Функції юридичних конструкцій як складової механізму правового регулювання

          Ключове значення юридичної конструкції як засобу пізнання правових явищ визначається, безпосередньо, характером і специфікою юридичних конструкцій, а також зумовлюється їх місцем і функціональною роллю в цілому у правовій системі держави та у механізмі правового регулювання. Насамперед, слід звернути увагу на той факт, що наукова фахова література містить цілком протилежні точки зору щодо питання належності чи, навпаки, неналежності юридичної конструкції до механізму правового регулювання [73, с. 30]. Загальновідомо, що поняття «механізм правового регулювання», являючи собою сукупність певних правових засобів, слугує в теорії права для розкриття взаємодії різних елементів правової системи, за допомогою яких здійснюється регулятивний вплив на суспільні відносини з метою їх упорядкування. Особливості механізму правового регулювання полягають в тому, що: по-перше, правове регулювання та його механізм є складовою соціального регулювання; по-друге, механізм правового регулювання є певною системою взаємодіючих між собою елементів, серед яких виділяють правові засоби (норми, суб’єктивні права та юридичні обов’язки тощо), способи (дозволи, заборони і зобов’язання) та форми (дотримання, виконання і використання). Тобто, будучи категорією широкою за обсягом, механізм правового регулювання збирає воєдино всі явища правової дійсності – засоби, способи, форми;          по-третє, він забезпечує регулювання суспільних відносин, тобто є динамічною частиною правової системи;          по-четверте, механізм правового регулювання має цілеспрямований та результативний характер [174, с. 305].          На думку О. Ф. Скакун, під механізмами правового регулювання слід розуміти різні елементи правової системи, які здійснюють регулятивний вплив на суспільство [150, с. 539]. Т. І. Тарахонич вважає, що механізм правового регулювання є багатогранним, комплексним, теоретико-правовим явищем, змістовне наповнення якого розкривається в сукупності теоретичних конструкцій, базових юридичних понять і категорій, що сприяють його тлумаченню [167, с. 290]. Загалом категорію «механізм правового регулювання» більшість науковців розглядають як систему або сукупність засобів, за допомогою яких упорядковуються суспільні відносини, та вважають, що в повній мірі ця категорія спроможна проявитися через системне та інструментальне бачення. Так, в результаті інструментального підходу механізм правового регулювання розкривається через сукупність засобів впливу, а в підвалинах системного підходу ґрунтується вивчення та розгляд об’єктів як систем, які зосереджують дослідження на розкриття цілісності об’єкта, на вияв у ньому багатоманітних типів зв’язків і зведення їх у єдине теоретичне полотно [62, с. 31].           Питання щодо належності юридичної конструкції до механізму правового регулювання досліджує та відстоює Ю. М. Талан. Так, зокрема, науковець робить висновок, що роль юридичних конструкцій полягає в «обслуговуванні нормативної основи» механізму правового регулювання. При цьому Ю. М. Талан підкреслює, що юридичні конструкції є засобами юридичної техніки [161, с. 19]. Зазначене означає, що значення юридичних конструкцій розкривається через їх здатність забезпечити функціонування «нормативної основи» механізму правового регулювання. На нашу думку, слід погодитися з судженням Ж. О. Дзейко, котра вважає, що бачення ролі юридичної конструкції суто як засобу організації та спрямування розумового-мисленого процесу інтерпретатора, видається недостатнім [57, с. 19].          Водночас з вищеозначеною позицією, у юридичній літературі визнається, що юридична конструкція не є елементом механізму правового регулювання. Даний підхід пояснюється наявністю відмінних рис між об’єктивною правовою дійсністю (її повним фактичним складом) та юридичною конструкцією. С. С. Алексєєв, зокрема, зазначає, що у процесі дослідження права,а особливо його конструктивних, техніко-юридичних рис, правильніше говорити про правову систему, виходячи з розуміння останньої як єдності позитивного права, правової ідеології та судової (юридичної) практики [9, с. 32–33]. Зважаючи на вагомість того факту, що поняття механізму правового регулювання С. С. Алексєєвим послідовно обґрунтовано, така позиція заслуговує на належну увагу.           