Теоретичні підходи до сучасної національної концепції правового забезпечення належних, безпечних і здорових умов праці
Теоретичні підходи до охорони праці в Україні з часу проголошення незалежності зазнали значних змін. Необхідність перегляду старих підходів були викликана низкою внутрішніх та зовнішніх чинників. Серед внутрішніх чинників слід виділити, насамперед, той факт, що держава перестала бути єдиним роботодавцем, а вага приватного сектору постійно зростає. Що стосується зовнішнього чинника, то він пов’язаний із зобов’язанням України адаптувати своє законодавство в сфері охорони праці до відповідного законодавства Євросоюзу.
Вирішення проблем охорони праці в більшості випадків вимагає комплексності. З цією метою в країні кожні п’ять років приймається і виконується Національна програма покращання стану безпеки, гігієни праці та виробничої санітарії, інші програми, реалізація яких сприяє покращанню наглядової, навчально-методичної та контрольної діяльності у сфері охорони праці; розробці нових методів, систем і засобів діагностики устаткування, попередження та локалізації аварій на потенційно небезпечних об’єктах; розробці нових технічних засобів захисту працюючих від небезпечних та шкідливих виробничих факторів; створенню нових безпечних технологій тощо [113, с. 52].
Постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 р. № 1320 було затверджено Національну програму поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища на 2001-2005 роки. Розпорядження КМ № 1048-р від 28.11.2007 р. строк виконання Національної програми було продовжено до 1 січня 2009 р.
Головною метою цієї Національної програми є реалізація заходів загальнодержавного значення щодо створення належних, безпечних і здорових умов праці на підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності шляхом виконання конкретних завдань з організаційного, матеріально-технічного, наукового та нормативно-правового забезпечення їх діяльності у сфері охорони праці, подальшого вдосконалення системи державного управління та нагляду за охороною праці.
Найбільш негативно позначаються на стані охорони праці: незадовільні умови праці на виробництві; недостатнє забезпечення працюючих засобами індивідуального та колективного захисту; недостатній рівень підготовки працюючих та фахівців з питань охорони праці; відсутність впровадження в необхідному обсязі науково-технічних розробок у сфері охорони праці; недостатня організація роботи з інформаційного забезпечення охорони праці.
Концептуальні положення щодо поліпшення стану охорони праці ґрунтуються на аналізі сучасних тенденцій науково-технічного прогресу, проблем охорони праці, а також змін у системі державного управління і полягають у: створенні дієвих механізмів захисту прав працюючих, визначених законодавством про охорону праці; створенні належних, безпечних і здорових умов праці; розробленні механізму формування пріоритетних напрямів науки і техніки з питань охорони праці і вибору конкретних стратегічних напрямів; концентруванні ресурсів на пріоритетних напрямах розвитку науки і техніки в сфері охорони праці; забезпеченні конкурентоспроможності науково-технічних розробок та їх відповідності світовому рівню; максимальному використанні досягнень вітчизняної та світової науки, результатів міжнародного науково-технічного співробітництва щодо питань поліпшення охорони праці та її нормативно-правової, наукової і матеріально-технічної бази.
Основними завданнями Національної програми є: усунення шкідливих і небезпечних факторів на робочих місцях; створення засобів діагностики устаткування та запобігання аваріям на об'єктах підвищеної небезпеки, засобів та систем колективного захисту працівників; здійснення заходів із захисту людей від ураження електричним струмом, шумових, вібраційних та інших навантажень; удосконалення нормативно-правової бази з питань охорони праці; розв'язання проблем медицини праці; інформаційне забезпечення органів державної влади та населення з питань охорони праці.
Передбачені програмою заходи спрямовано на поступове приведення національного законодавства у відповідність з актами законодавства ЄС.
