Місце і роль юридичних конструкцій як засобу юридичної техніки

          Юридична конструкція виступає в якості одного з базових засобів юридичної техніки. У свою чергу, юридична техніка є тим інститутом, котрий надає змогу не лише сформулювати зміст юридичного документа, а й забезпечити адекватне усвідомлення суб’єктами змісту правової вимоги, можливість корегування тих або інших правовідносин у відповідності до положень правової норми. Вважається, що у сучасних суспільствах юридична техніка виконує водночас два завдання. З одного боку, вона повинна правильно сприйняти, відчути правове життя, його фундамент, а з іншої, – справедливо виразити визріваючі потреби нового життя [19, с. 176]. Ф. В. Тарановський характеризує юридичну техніку як основу правознавства, систему          інтелектуальних засобів, логічний процес втілення і здійснення права, котрий передбачає критику закону, його тлумачення та правотворчість (усунення прогалин і систематизацію норм) [162, с. 242–263]. Юридична техніка виникає з потреб практики, й лише історичним досвідом можна встановити й перевірити її закономірності [26, с. 104]. Так, забезпечуючи динамізм права, юридична техніка обумовлює еволюційність правового розвитку [200, с. 21]. Правознавець Т. О. Дідич відмічає, що розвиток суспільства та ускладнення суспільних відносин вимагає адекватного регулювання й упорядкування їх, внаслідок чого відбувається процес моделювання оптимальної поведінки суб’єктів права, вибір правових засобів її стимулювання, а також закріплення цієї поведінки та правових засобів її стимулювання за допомогою юридико-технічних прийомів у змісті та структурі юридичних документів [58, с. 6, 4]. Варто відзначити, що останнім часом кількісні та якісні параметри зростання ролі юридичної практики спонукали до суттєвих змін функціонального призначення юридичної техніки [132, с. 27].          Зважаючи на зазначене, слід звернути увагу, що правова форма діяльності безпосередньо пов’язана з необхідністю використання різних методів і способів юридичної техніки, котра є «важливою системною категорією правознавства» [103, с. 77–82]. Зокрема, Р. Ієрінг виділив термін «юридична техніка» у двох значеннях. Перше значення юридичної техніки полягає у відношенні до неї як до технічного методу, за допомогою якого забезпечується «юридичне мистецтво», і змістом котрого є формальна обробка вже існуючого права. Друге значення юридичної техніки вчений убачав у застосуванні вказаного методу у процесі технічного удосконалення самого права [69, с. 25].           Беручи до уваги той факт, що юридична конструкція є одним із основних засобів юридичної техніки, на думку автора, вбачається методологічно виправданим оцінювати її роль і місце, насамперед, з надання комплексного визначення поняттю «юридична техніка». Так, П. М. Рабінович вважає, що юридична техніка є сукупністю способів і прийомів, умінь і навичок формування всіх елементів механізму правового регулювання та ефективного оперування ними у праворегулятивній практиці [140, с. 145]. Л. Д. Воєводін вважає, що юридична техніка утворює основу для втілення й проведення в життя права в цілому, та його окремих галузей зокрема. Він, власне, визначає юридичну техніку як науково розроблену методику утворення, пізнання й ефективного застосування права з метою врегулювання поведінки людей, котра являє собою сукупність прийомів, засобів і способів, систематизацію, упорядкування й узагальнення норм права з метою найбільш поглибленого та послідовного їх вивчення, а також розв’язання конфліктних ситуацій, що виникають у житті [40, с. 6]. В. І. Крусс, приміром, до юридичної техніки відносить техніку конструювання та застосування норм позитивного права, а тому пропонує розглядати її в широкому значенні. Юридичну техніку науковець характеризує як певну систему технологій усвідомлення конституційно виражених ідеалів і принципів та об’єктивації на цьому підґрунті галузевих принципів, нормативних настанов і правил правозастосовної практики [90, с. 82–84]. А. М. Нашиц убачає юридичну техніку крізь грані широкого розуміння та вузького. Вузьке розуміння юридичної