Юридичні конструкції як форма відображення об’єктивної дійсності

          Визначення підходів до вивчення правових явищ належить до прерогативи методологічної функції юридичної науки. Завдяки методології пізнання можливий вдалий науковий пошук, результат якого знаходить своє об’єктивне визнання в повсякденній практичній діяльності людини. Практична діяльність взаємопов’язана з реальними потребами суспільства, й тому вкрай важлива для його життєвого функціонування та розвитку. Діалектико-матеріалістична теорія пізнання, зокрема, розглядає практичну діяльність як основу пізнання та критерій істинності знань. Так, В. І. Ленін писав, що від живого спостереження до абстрактного мислення і від нього до практики – саме таким є діалектичний шлях пізнання істини, пізнання об’єктивної реальності [93, с. 152–153].           Ю. С. Шемшученко, в свою чергу відмічає, що сучасна українська юридична наука сприйняла кращі досягнення зі спадщини правових знань минулого і стала більш досконалою у методологічному аспекті. Вона вже не обмежується тільки методами матеріалістичної діалектики, а спирається на весь комплекс сучасних методів, зокрема соціологічних і порівняльного правознавства [202, с. 37]. Класовий підхід поступився місцем об’єктивності, герменевтиці, синергетиці, цивілізаційним підходам до оцінки тих або інших історико-правових явищ [202, с. 27]. Зважаючи на викладене, видається прийнятною думка, що наведені теоретичні положення в цілому можуть бути покладені в основу дослідження, вивчення та пізнання правових явищ дійсності. Спостереження унікальності кожного окремого правового явища, абстрактне мислення і практичний досвід, – усі ці чинники в їх взаємному поєднанні, на наш погляд, утворюють істинний шлях у пізнанні правових явищ оточуючої об’єктивної реальності. При цьому, вирішальним моментом у факті означеного пізнання є те, що саме юридичні конструкції слугують ключем до розуміння будь-якого правового явища, посідаючи особливе місце в ієрархії засобів пізнання. Так, будучи створеними в результаті абстракції, юридичні конструкції фіксують складну системно-структурну будову правових явищ, котрі пізнаються. Будучи природно, за своєю сутністю, штучним абстрактним утворенням, юридичні конструкції можуть виявлятися як форма відображення об’єктивної дійсності. Проте, слід мати на увазі, що логіко-теоретична модель не може в повній мірі трактуватися як безвідносне й абсолютне зображення реальності. Юридична конструкція, як теоретична модель, створює максимальне наближення, «дотик» до ситуації, гранично фіксуючи та відтворюючи її з дотриманням інформативно-логічної послідовності у процесі. Слугуючи формою відображення об’єктивної дійсності, юридичні конструкції у такий спосіб спроможні виступити як засіб пізнання правових явищ. Тому видається логічним звернутися, безпосередньо, до понять «відображення» та «пізнання». Поняття «відображення» у науковій літературі розглядається як філософська категорія, та трактується як відтворення в свідомості предметів та явищ зовнішнього світу [34, с. 175]. У свою чергу, пізнання є процесом відображення в свідомості людини явищ реальної дійсності, їхньої сутності [34, с. 971]. Результат відображення та відтворення дійсності в мисленні індивіда полягає в отриманні нових знань про навколишній всесвіт, іншими словами, пізнання – це процес набуття знань щодо сутності явищ. Означений процес має у своєму арсеналі різноманітні засоби пізнання, серед яких роль провідного засобу пізнання відведено юридичній конструкції. Безсумнівно, процес пізнання правових явищ вбачається дієвим крізь призму юридичної конструкції, а саме, – шляхом дослідження її сутності. Проте, варто звернути увагу, що загалом процедура пізнання правових явищ у правознавстві складає істотний зміст спеціально організованих:          - наукового процесу;          - учбово-освітнього процесу;          - виховного процесу.          Тобто, встановлений та узвичаєний порядок здійснення пізнання, як закономірний процес, зводиться у цілому не тільки до пізнання сутності юридичних конструкцій. У світлі вищеозначеного, особливого сенсу набуває спеціальний підхід до процесу дослідження й пізнання правових явищ. Таким підходом, найбільш придатним для процесу пізнання правових явищ, вбачається, на наш погляд, метод теоретичного конструювання, – як метод юридичного дослідження. На підтвердження висловленого тезису достатньо того факту, що формування юридичних конструкцій має на меті пошук прийнятного універсального засобу, котрий може слугувати одночасно способом розуміння і способом відображення, зокрема, в нормі права, складної, багатовимірної правової реальності, оскільки «як і будь-яка модель, юридична конструкція є спрощеним відтворенням суспільних відносин, що врегульовані правом» [197, с. 13]. Це означає, у свою чергу, що у процесі створення юридичної конструкції дослідник мусить абстрагуватися, відволіктися від розмаїття різновидів суспільних відносин. Як справедливо зауважує С. С. Алексєєв, перевага тієї чи іншої правової системи залежить від досконалості та ефективності характерних для неї юридичних конструкцій, а процес розвитку права в цілому є історією становлення та вдосконалення юридичних конструкцій [10, с. 5–14].           