Очікуване входження України до європейського співтовариства сьогодні неможливе без наближення основних сторін нашого життя до європейських норм. Особливого значення цей глобальний процес набуває і в сфері охорони праці – одному з найважливіших секторів соціальної політики Євросоюзу, основною метою якої є зведення до мінімуму показників виробничого травматизму та професійних захворювань [100]. Сьогодні ця мета є основою державної політики у сфері охорони праці України. Втім, у країнах європейської спільноти, на відміну від нашої держави, протягом останніх років ця стратегія уже набула нових форм і поширилася до загальної пропаганди „добробуту на роботі”, що означає, перш за все, морально-фізичний та соціальний добробут, а не лише відсутність нещасних випадків чи профзахворювань [100].
Адаптація законодавства України до законодавства ЄС у сфері охорони праці почалася з прийняттям Закону України "Про охорону праці", у більшості випадків відповідає певним положенням законодавства Євросоюзу.
Відповідно до Закону України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» вiд 18.03.2004 № 1629-IV [114], адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики. При цьому, Закон визначає поняття адаптація законодавства - процес приведення законів України та інших нормативно-правових актів у відповідність з acquiscommunautaire (acquis) – правова система Європейського Союзу, яка включає акти законодавства Європейського Союзу (але не обмежується ними), прийняті в рамках Європейського співтовариства, Спільної зовнішньої політики та політики безпеки і Співпраці у сфері юстиції та внутрішніх справ.
Директиви, що приймаються в рамках Європейського Союзу, є законом для всіх його країн і відповідають конвенціям МОП. З іншого боку, при розробці нових конвенцій, рекомендацій та інших документів МОП враховується передовий досвід країн-членів ЄС. Зростаюча важливість директив ЄС обумовлена багатьма причинами, серед яких найсуттєвішими є наступні чотири: спільні стандарти здоров’я і безпеки сприяють економічній інтеграції, оскільки продукти не можуть вільно циркулювати всередині Союзу, якщо ціни на аналогічні вироби різняться в різних країнах-членах через різні витрати, які накладає безпека та гігієна праці на бізнес; скорочення людських, соціальних та економічних витрат, пов’язаних з нещасними випадками та професійними захворюваннями, приведе до великої фінансової економії і викличе суттєве зростання якості життя у всьому Співтоваристві; запровадження найбільш ефективних методів роботи повинно принести з собою зріст продуктивності, зменшення експлуатаційних (поточних) витрат і покращання трудових стосунків; регулювання певних ризиків (таких, як ризики, що виникають при великих вибухах) повинно узгоджуватися на наднаціональному рівні в зв’язку з масштабом ресурсних витрат і з тим, що будь-яка невідповідність в суті і використанні таких положень приводить до «викривлень» у конкуренції і впливає на ціни товарів [113, с. 57].
Законодавство України про охорону праці являє собою систему взаємозв’язаних та розгалужених нормативних актів, що регулюють відносини у галузі реалізації державної політики щодо правових, соціально-економічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження здоров’я і працездатності людини в процесі праці. Воно складається із законів України, що визначають основні положення з охорони праці: Конституція України, Кодекс законів про працю України та Закон України «Про охорону праці», "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності", "Про охорону здоров'я", "Про пожежну безпеку", "Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення", "Про використання ядерної енергії та радіаційний захист", "Про охорону навколишнього природного середовища", "Про колективні договори і угоди", "Про дорожній рух", "Про поводження з радіоактивними відходами". Положення цих Законів конкретизуються у відповідних правилах, стандартах, нормах, інструкціях та інших нормативно-правових актах з питань охорони праці.
В Україні деякі нормативи пов’язані з безпекою й охороною на виробництві, приймалися ще за часів радянської України. Яскравим прикладом є Акт «Про видачу мила на підприємствах», затверджений Народним комісаріатом праці РРФСР 6 серпня 1922 р. Або «Правила охорони праці для працівників бавовняного виробництва». Тому потрібна розробка нових нормативно-правових актів і приведення існуючих у відповідність до міжнародних стандартів в сфері охорони праці та законодавства ЄС. Крім законодавчих актів України, правові відносини у сфері охорони праці регулюються підзаконними нормативними актами: указами і розпорядженнями Президента України, рішеннями уряду України, нормативними актами міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади. Законодавство України про охорону праці за роки незалежності України суттєво обновилося. Водночас зберігають чинність нормативні акти СРСР з питань, не врегульованих законодавчими актами України, за умови, що відповідні акти СРСР не суперечать законодавству України.
