ПРАВО НА НАЛЕЖНІ, БЕЗПЕЧНІ І ЗДОРОВІ УМОВИ ПРАЦІ В СИСТЕМІ СОЦІАЛЬНИХ ПРАВ ОСОБИ
Визначення Конституцією України головним обов’язком держави утвердження і забезпечення прав і свобод людини, а також проголошення курсу на формування соціальної держави неминуче висувають на перший план проблему захисту соціально-економічних прав людини [28, с.1].
Конституція України закріпила доволі широкий перелік соціально-економічних прав людини і громадянина, який сьогодні є одним з найповніших у порівнянні з конституціями інших країн світу. Що є цілком закономірним, адже у соціалістичній концепції, яка досить довгий час була панівною для України, соціально-економічні права людини були домінуючими. Натомість західна політико-правова думка завжди протиставляла їх громадським та політичним правам. Адже ці права вважалися західними правознавцями абсолютними, невід'ємними, і повинні беззаперечно визнаватися і виконуватися державою, в той час як ступінь дотримання соціально-економічних прав знаходиться в залежності від стану економіки кожної конкретної країни.
Саме регламентація цих прав у конституціях соціалістичних країн здійснила значний вплив на визнання соціально-економічних прав як складової правового статусу особи. І, згодом, вони були закріплені в Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права та в низці інших міжнародних документів.
Хоча в Конституції України поділ на громадянські, політичні, соціально-економічні та культурні права прямо не робиться, аналіз розташування статей розділу ІІ Основного Закону дозволяє простежити певну згрупованість прав в залежності від їх змісту, сфери життя та діяльності людини. Ця класифікація в достатній мірі є умовною, оскільки окремі права за своїм характером можуть бути віднесені до різних груп. Так само, як і груповий поділ може бути іншим.
Йдеться насамперед про те, що окремі науковці підходять по-різному до групування прав людини. Так, М.В. Вітрук вважає, що система прав особи є об’єктивно складеним зв’язком та взаємодією конституційних (основних) та галузевих прав, які, у свою чергу, поділяються на соціально-економічні, культурні, політичні та особисті права, а також на загальні та спеціальні [153, с.88-89].
Натомість В.К. Бабаєв пропонує виділяти такі групи прав людини і громадянина як особисті, політичні, соціально-економічні [216, с.174].
В.М. Корельський та В.Д. Перевалов роблять висновок, що права людини і громадянина поділяються на: громадянські (особисті), політичні, соціальні, культурні, економічні, екологічні та інформаційні [217, с.54].
Розмежовує економічні та соціальні права і С.С. Алєксєєв. Зокрема, під економічними правами він розуміє правомочності, що відбивають економічні аспекти природних прав людини і які забезпечують одночасно господарську незалежність індивідів та їхнього взаємозв'язку один з одним й суспільством взагалі. На відміну від економічних, вказує вчений, соціальні права відображають рівень матеріального розвитку конкретної держави й суспільства і їхню здатність забезпечувати гідний рівень життя й соціальну захищеність індивіда. Таким чином, до групи економічних прав С.С. Алєксєєв відносить: право на підприємницьку діяльність, право вільно розпоряджатися своїми здатностями до праці, вибирати рід діяльності й професію і т.д. А до соціальних прав – право на працю, соціальне забезпечення, житло, відпочинок, охорону здоров'я й медичну допомогу тощо [6, с.342].
Підтримуючи позицію про виокремлення і економічних, і соціальних прав людини, проф. О.Ф. Скакун вказує, що можливості (свободи) особи та громадянина вільно розпоряджатися своєю робочою силою, використовувати її самостійно або за трудовим договором, тобто право на вільну працю (вибір виду діяльності, безпечні умови праці, гарантовані мінімальні розміри її оплати тощо), право на соціальне забезпечення, відпочинок, освіту, гідний рівень життя відносяться саме до групи соціальних прав [195, с.81].