Об’єктивна реальність, яка досліджується і підлягає подальшому нормативному регулюванню, характеризується рисами діалектичності та динамічності, що зумовлює постійні зміни, своєрідну форму та чітку спрямованість на різних етапах свого розвитку [43, с. 365]. Т. О. Доценко відзначає, що виконуючи роль ідеальної моделі, юридична конструкція слугує формою відображення об’єктивної реальності. Сконструйована юридична конструкція, як форма об’єктивного і всебічного відображення дійсності, виникає в результаті абстракції [59, с. 317–318]. Значення абстракції та абстрактного мислення для процесу пізнання є загальновизнаним фактом, оскільки абстракція, як результат процесу абстрагування, є проникненням людської думки всередину предмета – від явища до суті. Тому пізнати сутність – означає зрозуміти правові явища, зрозуміти чому вони саме такі. Ця методологічна вимога, на думку О. В. Зайчука, полягає у тому, що явища сутності повинні бути проаналізовані в суспільних відносинах, у дії, як реальне буття права. Одночасно вчений наголошує, що сутність права взагалі не може бути розкрита однією категорією, її можна пізнати і виразити лише за допомогою системи категорій, котрі відтворюють дійсну природу та історію права, та справедливо зауважує, що категорія «сутність права» виражає загальні закономірності розвитку правової дійсності, а окремі правові явища – лише специфічні закономірності їх розвитку [174, с. 287]. Розглядаючи питання щодо змісту права, необхідно чітко розмежовувати поняття зміст і сутність. Якщо сутність – це те стійке, що залишається в речі, то зміст – плинне, нестійке, те, що постійно змінюється й оновлюється. Сутність являє собою загальне в речі, предметі; зміст – завжди індивідуальний, містить в собі як загальне, так і окреме, одиничне [203, с. 165].           Зважаючи на різні підходи до сутності права, котрі існують в юридичній літературі, слід відмітити, що в новітніх теоретичних дослідженнях під сутністю права вбачають і розуміють ті внутрішні і необхідні, загальні та основні, головні і стійкі риси, ознаки та якості правових явищ, єдність і взаємообумовленість яких визначають якісну специфіку та закономірності розвитку права як самостійної субстанції [135, с. 308–310]. Таким чином, право являє собою єдність форми та змісту, сутності і явища, а в його сутності представлені всі основні, суттєві, головні риси правових явищ у їх єдності. Сучасний підхід до пізнання сутності права передбачає врахування не тільки державної волі як такої, а й інших якостей та явищ, синтезованих сутністю: норм, функцій тощо [174, с. 287–289].           Варто відзначити, що вивчення окремих сторін цілого забезпечується за допомогою абстракції, крім того, за її сприяння здійснюється перехід від загальних спостережень і уявлень до самого поняття. За таких обставин, абстракція вбачається як принцип визначення даних за допомогою операцій, що їх можна виконувати над об’єктами певного типу. У своїх вищих формах вона спроможна розкрити найбільш суттєві властивості речей та явищ через їх зв’язки і відносини, це один із основних процесів розумової діяльності людини, який дозволяє перетворити в об’єкт розгляду і дослідження різноманітні властивості предметів. Згідно з загальнотеоретичними визначеннями, абстракція – уявно (в думках) відривати, відокремлювати одні (окремі) аспекти явищ чи властивості предметів від інших [34, с. 3]. Абстракція є методом наукового пізнання, при якому не враховуються несуттєві, другорядні ознаки, риси, зв’язки будь-яких предметів, явищ, а виділяються найбільш суттєві, загальні їх властивості, зв’язки і відносини. Надаючи можливість пізнати закони природи і суспільного розвитку більш глибинно і цілісно, ніж просте чуттєве сприйняття, абстракція є необхідною сходинкою у процесі пізнання об’єктивного всесвіту [88, с. 3]. Певно, саме тому процес абстрагування вбачається невід’ємним від процесу пізнання.          

Вся работа доступна по Ссылке