На цей час в Україні назріла необхідність здійснення ревізії законодавства з охорони праці з метою його упорядкування та змістовного наповнення. Це зумовлено тим, що, з одного боку, в Україні на даний час існує понад 2,5 тис. нормативно-правових актів з охорони праці, деякі з яких вже застаріли, а з іншого – відсутня державна концепція розвитку та підвищення рівня промислової безпеки та охорони праці на коротко-, середньо- та довгостроковий періоди [105].
Таким чином, вважаємо, що для забезпечення прав працівників на безпечні умови праці органам державної влади та місцевого самоврядування, роботодавцям слід ратифікувати Конвенції МОП з питань з питань безпеки та охорони праці та удосконалити вітчизняну нормативно-правову базу.
Використання світового досвіду організації роботи щодо поліпшення умов і підвищення безпеки праці на основі міжнародного співробітництва без сумніву сприяє підвищенню рівня виробничої безпеки на підприємствах різних галузей економіки, зменшенню рівня нещасних випадків та професійних захворювань, поліпшенню ефективності управлінської та контрольно-наглядової діяльності в галузі охорони праці.
Одним із визначальних підходів до сучасної національної концепції правового забезпечення належних, безпечних і здорових умов праці повинен стати характерний для розвинених країн Заходу погляд на систему охорони праці, яка базується на принципах промислової безпеки, захищеності працюючих, і суспільства в цілому, від можливих негативних наслідків у виробничих процесах. Саме керівник підприємства повинен створити належні безпечні умови праці, розуміючи те, що охорона праці є запорукою добробуту та подальшого економічного зростання його справи. А впровадження на підприємстві системи управління охороною праці – це, в першу чергу, крок до культури виробництва.
Досвід розвинутих країн у галузі охорони праці свідчить про те, що поліпшенню умов праці сприяють заходи: податкові пільги на засоби, спрямовані на оздоровлення умов праці; диференціювання страхових внесків залежно від частоти й тяжкості травматизму і професійних захворювань; впровадження санкцій за бездіяльність власників щодо поліпшення умов охорони праці [60].
Українське законодавство з техніки безпеки й гігієни праці співпадає в цілому з тим, що діє в країнах Європи. Однак в Україні відсутні існуючі в ряді західних країн комплексні закони про охорону виробничого середовища. Це стосується ігнорування проблем психологічного комфорту на роботі й психологічній безпеці праці, недостатність комплексного підходу й акценту на превентивні міри в даній сфері. По суті охорона праці в значній мірі як і раніше ототожнюється тільки з технікою безпеки, виробничою санітарією й гігієною праці. Законодавство традиційно орієнтує роботодавця на проведення набору певних мір, а не на досягнення певного результату.
Поліпшення умов і охорони праці, що відповідає інтересам не тільки безпосередньо працівників, а й підприємців та всього суспільства в цілому, в умовах ринку тісно пов’язано з економічним стимулюванням роботодавців. Економічне стимулювання націлено насамперед на посилення діяльності та заінтересованості підприємств у поліпшенні умов праці на робочих місцях, а також підвищення економічної відповідальності власників (адміністрації) підприємств за шкоду, заподіяну несприятливими умовами праці [60].
Економіко-цільовий підхід на виробничому рівні передбачає: умови й порядок взаємного пред’явлення економічних санкцій (претензій, позовів) до виконавців щодо відшкодування заподіяної шкоди внаслідок порушення правил безпеки та до посадових осіб (за не створення нормативних умов для безпечного виконання робіт); поєднання економічних показників діяльності підрозділів і посадових осіб зі станом охорони праці та виконанням (невиконанням) цільових завдань;встановлення оплати праці з урахуванням необхідності додержання в процесі виробничої діяльності норм і правил безпеки; встановлення відповідних доплат за роботу в шкідливих та небезпечних умовах;стимулювання (заохочення) підрозділів і працівників за роботу без травм, аварій, професійних захворювань, за високий рівень організації роботи в галузі охорони праці [60].