На наш погляд, наведені вище доводи на підтримку різних і абсолютно протилежних підходів, є, в достатній мірі, переконливими. Але, зважаючи на багатогранність характеру юридичних конструкцій як засобів пізнання правових явищ, логічно вважати, що останні знаходять свій вияв у різноманітних сферах правового буття [57, с. 19]. Це означає, що певну систему, котру у дійсності можна розглядати як системно-структурну побудову, – а значить як завершену конструкцію, – утворюють норми права. Крім того, за допомогою юридичних конструкцій як засобів юридичної, зокрема законодавчої, техніки закріплюються норми права в законах та інших джерелах права. Таким чином, вбачається логічним висновок, що без використання відповідних юридичних конструкцій неможливо застосувати норми права. Зважаючи на зазначене, видається також за доцільне відзначити, що між окремими нормами права та юридичною конструкцією вочевидь простежується закономірне співвідношення, як суттєве підтвердження їх взаємозв’язку. Стосовно тих юридичних конструкцій, які виступають, власне, в якості засобів законодавчої техніки, вбачається доречним відмітити думку Ж. О. Дзейко. Дослідниця, зокрема, підкреслює, що дані юридичні конструкції не повинні стосуватися змістовної частини правових норм, з огляду на той факт, що вони є відносно самостійними правовими явищами [57, с. 23]. Викладене означає, що у процесі творення закону, законодавець, застосовуючи практично однакові юридичні конструкції, по суті, може створити абсолютно різні за змістом та соціальним призначенням норми закону.           Наявність взаємозв’язаних статичного та динамічного компонентів правової системи, а також те, що функціонування правової системи охоплюється поняттям «механізм правового регулювання», за визначенням Ж. О. Дзейко, надають нам можливість констатувати, що юридичні конструкції мають різні аспекти вияву як у правовій системі держави, так і в механізмі правового регулювання [57, с. 19]. Прагнення науковців до широкого розуміння права зумовило необхідність введення в науковий обіг категорії «правова система», що охоплює велике коло явищ правової реальності в їх системному взаємозв’язку [122, с. 64]. Варто звернути увагу, що поняття «правова система» є широкоформатним і розповсюдженим загальнотеоретичним поняттям [188, с. 29–31]. Діапазон застосування цього поняття має великий розмах, обіймає різні методологічні рівні та викликає особливе різноманіття думок, попри закладені концептуальні основи до його розуміння [153, с. 5–6]. Так, характеризуючи правову систему як сукупність внутрішньо узгоджених, взаємопов’язаних, соціально однорідних засобів, за допомогою яких держава справляє необхідний нормативно-організуючий вплив на суспільні відносини (закріплення, регулювання, охорона, захист), юридична наука вбачає правову систему як складне правове явище [31, с. 227–228]. Втілюючись в якості складного правового явища, правова система вміщує всі основні конструктивні елементи й підходи, за допомогою яких досягається кінцева мета правового регулювання [43, с. 21]. Французький правознавець-соціолог Ж. Карбоньє зазначає, що правова система є вмістилищем і зосередженням різних юридичних явищ, котрі одночасно існують у суспільстві й у тому ж просторі [74, с. 177]. Іншими словами, правову систему можна охарактеризувати як складну, багаторівневу, ієрархічну та динамічну конструкцію, структура якої складається зі своїх систем і підсистем. Складові цієї конструкції виступають у вигляді специфічних явищ дійсності, утворюючих її інфраструктуру: зв’язків, відносин, режимів, гарантій, принципів, правосуб’єктності тощо. При цьому нормативною основою правової системи слугують джерела права, зміст яких характеризує сутність усієї правової системи в конкретній державі. Слід відмітити, що загалом в юридичній науці виділяють чотири основних форми (джерела) права:           - нормативний акт, що знаходить свій вираз через закони і підзаконні акти (правовий акт, який містить норми права і спрямований на врегулювання певних суспільних відносин);           - правовий звичай – санкціоноване та охоронюване державою правило поведінки, що склалось у результаті його фактичного застосування протягом тривалого часу [33, с. 299], і призводить до правових наслідків (наприклад, один із різновидів звичаїв, що регулюють цивільні відносини в Україні – звичай ділового обороту – не обов’язково має бути зафіксований в актах цивільного законодавства, однак учасники правовідносин зобов’язані його виконувати) [33, с. 298];           - правовий прецедент – судове або адміністративне рішення з конкретної юридичної справи, що надає можливість приймати рішення у разі відсутності відповідного закону, та якому надається сила норми права, і яким керуються при вирішенні схожих справ (характерне для країн, що сприйняли англосаксонську систему права);           - нормативний договір – договір між правотворчими суб’єктами, в результаті якого виникає нова норма (суб’єктом договору завжди є суб’єкт публічно-правових відносин, і перш за все той, що має владні повноваження – держава, її органи, посадові особи, міжнародні організації, – як найбільш типові суб’єкти нормативних договорів [174, с. 341]. Примітно, що незважаючи на зазначені властивості, нормативно-правовий договір не може бути застосованим у всіх сферах суспільних відносин, а також у процесі регулювання відносин між фізичними особами [174, с. 342]).          

Вся работа доступна по Ссылке