Видається, що відносити право на працю, як і право на належні, безпечні та здорові умови праці лише до соціальних прав не можна, адже ці права займають визначальне місце в системі загальнолюдських цінностей, що формують економічне та соціальне становище суспільства в цілому та кожного його члена зокрема. Тому як право на працю, так і право на належні, безпечні та здорові умови праці можна віднести, як до соціальних так і до економічних прав. Більше того, про нероздільність соціально-економічних прав свідчить і те, що соціальна функція держави може здійснюватися в повному обсязі лише за умов високого рівня економічного розвитку, що дозволяє розумно перерозподіляти засоби та ресурси, зберігати свободу ринкової економіки та підприємництва.
Соціально-економічні права визначають як можливості людини та громадянина у сфері власності, підприємництва, праці та відпочинку, соціального захисту, житлового забезпечення та охорони здоров'я, що мають за мету створення умов для належного розпорядження особою власністю і працею, та захист тих, хто опинився в складній життєвій ситуації, як з боку держави, так і з боку суспільства. Соціально-економічні права більш повно відображають поняття і зміст права на належні, безпечні та здорові умови праці, аніж соціальні. Враховуючи це, ми підтримуємо позицію тих учених, які відносять право на належні, безпечні та здорові умови праці до соціально-економічних [216, с.174-178].
Вперше конституційне закріплення таких соціально-економічних прав як право на працю та її безпеку відбулось у 1937 р. Зокрема, у Конституції СРСР 1937 року в розділі Х, що охоплював основні права й обов’язки громадян було закріплено відповідне право.
У Конституції СРСР 1977 року та у Конституції УРСР 1978 року праці як найвищій меті суспільного виробництва при соціалізмі та охороні праці була присвячена досить велика увага. Зокрема, згідно зі ст. 21 відповідних документів держава дбає про поліпшення умов і охорону праці, її наукову організацію, про скорочення, а надалі і повне витіснення важкої фізичної праці на основі комплексної механізації і автоматизації виробничих процесів у всіх галузях народного господарства. Крім цього, ст. 40 Конституції УРСР 1978 р. гарантувала право громадян на охорону здоров’я. Згідно з нею це право забезпечувалось «... розвитком і вдосконаленням техніки безпеки і виробничої санітарії; проведенням широких профілактичних заходів; заходами щодо оздоровлення навколишнього середовища; особливим піклуванням про здоров’я підростаючого покоління, включаючи заборону дитячої праці, не зв’язаної з навчанням і трудовим вихованням...».
Конституція України 1996 року серед норм, у яких викладено основи конституційного ладу Української держави (розділ 1 Основного Закону), містить положення про те, що людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпеку в Україні визнано найвищою соціальною цінністю; а права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Все це переконливо свідчить про те велике значення, що його надає Українська держава правам і свободам людини і громадянина, гарантіям їх реалізації, обов'язкам людини і громадянина, загалом їхньому правовому становищу.
У розвиток наведених фундаментальних конституційних положень у ст. 43 Основного Закону законодавець закріпив природне право кожної людини на працю та належні, безпечні і здорові умови праці. Таким чином, зведення цих прав до рангу конституційних показує їх першорядне значення для їх реалізації та захисту. Більше того, сьогодні, в умовах ринкових відносин, українська держава повинна виступати гарантом реалізації цих прав і забезпечувати адекватну сучасним умовам нормативно-правову базу регулювання охорони праці.
На жаль, ні в розділах IV та VI Конституції України, де йдеться про повноваження органів законодавчої та виконавчої влади відповідно у різних галузях, включаючи освіту, культуру, науку, охорону природи, екологічну безпеку тощо, ні у ст. 92, яка визначає коло проблем, що регулюється законами, ні в інших положеннях Основного Закону про повноваження у сфері забезпечення права на належні, безпечні та здорові умови праці законодавець не згадує.
Вся работа доступна по Ссылке