техніки – це «стадія технічної побудови норм за рахунок властивих їй технічних засобів і прийомів». При цьому до прийомів юридичної техніки А. М. Нашиц відносить юридичну конструкцію, класифікацію, презумпцію, фікцію тощо. Широке розуміння юридичної техніки, на думку науковця, вміщає «всю діяльність з підготовки рішень та засобів, необхідних для втілення в життя принципів законодавчої політики» [112, с. 138]. В. К. Бабаєв констатує про важливість для правового регулювання таких засобів юридичної техніки, як аксіоми, юридичні конструкції, правові символи, презумпції, котрі, на його думку, обділені увагою з боку науковців та відповідної літератури [16, с. 100].          С. С. Алексєєв зазначає, що зміст засобів і прийомів юридичної техніки пов’язаний, головним чином, з особливостями побудови, певною організацією правового матеріалу та його зовнішнім викладом, у першу чергу, з виразом структури права. Дослідник звертає увагу, що структура права є тією першоосновою, яка визначає склад та зміст засобів і прийомів юридичної техніки. При цьому вчений підкреслює, що зв’язок між структурою права і юридичною технікою є не безпосереднім, а опосередкованим, оскільки юридична техніка у значній мірі стосується зовнішньої форми права, й насамперед нормативних юридичних актів, проявляючись як у власному спеціально-юридичному змісті акта, так і у зовнішньому словесно-документальному прояві вираженої в ньому волі [6, с. 267–268]. У результаті проведеного аналізу до головних засобів юридичної техніки, котрі, на думку науковця, слугують виразниками волі законодавця, С. С. Алексєєв відносить:           - нормативну побудову;           - системну побудову;           - юридичні конструкції;           - галузеву типізацію.           Водночас основними засобами словесно-документального викладу змісту нормативного акта вчений вважає: по-перше, текст документа як зовнішню форму викладу змісту нормативного акта, що характеризується реквізитами та структурною організацією; по-друге, стиль правових актів [6, с. 274–281].          На думку С. С. Алексєєва, за своїм змістом юридична техніка складається з двох елементів: технічних засобів і технічних прийомів. У процесі аналізу він проводить аналогію між юридичною технікою і технікою матеріальною, де також, з одного боку, постають засоби техніки, тобто машини, обладнання, а з іншої – методи, прийоми їх використання, тобто технологія. В сфері права технічними засобами є, зокрема, юридичні конструкції, термінологія; правовою технологією – способи викладу норм, система відсилок [6, с. 267–268]. Поміж іншим, юридична техніка має три основних прояви, три форми існування:          по-перше, вона виступає як сукупність засобів і прийомів нематеріального, технічного характеру, що виражені в певних явищах і категоріях, зокрема, юридичних конструкціях, прийомах викладу норм тощо;           по-друге, юридична техніка знаходить вияв у правилах (нормах), згідно з якими вона й застосовується, при цьому її засоби і прийоми діють не самі по собі, не автоматично; по-третє, юридична техніка зовні матеріалізується на рівні досконалості правових (нормативних) актів в якості форми права. Як тільки засоби і прийоми юридичної техніки реально втілюються в правових актах, вони стають властивістю даної системи законодавства. Крім того, рівень юридичної техніки в тій чи іншій країні визначається, насамперед, ступенем реального використання технічних засобів і прийомів у законодавстві, у правових актах [6, с. 268–269]. Саме тому зміст засобів і прийомів юридичної техніки пов’язаний, як правило, з певною організацією правового матеріалу та його зовнішнім виявом, у першу чергу, з виразом структури права [94, с. 22–28].           Л. В. Успенський ототожнює юридичну техніку з догматичним юридичним методом [180, с. 29]. В. М. Сирих відзначає, що методи юридичної техніки містять усі наукові методи, що застосовуються загальною теорією права [159, с. 365–370]. Вчений вважає, що юридичну техніку утворює сукупність методів та прийомів підготовки якісно досконалих як за формою, так і за змістом нормативно-правових актів. Усі методи юридичної техніки він поділяє на чотири групи: 1) методи підготовки концепції нормативно-правового акта;           2) методи проектування норм права і механізму їх реалізації в конкретних відносинах; 3) прийоми підготовки тексту нормативно-правового акта;           4) прийоми складання прогнозів ефективності дії норм права, які проектуються [160, с. 169].           