КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ ТА ІНШІ ЗАКОНОДАВЧІ АКТИ, ЩО РЕГУЛЮЮТЬ ВІДНОСИНИ ОХОРОНИ ПРАЦІ

          Україна належить до числа держав, де стан виробничого травматизму в кілька разів вищий, ніж в економічно розвинених країнах. Так, у розрахунку на 100 тис. працюючих рівень ризику загибелі та травмування працівників на виробництві в Україні порівняно з Німеччиною вищий у 2 рази, а з Японією - у 3 рази1.           Серед чинників, які зумовлюють такий високий рівень виробничого травматизму виділяють старіння основних фондів, фінансування роботодавцями заходів з охорони праці за залишковим принципом, ослаблення механізму державного регулювання у сфері охорони праці тощо. Тому цілком зрозуміло, що вивченню питань охорони праці, як і її правовому регулюванню, приділяється серйозна увага. Вчені правники, а також представники інших наук та фахів вивчають проблеми створення безпечних та нешкідливих умов праці. Адже саме за таких умов людина здатна працювати високопродуктивно.           Головна ідея охорони праці в Україні закладена у Конституції України. Зокрема, згідно з положеннями Основного Закону людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ст.3). Конституційні положення про право на належні, безпечні і здорові умови праці, про заборону використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах та інші належать до фундаментальних засад трудового права і визначають основи правового забезпечення цієї сфери суспільних відносин.          Головними джерелами правового регулювання охорони праці є Кодекс законів про працю України від 10.12.1971 р. та Закон України «Про охорону праці» від 14.10.1992 р. Ці два акти містять вихідні, принципові положення правового забезпечення охорони праці.          Разом з тим, не важко переконатись у тому, що діючий сьогодні Кодекс законів про працю України застарів, хоча і продовжує виконувати роль основного трудового закону країни. Питанням охорони праці у ньому присвячена окрема глава ХІ, положення якої стосуються створення безпечних і нешкідливих умов праці, додержання вимог щодо охорони праці при проектуванні, будівництві (виготовленні), та реконструкції підприємств, об'єктів і засобів виробництва, заборони введення в експлуатацію підприємств, які не відповідають вимогам охорони праці, заборони передачі у виробництво зразків нових машин та інших засобів виробництва, впровадження нових технологій, що не відповідають вимогам охорони праці, обов'язків власника або уповноваженого ним органу щодо полегшення і оздоровлення умов праці працівників, обов'язків працівника виконувати вимоги нормативних актів про охорону праці тощо. Крім цього, норми в сфері охорони праці містяться і в інших главах Кодексу законів про працю України, таких як: «Трудовий договір», «Робочий час», «Час відпочинку», «Праця жінок», «Праця молоді», «Професійні спілки», «Гарантії і компенсації», «Нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю». Кожна з них у тій чи іншій мірі присвячена реалізації конституційного права працівників на безпечні і здорові умови праці.          Кодекс законів про працю має важливе, але не визначальне значення для регулювання відносин охорони праці. Провідна роль відведена Закону України "Про охорону праці", який містить основні положення щодо реалізації конституційного права працівників на охорону їх життя і здоров'я у процесі трудової діяльності. Та попри те, що Україна однією з перших держав на пострадянському просторі прийняла спеціальний закон, що комплексно регулює питання охорони праці, усе ж таки домогтися ефективного правового регулювання у цій сфері суспільних відносин і досі не вдалося. Та перш ніж зупинитись на причинах низької якості правового регулювання у цій сфері, варто проаналізувати позитивні сторони цього акту.          Основними надбаннями Закону України «Про охорону праці» є врахування під час його розробки вимог базових конвенцій і рекомендацій Міжнародної Організації Праці щодо безпеки і гігієни праці та виробничого середовища, досвіду регулювання відносин охорони праці в промислово розвинених країнах, а також досвіду вітчизняного правового регулювання у цій сфері за попередні роки.          Крім цього, як слушно зазначає М.П. Гандзюк, позитивною рисою цього закону є високий рівень прав та гарантій працівників. Зокрема, вперше в історії держави працівникам надано право відмовитись від виконання дорученої роботи, якщо склалася виробнича ситуація, небезпечна для їх життя чи здоров’я. Крім того, розширені права працівників на соціальні гарантії у разі заподіяння шкоди їх здоров’ю на виробництві. Договірне регулювання з питань охорони праці поставлено на високий рівень, передбачається значна участь суспільних об’єднань у цьому процесі[31, с.20]. Здобутками Закону України «Про охорону праці» М.П. Гандзюк називає також:          встановлення норм прямої дії з організації охорони праці безпосередньо на підприємстві, в установі, організації незалежно від форми власності, чітке визначення функцій, обов’язків, прав, відповідальності конкретних посадових осіб та працівників тощо;          зміцнення позиції та підтвердження вагомого статусу служб охорони праці відносно прав та повноважень працівників цих служб, їх підпорядкованість безпосередньо керівникові та дорівнювання до основних виробничо–технічних служб підприємства;          встановлення порядку створення в Україні власної нормативної бази з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища відповідно вимогам сьогодення;          забезпечення активної участі професійних спілок та інших суспільних формувань в роботі з покращення охорони праці, створення можливостей для застосування ряду нових суспільних інститутів: комісії з питань охорони праці підприємств, установ, організацій, а також уповноважених трудового колективу з цих питань [31, с.129].           