку [97, с. 928]. Загальні концептуальні зміни на Заході торкнулися переходу від традиційного трактування охорони праці як сукупності техніки безпеки й гігієни праці до охорони здоров'я в процесі трудової діяльності або охороні професійного здоров'я. В останньому випадку охорона праці трактується істотно ширше й припускає охорону здоров'я конкретної людини (а не тільки його здатності до праці) з врахуванням його фізичних, фізіологічних, психологічних і ментальних особливостей. Відбувся перехід від набору окремих заходів до цілісної концепції забезпечення здорових і безпечних умов праці. Основними характеристиками цієї концепції стали комплексність і системність підходу, акцент на превентивні міри, гнучкість і персоніфікація впливу, співробітництво всіх зацікавлених сторін [97, с. 932].
Основними джерелами міжнародно-правового регулювання праці та трудових відносин є акти ООН, МОП, правові акти регіональних об'єднань держав та міжнародні договори з питань праці, які укладаються між суверенними державами. Одні з цих документів за своїм характером та змістом є міжнародними договорами, а це означає, що норми таких документів щодо сторін, які є учасниками домовленостей, породжують відповідні юридичні зобов'язання і передбачають контроль та нагляд за їх застосуванням. Інші документи у цій сфері можуть і не мати договірних ознак, а тому положення їх не містять міжнародних зобов'язань для держав, а носять лише програмний характер [98, с. 519].
До міжнародних джерел права, які відіграють значну роль у формуванні законодавства з охорони праці, належать Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. [34]; Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 р. і ратифікований УРСР 19 жовтня 1973 р.), Європейська соціальна хартія підписана 18 жовтня 1961 р. державами-членами Європейського союзу та ратифікована Україною 14 вересня 2006 р.[94].
Слід відзначити, що Європейська соціальна хартія – це єдиний документ, який гарантує основні соціальні та економічні права повною мірою. Враховуючи еволюцію у сфері соціальних прав останніми роками, цей документ тепер є європейським договором про захист людини, що відповідає реаліям ХХІ ст. [99, с. 82]. Згідно зі ст. 3 Європейської соціальної хартії, з метою забезпечення ефективного здійснення права на безпечні та здорові умови праці сторони зобов'язуються, консультуючись з організаціями роботодавців і працівників: 1) розробити, здійснювати і періодично переглядати послідовну національну політику в галузі охорони праці, виробничої гігієни і виробничого середовища. Головною метою цієї політики є поліпшення охорони праці і виробничої гігієни, а також запобігання нещасним випадкам та травматизму, що виникають внаслідок виробничої діяльності, пов'язані з нею або мають місце у процесі її здійснення, зокрема шляхом мінімізації причин виникнення ризиків, властивих виробничому середовищу; 2) прийняти правила з техніки безпеки та гігієни праці; 3) забезпечити виконання таких правил шляхом заходів нагляду за дотриманням їхніх вимог; 4) сприяти поступовому розвиткові призначених для всіх працівників служб виробничої гігієни, головне завдання яких полягає у здійсненні профілактичних і консультативних функцій [94].
В свою чергу, основний масив конкретних міжнародних стандартів, що детально регламентують безпеку й гігієну праці, міститься в конвенціях і рекомендаціях Міжнародної організації праці (далі – МОП). Значна кількість міжнародних правових актів МОП спрямована на забезпечення прав працівників в області охорони праці. У число цих актів входить велика кількість норм, що досить детально регулюють загальні й галузеві аспекти охорони праці й техніки безпеки, що встановлюють санітарно-гігієнічні вимоги до процесу праці, що зобов'язують держави створювати ефективну систему інспекції праці тощо [97, с.915]. Взагалі, можна сказати, що МОП є чи не найголовнішим суб'єктом міжнародного трудового права. Із припиненням діяльності Ліги Націй МОП з 1946 р. стала першою спеціалізованою установою ООН. На даний час членами МОП є 174 держави. Україна – член цієї організації з 30 квітня 1954 р. [98, с. 516].
Нормотворча діяльність цієї організації полягає, основним чином, у прийнятті рішень, що мають форму конвенцій та рекомендацій. Загальна кількість їх на даний час складає понад 370, і тільки третя частина ратифікована Україною [98, с. 521]. Конвенції МОП є міжнародними договорами, що породжують відповідні юридичні зобов'язання перед державами-членами МОП, які їх ратифікували. Рекомендації за своїм характером міжнародними договорами не визнаються і не вимагають ратифікації. Держави, які ратифікували відповідні конвенції, зобов'язані приймати законодавчі чи інші акти, що мають сприяти ефективному використанню та застосуванню ратифікованих конвенцій у нормотворчій, праворегулятивній та правореалізаційній діяльності [98, с. 521].
Вся работа доступна по Ссылке