З огляду на зазначене, вбачається прийнятним відзначити, що юридичній техніці притаманна певна різнобічність форм прояву. Крім того, варто звернути увагу, що у сучасній науковій літературі зазвичай виокремлюють такі види юридичної техніки:           1) законодавчу (нормотворча, законотворча техніка);           2) правозастосовну (правореалізаційна або техніка індивідуальних правових актів);          3) інтерпретаційну, або техніку актів офіційного тлумачення;           4) техніку систематизації й обліку нормативних правових актів;           5) техніку оприлюднення (опублікування) нормативних правових актів;          6) техніку судової промови, нотаріальної діяльності, слідчих дій тощо (зазначені види юридичної техніки інколи також розглядаються в якості її самостійних видів) [53, с. 90].          Щодо юридичної техніки С. С. Алексєєв вважає, що вона стосується «юридичних реалій» – нормативних документів, а також документів індивідуального значення. Вчений відмічає, що головне в цих документах їх зміст, тобто відповідність юридичних норм вимогам життя, економічному та моральному стану суспільства, його готовності до тих чи інших нововведень [7, с. 114]. Посилаючись на думку С. С. Алексєєва про те, що змістом створення нормативно-правових актів є «поєднання реальності, досвіду та розуму, що втілюється в моделях-конструкціях», Т. О. Дідич, у свою чергу, зазначає, що сучасний етап розвитку суспільних відносин потребує наявності розгалуженої системи нормативно-правових актів, судових прецедентів, санкціонованих звичаїв, міжнародно-правових договорів, які є формальним виразом права [58, с. 6; 4, с. 45 ]. На наш погляд, у контексті викладеного, слід приділити декотру увагу питанню формального виразу права та, як наслідок, – на існування в науковій літературі методологічного розмежування понять «форма права» і «правова форма». З цього приводу доцільно звернутися до наукових напрацювань Н. М. Пархоменко, котра, у процесі дослідження проблем теорії та методології джерел права, відмічає, що поняття «форма права» розглядається як самостійне явище, яке виражається зовні за допомогою певних конкретних засобів [122, с. 48]. При цьому науковець цілком розділяє думку О. С. Йоффе про те, що форма права разом з його особливим змістом робить право тим, чим воно є насправді, тобто саме правом, а не будь-яким іншим явищем [71, с. 80–85]. Упродовж викладеної думки, Н. М. Пархоменко відзначає про існуючу відмінність між правовою формою і формою права та підкреслює, що таку відмінність вбачає також В. М. Протасов, котрий вважає правовою формою правові засоби загалом, а формою права – засіб фіксації, встановлення юридичних норм, їх закріплення ззовні [138, с. 111]. Н. М. Пархоменко, зокрема, відмічає, що такі форми називають також джерелами права, проте підтримує позицію В. М. Протасова щодо неоднозначності цього терміну. В результаті Н. М. Пархоменко робить висновок, що поняття «форма права» є складовою поняття «правова форма», а всю багатоманітність тлумачень категорії «форма права» можна звести до таких основних: у широкому розумінні форма права відображає характер права як рівної міри або масштабу, що застосовується до людей як учасників суспільних відносин (право як форма організації суспільних відносин), а у вузькому значенні форма права розглядається як засіб вираження правових норм, має інструментальний характер та асоціюється із джерелами права. Саме тому, на думку науковця, розкрити форму права означає виявити структуру системи джерел права, визначити їх співвідношення і взаємозв’язок, унаслідок чого вдається визначити роль та потенційні можливості кожного із джерел права в механізмі правового регулювання [122, с. 49].          

Вся работа доступна по Ссылке