Аналіз норм Закону України «Про охорону праці» свідчить, що охорона праці - це комплексний процес, у якому задіяні роботодавці, працівники та держава. І кожен із цих суб’єктів наділений певними правами та обов’язками. Роль держави у цьому процесі, зокрема, полягає у розробленні напрямів державної політики у сфері охорони праці і здійсненні ефективного правового забезпечення відповідних суспільних відносин.          Державна політика в галузі охорони праці визначається відповідно до Конституції України Верховною Радою України і спрямована на створення належних, безпечних і здорових умов праці, запобігання нещасним випадкам та професійним захворюванням. Більше того, законом передбачено комплексне розв'язання завдань охорони праці на основі відповідної загальнодержавної, галузевих та регіональних програм, які власне і визначають основні напрями розвитку правового регулювання охорони праці (ст. 4 Закону України «Про охорону праці»). Відповідно до ст. 32 цього закону, загальнодержавну програму поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища на затвердження Верховною Радою України подає Уряд, а розробляє її спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з нагляду за охороною праці.          Треба звернути увагу на те, що у 2001 р., в порушення цих законодавчих положень, Національна програма поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища на 2001-2005 роки та Програма розвитку виробництва засобів індивідуального захисту працівників на 2001-2004 роки були затверджені постановою Кабінету Міністрів України [123]. Більше того, дія цих актів у зв'язку з їх невиконанням була продовжена до кінця 2008 року. З того часу і до 2013 року жоден документ програмного характеру у сфері охорони праці так і не був офіційно затверджений. Щоправда у 2006 році Уряд схвалив Концепцію Загальнодержавної програми поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища на 2006-2011 роки і доручив МНС (на той час до складу МНС, як урядовий орган державного управління, входив Державний департамент промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду) у двомісячний строк розробити проект відповідної Загальнодержавної програми та подати його на розгляд Уряду. Результати аудиту свідчать, що ні МНС, ні, в подальшому, Держгірпромнагляд, не забезпечили виконання розпорядження Уряду. Проект Загальнодержавної програми поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища на 2006-2011 роки понад три роки перебував на стадії розробки.          31 серпня 2011 року розпорядженням Кабінету Міністрів України все ж було схвалено нову концепцію Загальнодержавної цільової програми поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища на 2012-2016 роки. А Державну службу гірничого нагляду та промислової безпеки           зобов’язано розробити у двомісячний строк проект відповідної програми і подати його на розгляд Кабінету Міністрів України[190].           4 квітня 2013 року законом України було затверджено Загальнодержавну соціальну програму поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища на 2014 – 2018 роки [162]. Відтак на сьогодні в Україні на законодавчому рівні ухвалено цілісний документ програмного характеру у питаннях охорони праці, відповідно, визначено тенденції розвитку правового регулювання.           В окремих областях, районах та галузях також затверджуються відповідні програми. Наприклад, Рішенням Вінницької обласної ради було затверджено Обласну програму поліпшення стану безпеки праці на 2012-2016 роки; Рішення Фастівської районної ради шостого скликання від 31 березня 2011 року затверджено Програму поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища у Фастівському районі на 2011-2015 роки [189]. Наказом Міністерства транспорту і зв’язку від 28 грудня 2006 року затверджено Галузеву програму поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища на 2007 - 2011 роки [158]; Наказом Міністерства палива та енергетики України від 27 червня 2007 року схвалено та введено в дію Галузеву програму поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища на підприємствах ПЕК на 2007 - 2011 роки [165].          Закон України «Про охорону праці» важливий, але не єдиний законодавчий акт, який присвячений питанням охорони праці. Окремі з них висвітлюються також і в інших національних законах. Так, наприклад, у ст. 6 Основ законодавства України про охорону здоров’я гарантується право кожного громадянина на охорону здоров’я, що включає у себе право на безпечні й здорові умови праці [128]. У ст. 10 цього ж закону закріплено обов’язки громадян у галузі охорони здоров’я, а у ст.ст. 25–28 визнано за державою обов’язки підтримання необхідного для здоров'я життєвого рівня населення, охорони навколишнього природного середовища, забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя територій і населених пунктів, створення сприятливих для здоров’я умов праці, навчання, побуту та відпочинку. У ст. 65 йдеться про необхідність проведення контролю за трудовим і виробничим навчанням та умовами праці підлітків, а ст. 66 наголошує на обов’язковому медичному огляду підлітків.           Низка законів України закріплювала обов’язки роботодавця рятувати працівників під час аварії своїми силами, а також силами аварійно-рятувальних формувань, проводити спеціальну обробку забруднених територій тощо. Серед них Закон України: «Про аварійно-рятувальні служби» від 14.12.1999 р., «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру» від 08.06.2000 р. [169] та «Про правові засади цивільного захисту» від 24.06.2004 р. [174]. Щоправда вони втратили чинність з набранням юридичної сили Кодексом цивільного захисту України [81].          

Вся работа доступна по Ссылке